Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.06.2025 року у справі №490/5655/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2025 року

м. Київ

справа № 490/5655/22

провадження № 61-8803св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Біцюк Тетяна Євгенівна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2024 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до судуз позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Біцюк Т. Є. (далі - приватний нотаріус Біцюк Т. Є.), про визнання договору купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою частково недійсним та повернення майна.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що їй на праві власності належало 44/100 частки домоволодіння та 23/25 часток земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка площею 0,1000 га, кадастровий номер 4810137200:04:008:0008) за адресою: АДРЕСА_1 , а власником іншої частки у розмірі 56/100 цього домоволодіння та 2/25 часток вказаної земельної ділянки був ОСОБА_3 .

У грудні 2020 року співвласник домоволодіння та земельної ділянки ОСОБА_3 вирішив продати свою частину домоволодіння та земельної ділянки, які ОСОБА_2 виявила бажання придбати.

04 січня 2021 року позивачку запросили до приватного нотаріуса Біцюк Т. Є. для підпису документів про те, що вона як співвласник не бажає придбати частку іншого співвласника ОСОБА_3 . Вона довго чекала, поки всі сторони договору підпишуть документи, а їй почали давати на підпис документи останній близько п`ятої години та, посилаючись на закінчення робочого часу, не дали змоги ознайомитися з ними. Довіряючи присутнім, вона підписала надані документи.

Через деякий час відповідачка ОСОБА_2 приїхала до своєї частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , для вирішення побутових питань та запропонувала позивачці переїхати зі своєї частки домоволодіння до її, оскільки вона бажає облаштувати собі офіс нотаріуса в будівлі, фасадна частина якої виходить на проспект Центральний у місті Миколаєві, на що позивачка відмовилася та відповідачка заявила, що «Ти ніхто за зазначеною адресою, а тому захочу взагалі виселю з домоволодіння».

Таке висловлювання відповідачки обурило ОСОБА_1 , у зв`язку з чим вона звернулася до приватного нотаріуса Біцюк Т. Є. з вимогою ознайомитися та надати копії документів, які вона підписала 04 січня 2021 року, однак приватний нотаріус їй відмовила, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не є стороною укладеного правочину.

Після цього попередній співвласник ОСОБА_3 повідомив позивачку про те, що 04 січня 2021 року вони вдвох як продавці своїх часток уклали один договір купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , а покупцем всієї цілої частки є ОСОБА_2 .

В пункті 2.1 цього договору зазначено, що продаж нерухомого майна за домовленістю сторін вчинено за 936 902 грн, з яких продаж домоволодіння - за 767 472 грн, земельної ділянки - за 169 грн, які отримані продавцями від покупця відповідно до вимог чинного законодавства до підписання цього договору: ОСОБА_3 - 512 100 грн, ОСОБА_1 - 424 802 грн.

Таким чином, відповідачка через приватного нотаріуса Біцюк Т. Є. обманним шляхом внесла відомості позивачки до договору купівлі-продажу від 04 січня 2021 року, надала приватному нотаріусу її правовстановлюючі документи та надала ОСОБА_1 для підпису договір купівлі-продажу замість заяви про небажання придбати частку у праві спільної часткової власності ОСОБА_3 на домоволодіння та земельну ділянку.

Позивачка зазначила, що вона не мала бажання продавати свою нерухомість, грошових коштів від ОСОБА_2 за продаж своєї частки домоволодіння та земельної ділянки не отримувала, іншого житла вона не має, проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:

- визнати частково недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою від 04 січня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Біцюк Т. Є., зареєстрований в реєстрі за № 3, а саме в частині продажу ОСОБА_1 та купівлі ОСОБА_2 44/100 часток домоволодіння з усіма господарськими і побутовими спорудами та будівлями, та 23/25 часток у праві власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 ;

- повернути у власність ОСОБА_1 44/100 часток домоволодіння з усіма господарськими і побутовими спорудами та будівлями, та 23/25 часток у праві власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 березня 2024 року у складі судді Шолох Л. М позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою від 04 січня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Біцюк Т. Є., зареєстрований в реєстрі за № 3, в частині продажу ОСОБА_1 та купівлі ОСОБА_2 44/100 часток домоволодіння з усіма господарськими і побутовими спорудами та будівлями, та 23/25 часток у праві власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка не надала належних, допустимих та достатніх доказів передачі нею коштів ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 04 січня 2021 року.

