Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.03.2018 року у справі №264/2471/17

Постанова

Іменем України

04 липня 2019 року

м. Київ

справа № 264/2471/17

провадження № 61-12459св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Маріупольська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Маріупольського нотаріального округу Донецької області Бедненко Сергій Валерійович,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Маріупольської міської ради на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 жовтня 2017 року у складі судді Мирошниченка Ю. М. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Лопатіної М. Ю., Биліни Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2017 року Маріупольська міська радазвернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Маріупольського нотаріального округу Донецької області Бедненко С. В., про визнання правочину недійсним.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Маріупольська міська радапосилалася на те, що судовим рішенням Апеляційного суду Донецької області від 04 жовтня 2016 року було скасовано заочне рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Незважаючи на це, 05 жовтня 2016 року ОСОБА_1 подарувала зазначену нежитлову будівлю ОСОБА_2 , не повідомивши обдаровуваного та нотаріуса про те, що втратила право власності на предмет договору, чим ввела їх в оману та мала на меті приховати факт неправомірного набуття ОСОБА_2 права власності на подароване майно. Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування від 05 жовтня 2010 року, зареєстрований в реєстрі за № 4558, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05 жовтня 2010 року, індексний № 31732842, стягнути на користь місцевого бюджетуз ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах суму сплаченого судового збору.

В запереченні на позовну заяву ОСОБА_1 зазначила, що рішенням Маріупольської міської ради від 20 грудня 2011 року № 6/14-1449 затверджено проект землеустрою та надано їй із земель житлової та громадської забудови в оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,0017 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_1 . 25 липня 2014 року вона отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю площею 28,3 кв. м за вказаною адресою. За цією ж адресою на підставі рішення Маріупольської міської ради від 30 червня 2015 року № 6/49-5479 їй надано в оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,0014 га, кадастровий номер НОМЕР_2 . Вона не порушувала прав Маріупольської міської ради на розпорядження землями, оскільки рішення про надання земельної ділянки в оренду є чинним. Позивач не визначився з характером порушення, способом захисту свого права, з правовими нормами, що регулюють спірні правовідносини та заявив позов з двох взаємовиключних підстав. Договір дарування від 05 жовтня 2016 року укладено в письмовій формі, нотаріально посвідчено та зареєстровано в реєстрі прав на нерухоме майно, а та обставина, що рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року було скасовано рішенням Апеляційного суду Донецької області від 04 жовтня 2016 року, не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не був стороною оспорюваного договору дарування, посилався на взаємовиключні правові підстави визнання правочину недійсним та не надав доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 умисно ввела в оману ОСОБА_2 , а також того, що сторони правочину діяли за спільним умислом, спрямованим на вчинення фіктивного правочину. Відповідач набула право власності на предмет договору дарування не за судовим рішенням, а на підставі свідоцтва про право власності, тому посилання позивача на те, що на момент вчинення правочину ОСОБА_1 не мала права власності на спірне нерухоме майно, є безпідставними. Позивач не визначився з характером порушення, способом захисту свого права, з правовими нормами, що регулюють спірні правовідносини, не надав доказів на підтвердження фактичних та правових підстав недійсності правочину та не довів факту порушення, невизнання або оспорювання його цивільних прав чи інтересів.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу Маріупольської міської ради відхилено. Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 жовтня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Позивачем не доведено порушення його прав чи законних інтересів оспорюваним договором і доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У лютому 2018 року Маріупольська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2017 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 самочинно встановила торговельний павільйон на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , після чого незаконно отримала технічний паспорт та оформила право власності. Внаслідок цього Маріупольська міська рада позбавлена можливості в повному обсязі володіти, користуватися та розпоряджатися своєю земельною ділянкою. Суди не врахували, що у випадку невизнання рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю за вказаною адресою вона б не могла здійснити реконструкцію об`єкта нерухомості та отримати свідоцтво про право власності на нього. На час укладення оспорюваного договору дарування від 05 жовтня 2016 року права власності першого набувача ОСОБА_1 не існувало, оскільки рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року про визнання за нею права власності на нежитлову будівлю скасовано судовим рішенням Апеляційного суду Донецької області від 04 жовтня 2016 року.У позовній заяві Маріупольська міська рада чітко визначилася з позовними вимогами та посилаючись на положення статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просила визнати недійсним договір дарування від 05 жовтня 2010 року, зареєстрований в реєстрі за № 4558, на підставі статті 215 ЦК України як такий, що укладений з порушенням частин першої, п`ятої статті 203 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області.

29 травня 2018 року справу № 264/2471/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Судами встановлено, що рішенням Маріупольської міської ради від 20 грудня 2011 року № 6/14-1449 затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_1 із земель житлової та громадської забудови в оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 0,0017 га, кадастровий номер НОМЕР_1 ,за адресою: АДРЕСА_1 .

27 лютого 2012 року між Маріупольською міською радою та ОСОБА_1 укладено договір оренди зазначеної ділянки.

20 серпня 2013 року ОСОБА_1 подала до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Донецької області декларацію про початок виконання будівельних робіт, реконструкції нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , після закінчення яких надала до Реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстровану 16 червня 2014 року, та отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

05 жовтня 2016 року між відповідачами було укладено договір дарування нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського нотаріального округу Донецької області Бедненком С. В., згідно з яким дарувальник ОСОБА_1 передала у власність обдаровуваного ОСОБА_2 нежитлову будівлю (торговельний павільйон) літера А-1, А 1-1 загальною площею 28,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи свою заінтересованість в результатах оспорювання вказаного вище договору дарування, позивач посилався на те, що зазначеним правочином порушуються його права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю земельною ділянкою,на якій ОСОБА_1 самочинно встановила торговельний павільйон.

Предметом спору у цивільній справі № 2-7615/10, на судові рішення в якій посилається позивач, був об`єкт самочинного будівництва, тоді як предметом оспорюваного договору є нежитлова будівля, що належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 25 липня 2014 року за № НОМЕР_3.

З наданої позивачем інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно встановлено, що 15 жовтня 2010 року ОСОБА_1 набула права власності на нежитлову будівлю - торговельний павільйон площею 12,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року у справі № 2-7615/10, 25 липня 2014 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на нежитлову будівлю площею 28,3 кв. м за цією ж адресою на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25 липня 2014 року № НОМЕР_3, а право власності ОСОБА_2 на нежитлову будівлю площею 28,3 кв. м за цією адресою зареєстровано на підставі договору дарування від 05 жовтня 2016 року.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом, Маріупольська міська радапосилалася на фіктивність укладеного між відповідачами договору дарування.

Згідно з частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. В разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Викладене узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України (правова позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16).

Як роз`яснено у пунктах 7, 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

ЦК України не містить визначення поняття «заінтересована особа» в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним, у зв`язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що в результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації.

Пред`явлений у цій справі позов Маріупольської міської ради про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення, стороною якого вона не була, не призведе до відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду (володіння, користування, розпоряджання земельною ділянкою). Тобто обраний Маріупольською міською радою спосіб захисту її прав є неефективним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши дійсні обставини справи на підставі досліджених доказів, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що нежитлова будівля -торговельний павільйон, який був предметом спору у цивільній справі № 2-7615/10 та торговельний павільйон, який ОСОБА_1 відчужила ОСОБА_2 за оспорюваним договором дарування від 05 жовтня 2016 року, є різними об`єктами як за будівельно-технічними характеристиками, так і за джерелом набуття права власності та унікальним реєстраційним номером. Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що набуття права власності на спірний торговельний павільйон відбулося у встановленому законом порядку і предметом спору в цивільній справі, на рішення в якій посилається позивач, був об`єкт самочинного будівництва, тоді як предметом оспорюваного договору є нежитлова будівля, що належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Маріупольського міського управління юстиції Донецької області 25 липня 2014 року за № НОМЕР_3.

З огляду на викладене права позивача не були порушені внаслідок відчуження вказаної вище нежитлової будівлі (торговельного павільйону) на підставі укладеного між відповідачами договору дарування.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 самочинно встановила торговельний павільйон на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 і на час укладення оспорюваного договору дарування від 05 жовтня 2016 року не мала права власності на нього, є необґрунтованими з огляду на те, що згідно з вимогами Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466, відповідач подала до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Донецької області декларацію про початок виконання будівельних робіт, після закінчення яких надала до Реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області декларацію про готовність об`єкта до експлуатації та отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

Посилання у касаційній скарзі на те, що оспорюваним договором дарування від 05 жовтня 2010 року позивач позбавлений можливості в повному обсязі володіти, користуватися та розпоряджатися своєю земельною ділянкою, не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Маріупольської міської ради від 20 грудня 2011 року № 6/14-1449 затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_1 із земель житлової та громадської забудови в оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,0017 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , а на підставі рішення Маріупольської міської ради від 30 червня 2015 року № 6/49-5479 їй надано в оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,0014 га, кадастровий номер НОМЕР_2 , за цією ж адресою. Копії зазначених рішень міської ради та договорів оренди долучені до матеріалів справи і докази їх скасування чи визнання недійсними в матеріалах справи відсутні.

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Маріупольської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов