Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.06.2018 року у справі №372/2583/17

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 372/2583/17

провадження № 61-37418св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4

представник позивача - адвокат ОСОБА_5,

відповідач 1 - ОСОБА_6,

відповідач 2 - Українська міська рада Обухівського району Київської області,

третя особа - державний нотаріус Української державної нотаріальної контори Антонченко Олександра Владиславівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником - адвокатом ОСОБА_5, на рішення Обухівського районного суду Київської області в складі судді Кравченка М. В. від 19 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Київської області в складі колегії суддів: Голуб С. А., Приходька К. П., Таргоній Д. О. від 23 травня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що вона 08 серпня 2016 року придбала на підставі договору купівлі-продажу дві земельні ділянки площею по 0,1200 га кадастровий номер НОМЕР_1 та кадастровий номер НОМЕР_2 для ведення індивідуального садівництва, які перебувають в адміністративних межах Української міської ради. 19 червня 2017 року вона отримала копію позовної заяви ОСОБА_6 до неї про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Із цієї заяви вона дізналась, що 01 серпня 2003 року ОСОБА_6 є орендарем належних їй земельних ділянок. Договір оренди був укладений між Українською міською радою та ОСОБА_6 Оскільки частина належних їй земельних ділянок накладається на земельну ділянку, відносно якої між відповідачами укладено оспорюваний договір оренди, тим самим порушуються її права на користування належними їй на праві власності земельними ділянками. Оспорюючи договір оренди земельної ділянки, який був укладений між Українською міською радою та ОСОБА_6, позивач указувала на те, що Українська міська рада діяла поза межами наданих їй повноважень, укладаючи цей договір оренди. Земельні ділянки знаходяться за межами населеного пункту, а тому право на розпорядження ними мала лише Обухівська районна державна адміністрація. З наведених підстав просила визнати недійсним договір оренди від 01 серпня 2003 року, який укладений між Українською міською радою та ОСОБА_6 і посвідчений державним нотаріусом Української нотаріальної контори Антонченко О. В.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що станом на час виникнення у позивача права на землю, а саме права власності внаслідок купівлі земельної ділянки у 2016 році, у відповідача ОСОБА_6 вже 13 років існувало зареєстроване державою право на землю відносно частини тієї ж земельної ділянки, а саме право користування на підставі договору оренди з 2003 року, фактичних обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним судом під час розгляду справи встановлено не було, а відповідні посилання позивача залишились недоведеними, оскільки станом на час укладення оспорюваного правочину право власності позивача не виникало, отже не могло бути порушеним.

Постановою апеляційного суду Київської області від 23 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 січня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду зазначив про те, що на час укладення оспорюваного позивачем договору оренди між відповідачами, у позивача не існувало будь-яких прав на спірну земельну ділянку та її частину, а отже цим договором її право не могло бути і не було порушено.

У червні 2018 року ОСОБА_4 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Київської області від 23 травня 2018 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила суд скасувати зазначені судові рішення та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди порушивши статті 81, 264, 376 ЦПК України, не з ясували всіх фактичних обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, а саме: не дослідили викопіювання з планово-картографічних матеріалів з нанесенням місця розташування земельних ділянок в межах Української міської ради Обухівського району Київської області, виготовленого ДП «Київський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» з якого вбачається, що межі двох земельних ділянок, зазначених в спірному договорі оренди накладаються на дві земельні ділянки, що належать їй на праві власності; дійшовши висновку про накладення земельних ділянок сторін у спорі, безпідставно (без надання оцінки доказам наявним в матеріалах справи на які вона посилалась) дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог. При цьому, судами не з'ясовано чи дотримано порядок надання земельних ділянок в оренду при укладенні спірного договору оренди, не перевірено чи існували в Української міської ради повноваження на розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, чи сформована орендована земельна ділянка та чи встановлені її межі в натурі, як і не досліджено по суті умови самого договору, зміст якого не містить ряд істотних умов, що впливає на дійсність такого договору оренди.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року вказана справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд установив, що 01 серпня 2003 року між Українською міською радою Обухівського району Київської області та ОСОБА_6 укладено договір оренди, посвідчений державним нотаріусом Української державної нотаріальної контори Антонченко О. В.

Відповідно до пункту 1.1. вказаного договору орендодавець на підставі рішень 10-ї сесії та 13 сесії Української міської ради 24 скликання від 06 лютого 2003 року та від 08 травня 2003 року надає в оренду, а орендар приймає в довгострокове тимчасове користування на умовах оренди земельну ділянку на території Української міської ради розміром 0,2409 га для рекреаційних та культурно-оздоровчих цілей. Земельна ділянка розміром 0,172 розташована в районі садового товариства «Рейсес» між основною приватизованою земельною ділянкою та захисною дамбою «Конча-Заспа-Плюти»; земельна ділянка розміром 0,0689 га розташована між основною приватизованою земельною ділянкою в садівницькому товаристві «Дружба» та захисною дамбою «Конча-Заспа-Плюти».

Згідно пункту 1.2 договору земельна ділянка надається на умовах оренди строком на 49 років з моменту державної реєстрації.

08 серпня 2016 року ОСОБА_4 придбала на підставі договорів купівлі-продажу земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення індивідуального садівництва, кадастровий номер НОМЕР_1 та земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення індивідуального садівництва, кадастровий номер НОМЕР_2, які знаходяться в межах Української міської ради Обухівського району Київської області, що підтверджується договорами, інформаційними довідками.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_4 є власником двох земельних ділянок площею по 0,1200 га, кадастрові номери НОМЕР_1 та НОМЕР_2, цільове призначення - для ведення індивідуального садівництва.

За інформацією Відділу в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області земельні ділянки площею 0,172 га та 0,0689 га, які розташовані між садовим товариством «Дружба» та захисною дамбою «Конча-Заспа-Плюти», відповідно до карти формування території Української міської ради Обухівського району Київської області, розташована за межами населених пунктів села Плюти та міста Українки Української міської ради Обухівського району Київської області.

Факт часткового накладення меж належної позивачеві на праві власності земельної ділянки та орендованої відповідачем ОСОБА_6 земельної ділянки підтверджується викопіюванням з планово-картографічних матеріалів, кадастровими планами, листами, координатами поворотних точок, а також визнається сторонами.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За правилами статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Позивач пред'явила позов на захист свого права власності, яке виникло у неї в 2016 році. Позов вона пред'явила до ОСОБА_6 та Української міської ради як до осіб, які, на її думку, порушили її право власності. Способом захисту порушеного права вона обрала визнання договору оренди недійсним.

Вирішуючи спір, суди правильно визначилися із тим, що на час пред'явлення позову у позивача існувало визнане державою право власності на земельні ділянки. Разом із тим, судами також правильно встановлено, що у ОСОБА_6 існує право користування переданими йому за договором оренди земельними ділянками.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, що на час укладення оспорюваного позивачем договору оренди між відповідачами, у позивача не існувало будь-яких прав на спірну земельну ділянку чи її частину, а отже цим договором її право не порушено.

Посилання позивача на те, що договір був укладений з порушенням вимог земельного законодавства, яке діяло на час його укладення, щодо повноважень органів місцевого самоврядування розпоряджатись землею, правильно не були сприйняті судами попередніх інстанцій як підстава для задоволення позову. Виходячи із наведених вимог законодавства, позивач не може оскаржити будь-який правочин лише із тих підстав, що він не відповідає вимогам законодавства. Обов'язковою умовою для такого оскарження має бути те, що цим правочином на час його укладення, порушувались права позивача. Однак права позивача на час укладення такого договору оренди у 2003 році порушені не були, отже правильними є висновки судів про те, що підстав для визнання цього договору недійсним не має.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником - адвокатом ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Київської області від 23 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

В. М. Коротун

В. П. Курило