ОСОБА_1 не мала наміру укладати договір купівлі-продажу від 04 січня 2021 року, не отримувала кошти за продаж належної їй частки домоволодіння, продовжує проживати за адресою: АДРЕСА_1 , хоча пунктом 7.5 оскаржуваного договору купівлі-продажу сторони домовилися, що продавці (в тому числі ОСОБА_1 ) повністю звільнять відчужуване нерухоме майно для вільного користування і безперешкодного володіння покупцем в строк до першого лютого 2021 року.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що зазначений договір було укладено без дотримання вимог статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме за відсутності вільного волевиявлення позивачки щодо відчуження належного їй домоволодіння та не спрямований на настання правових наслідків, що обумовлені ним, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу від 04 січня 2021 року в оскаржуваній частині слід визнати недійсним.

Оскільки суд дійшов висновку про визнання договору купівлі-продажу в оскаржуваній частині недійсним, то відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності ОСОБА_2 на 44/100 частини домоволодіння та 23/25 частини земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , припиняється. Тому позовні вимоги про повернення цього майна позивачці є зайвими, у їх задоволенні слід відмовити.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та приватного нотаріуса Біцюк Т. Є. задоволено. Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 27 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та приватного нотаріуса Біцюк Т. Є. по 6 372,03 грн судового збору кожній.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що укладаючи оспорюваний договір, позивачка була дієздатною особою та усвідомлювала наслідки вчинення таких дій, її волевиявлення було направлене на настання реальних наслідків.

Обізнаність позивачки підтверджена, в тому числі, її діями по підготовці до вчинення оспорюваного правочину. Так, 22 грудня 2020 року позивачка разом з ОСОБА_3 звернулися до комунального підприємства «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» для проведення технічної інвентаризації житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . 23грудня 2020 рокуїм видано технічний паспорт на це домоволодіння. За заявою ОСОБА_1 від 29 грудня 2020 року їй видано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

24 грудня 2020 року позивачка звернулася до відділу адміністративно-дозвільних процедур Вітовської районної державної адміністрації Миколаївської області із заявою про реєстрацію у державному реєстрі права власності на належну їй частку домоволодіння.

Позивач замовила звіт про оцінку нерухомого майна - домоволодіння № 002780 від 30 грудня 2020 року та земельної ділянки № 002781 від 30 грудня 2020 року для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов`язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства. В день посвідчення договору купівлі-продажу 04 січня 2021 року сплатила пенсійний збір 1 % від вартості нерухомого майна з призначенням платежу «пенсійний збір з операції купівлі-продажу нерухомого майна», військовий збір та податок на доходи фізичних осіб.

В пункті 4.5 договору сторони підтвердили, що вони не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, що даний договір вчинений ними не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини і не є фіктивним або удаваним правочином і спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про те, що в момент підписання договору позивач мала реальне та безумовне волевиявлення укласти саме договір купівлі-продажу, натомість неприязні відносини позивачки з відповідачкою та зміна позивачкою намірів щодо відчуження майна після укладення оспорюваного договору не можуть свідчити про помилку стосовно правової природи договору.

Аргументи позивачки про те, що вона вважала, що підписує заяву про небажання придбати частку у праві спільної часткової власності ОСОБА_3 на домоволодіння та земельну ділянку, що вона не мала наміру продавати свою нерухомість, апеляційний суд не взяв до уваги, оскільки позивачем не доведено наявність помилки в її діях, та виходив з того, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не може бути підставою для визнання правочину недійсним у розумінні положень статті 229 ЦК України.

Посилання позивачки на відсутність у її власності іншого нерухомого майна, апеляційний суд вважав безпідставним у зв`язку з відсутністю частини складових, які в сукупності свідчать про наявність помилки при укладенні спірного правочину.

Апеляційний суд також відхилив твердження позивачки про відсутність оплати належної їй частки у праві власності на спірне нерухоме майно, оскільки в пункті 2.1 оспорюваного договору зазначено, що сторони своїми підписами під цим договором підтверджують факт повного розрахунку за продані домоволодіння та земельну ділянку. При цьому апеляційний суд звернув увагу на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18, згідно з яким, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Включення у договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що власна недбалість позивачки при ознайомленні зі змістом договору не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

14 червня 2024 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, а 18 липня 2024 року - касаційну скаргу в нові редакції на постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 216/3978/15-ц, а також - відхилив клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи додаткових доказів, натомість послався на ці докази в оскаржуваному судовому рішенні.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Центрального районного суду міста Миколаєва.

06 серпня 2024 року справа № 490/5655/22 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 травня 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що звертаючись до суду з позовом, вона вказувала про те, що відповідачка через приватного нотаріуса Біцюк Т. Є. обманним шляхом внесла відомості позивачки до договору купівлі-продажу від 04 січня 2021 року, надала приватному нотаріусу її правовстановлюючі документи та надала їй для підпису договір купівлі-продажу замість заяви про небажання придбати частку у праві спільної часткової власності ОСОБА_3 на домоволодіння та земельну ділянку. Тобто, в позовній заяві вона зазначила, що оспорюваний договір було укладено під впливом обману з боку відповідачки та приватного нотаріуса Біцюк Т. Є., однак апеляційний суд застосував статтю 229 ЦК України, на яку вона не посилалася та не обґрунтовувала позовні вимоги наявністю в її діях помилки.

Крім того, суд апеляційної інстанції з порушенням вимог статей 83 367 ЦПК України протокольною ухвалою відмовив відповідачу в долучені до матеріалів справи додаткових доказів, а потім послався на ці докази (договори, сплачені платежі за технічний паспорт та оцінку майна, отримання витягу із земельного кадастру, тощо).

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу та письмові пояснення

У серпні 2024 року приватний нотаріус Біцюк Т. Є. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, а ОСОБА_2 - письмові пояснення, за змістом яких заперечили проти доводів касаційної скарги, просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 вересня 2007 року у справі № ц-2-3844/07 було задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про зміну розміру частки у спільній власності та визнано за ОСОБА_4 право власності на 56/100 часток, а за ОСОБА_1 - право власності на 44/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 (т.1 а.с.117 зворот-118).

На підставі рішення Миколаївської міської ради від 16 червня 2003 року за № 12/11 власникам домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , було видано державний акт від 26 грудня 2003 року серія МК № 008577 на право власності на земельну ділянку площею 1 000 кв. м для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель. Відповідно до цього державного акта земельна ділянка належить на праві спільної часткової власності: ОСОБА_1 - 23/25 частки, а ОСОБА_4 (батько третьої особи - ОСОБА_3 ) - 2/25 частки (т.1 а.с.129).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, а його син ОСОБА_3 в порядку спадкування за законом набув право власності на 56/100 часток домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 15 березня 2016 року Першою миколаївською державною нотаріальною контрою Миколаївської області (т.1 а.с.120 зворот).

15 березня 2016 року право власності ОСОБА_3 на 56/100 часток домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 13696634, рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28742032 від 15 березня 2016 року (т.1 а.с.121 зворот-122).

23 грудня 2020 року Першою миколаївською державною нотаріальною конторою ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 на 2/25 часток земельної ділянки площею 1 000 кв. м для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.130).

24 грудня 2020 року право власності ОСОБА_1 на 44/100 часток домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 39991855, рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень, індексний номер: 56012039 від 30 грудня 2020 року (т.1 а.с.119 зворот-120).

Позивачка ОСОБА_1 та батько відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_5 з 01 липня 2014 року перебували у зареєстрованому шлюбі (т.1 а.с.111, 112).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, до його смерті сторони підтримували родинні відносини.

04 січня 2021 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 як продавцями та ОСОБА_2 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою, посвідчений приватним нотаріусом Біцюк Т. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 3 (т.1 а.с.42-44)

Відповідно до пунктів 1.2, 1.3 вказаного договору продавці відчужили належні їм на праві власності частки у праві власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 - 44/100 часток, ОСОБА_3 - 56/100 часток та земельну ділянку за цією ж адресою у відповідних частках: ОСОБА_1 - 23/25 часток, ОСОБА_3 - 2/25 часток.

За умовами пункту 2.1 цього договору продаж відчужуваного нерухомого майна за домовленістю сторін вчинено за 936 902 грн, з яких продаж домоволодіння за 767 472 грн, земельної ділянки за 169 430 грн, які отримані продавцями від покупця відповідно до вимог чинного законодавства до підписання цього договору: ОСОБА_3 - 512 000 грн; ОСОБА_1 - 424 802 грн.

Сторони договору домовилися, що зазначену суму вважають справедливою та вигідною для них, її розмір не пов`язаний із збігом важких обставин і сторони повністю задовольняє.

Вимоги Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2017 року № 148, щодо здійснення розрахунків готівкою, сторонам роз`яснено.

Сторони своїми підписами під цим договором підтверджують факт повного розрахунку за продані домоволодіння та земельну ділянку.

Всі витрати, пов`язанні зі складанням та оформленням цього договору, сплачує покупець (пункт 2.4 договору).

Податок на доходи фізичних осіб та військовий збір сплачено продавцем ОСОБА_1 у повному обсязі (пункт 2.6 договору).

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 грудня 2022 року було витребувано у приватного нотаріус Біцюк Т. Є. копії документів, на підставі яких 04 січня 2021 року було укладено договір купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою (т.1 а.с.28)

На виконання вищевказаної ухвали суду 11 травня 2023 року приватний нотаріус Біцюк Т. Є. надала належним чином засвідчені копії документів, на підставі яких 04 січня 2021 року було посвідчено оскаржуваний договір купівлі-продажу (т.1 а.с.103-151).

04 січня 2021 року приватним нотаріусом Біцюк Т. Є. попередньо отримано: від чоловіка позивача - ОСОБА_5 нотаріально посвідчену згоду саме на укладання договору купівлі-продажу, від ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заяву, якою вони підтвердили, що спільно відчужувані ними, кожним у відповідних частках в праві спільної часткової власності, за цим договором купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою - є першим об`єктом нерухомості, що відчужується кожним з них протягом звітного періоду; від ОСОБА_1 заяви, що належна їй частка земельної ділянки, яку вона відчужує є її особистою власністю та не є спільною сумісною власністю; заяву від продавців те, що малолітні та неповнолітні особи, недієздатні чи обмежено дієздатні особи не мають права користуватися цим домоволодінням, яке є предметом договору купівлі-продажу (т.1 а.с.107,108,127 зворот-128,135).

Укладаючи оспорюваний договір, позивач була дієздатною особою та усвідомлювала наслідки вчинення таких дій, та її волевиявлення було направлено на настання реальних наслідків.

Зазначена обізнаність позивача підтверджена, в тому числі, і діями самого позивача по підготовці до вчинення спірного правочину.

22 грудня 2020 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_3 звернулися до комунального підприємства «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» для проведення технічної інвентаризації житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . 23 грудня 2020 року їм було видано технічний паспорт на це домоволодіння (т.1. а.с.122 зворот-123,123 зворт-127).

За заявою ОСОБА_1 від 29 грудня 2020 року їй видано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (т.1 а.с.132-143).

24 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до відділу адміністративно-дозвільних процедур Вітовської районної державної адміністрації Миколаївської області із заявою про реєстрацію у державному реєстрі права власності на належну їй частку домоволодіння (т.1 а.с.119 зворот).

Позивачка замовила звіт про оцінку нерухомого майна - домоволодіння № 002780 від 30 грудня 2020 року та земельної ділянки № 002781 від 30 грудня 2020 року для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов`язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства (т.1 а.с.137 зворот, 137-141).

В день посвідчення договору купівлі-продажу 04 січня 2021 року ОСОБА_1 сплатила пенсійний збір 1% від вартості нерухомого майна з призначенням платежу «пенсійний збір з операції купівлі-продажу нерухомого майна», військовий збір та податок на доходи фізичних осіб (т.1 а.с.105).

Крім того, в пункті 4.5 оспорюваного договору сторони підтвердили, що вони не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, що даний договір вчинений ними не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини і не є фіктивним або удаваним правочином і спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Положеннями статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторониє вільними в укладеннідоговору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Частиною першою статті 355 ЦК України передбачено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (частина перша статті 386 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Згідно з підпунктами 5.1, 5.2, 5.7 пункту 5 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, у разі якщо один з учасників спільної часткової власності продає належну йому частку в спільній власності іншій особі, нотаріус повинен упевнитись у тому, що продавець у письмовій формі повідомив усіх інших учасників спільної часткової власності (як фізичних, так і юридичних осіб) про свій намір продати свою частку іншій особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких продається ця частка. Доказом повідомлення учасників спільної часткової власності про подальший продаж частки в спільному майні є або свідоцтво, видане нотаріусом, про передачу їм заяви продавця, або заява учасників спільної часткової власності про відмову від здійснення права переважної купівлі частки майна, що продається (із зазначенням ціни та інших умов продажу цієї частки). Справжність підпису на заяві має бути засвідчена нотаріально. Договір купівлі-продажу частки спільного майна іншій особі може бути посвідчений нотаріусом за наявності відомостей про те, що учасники спільної часткової власності відмовились одержати надіслані на їх адресу заяви продавця про його намір продати свою частку. Про цю обставину повинна свідчити зроблена на зворотному повідомленні відмітка органу зв`язку.

Суб`єктивне право на продаж частки сторонній особі виникає у співвласника з моменту одержання відмови усіх інших співвласників від здійснення переважного права на купівлю або нездійснення ними цього права протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, якщо предметом договору купівлі-продажу є нерухоме майно. При цьому під здійсненням переважного права необхідно вважати передання (надіслання) продавцю оферти щодо укладення основного або попереднього договору купівлі-продажу частки.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Тлумачення змісту статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення ЦК України розуміє, зокрема, і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість заповіту, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору купівлі-продажу та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу та продовження позивачем проживати у спірному будинку після укладення договору купівлі-продажу. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 655 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 461/4980/17 (провадження № 61-44057св18), від 01 жовтня 2020 року в справі № 585/2413/19 (провадження № 61-8097св20), від 14 липня 2021 року в справі № 552/7241/17 (провадження № 61-1142св20), від 30 серпня 2021 року в справі № 493/1677/17 (провадження № 61-6519св21).

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позовних вимог з огляду на те, що зі змісту укладеного між сторонами договору купівлі-продажу вбачається, що позивач добре розуміла та усвідомлювала його умови, зміст та правову природу, волевиявлення позивача було вільним і відповідало її внутрішній волі саме на укладення договору купівлі-продажу.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд застосував статтю 229 ЦК України, на яку вона не посилалася в позовній заяві та не обґрунтовувала позовні вимоги наявністю в її діях помилки, не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, оскільки з позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що в цій справі вона заявила позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою частково недійсним та повернення майна з посиланням на положення статей 203 214 215 ЦК України, які визначають загальні правила недійсності правочину, та не просила суд застосувати правові наслідки вчинення правочину під впливом обману.

Крім того, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, яке заявник просить залишити в силі, суд першої інстанції не посилався на правові наслідки вчинення правочину під впливом обману та не застосовував положення статті 230 ЦК України як підставу для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

У справі, яка переглядається, протокольною ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2024 року було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.

Разом з цим, за змістом оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції не посилався на докази, які не були подані до суду першої інстанції, а досліджував та дав оцінку вже наявним в матеріалах справи документам, які були долучені позивачем до позовної заяви, а також надані приватним нотаріусом Біцюк Т. Є. на виконання ухвали Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 грудня 2022 року, на підставі яких 04 січня 2021 року було укладено оспорюваний договір купівлі-продажу домоволодіння з земельною ділянкою.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи додаткових доказів, натомість послався на ці докази в оскаржуваному судовому рішенні, є необґрунтованими.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 216/3978/15-ц є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович