Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.02.2018 року у справі №760/7563/17

Постанова

Іменем України

4 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 760/7563/17

провадження № 61-4955 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач),

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача -ОСОБА_2

відповідач - Міністерства оборони України,

представник відповідача - Дорожинська Анна Дмитрівна,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду

м. Києва від 19 червня 2017 року у складі судді Шереметьєвої Л. А. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, в якому просив стягнути 100 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок набуття інвалідності II групи, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби.

Позовна заява мотивовано тим, що позивач проходив військову службу в Збройних Силах України. Наказом Міністра оборони СРСР від 30 листопада 1990 року був звільнений з лав Збройних Сил України за станом здоров'я.

Під час виконання обов'язків військової служби позивач отримав травму. У подальшому у нього розвинулися ряд захворювань. 19 травня 2014 року позивачу встановлена 2 група інвалідності довічно внаслідок травми та захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби.

Внаслідок отриманих захворювань протягом останніх двадцяти років у позивача погіршився стан здоров`я, посилились напади головного болю, болі в серці, він не може вести повноцінний спосіб життя, постійно відчуває страждання, порушена душевна рівновага, отримуваної ним пенсії не вистачає на лікування.

З метою реалізації конституційного права на відшкодування моральної шкоди за рахунок держави ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до Міністерства оборони України як правонаступника Міністерства оборони СРСР у частині їх дії на території УРСР.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано жодних доказів вини відповідача, його протиправної поведінки та не доведено причинно-наслідкового зв'язку з діями відповідача в завданні позивачу моральної шкоди

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції повно з'ясовані обставини справи, оцінені надані сторонами докази, правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору по суті. Позивачем не доведено факт протиправних дій або бездіяльності Міністерства оборони України, причинний зв'язок між шкодою і протиправними діями заподіювача шкоди та вини відповідача в її завданні. Доводи апеляційної скарги та наявні в матеріалах справи документи не спростували правильність висновків суду першої інстанції та не дали підстав вважати, що місцевим судом ухвалено рішення з порушенням вимог закону.

У касаційній скарзі, поданій 28 грудня 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач відноситься до категорії військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, у зв'язку з чим має право на відшкодування моральної шкоди. Причинно-наслідковий зв'язок між встановленням позивачу групи інвалідності та проходження ним військової служби встановлено актом Медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК), тому наявні усі необхідні складові цивільно-правової відповідальності відповідача по відношенню до позивача.

Згідно доводів касаційної скарги, висновки судів про те, що позивач був звільнений з лав радянської армії, не був військовослужбовцем Збройних сил України, а тому не може претендувати на відшкодування моральної шкоди, суперечить основним правам та свободам людини і громадянина, оскільки Конституцією України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування. їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Обов'язок держави відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.

У касаційній скарзі позивач посилається на те, що єдиною можливістю реалізувати своє конституційне право на відшкодування моральної шкоди, завданою діями органів державної влади, є подання ним позову до держави, а саме - до Міністерства оборони України, як до фактичного правонаступника матеріальних та нематеріальних прав та обов'язків Міністерства оборони СРСР у частині їх дії на території УРСР.

Відзив Міністерства оборони України аргументовано тим, що з позовної заяви неможливо встановити, хто саме винен у заподіянні шкоди здоров'ю позивачу, матеріли справи не містять доказів вини відповідача у заподіянні такої шкоди.

Відповідач вважає безпідставними посилання позивача на положення статті 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки Міністерство оборони України не може нести відповідальність за шкоду, яку було заподіяно під час виконання обов'язків військової служби в Збройних Силах СРСР, а діючим законодавством не прийнято спеціального закону з визначенням порядку, умов, підстав на виконання зазначеної статті.

Доводи відзиву на касаційну скаргу зводяться до того, що Міністерство оборони України не є належним відповідачем у даному спорі.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

За змістом частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Установлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах СРСР. Наказом Міністра оборони СРСР від 30 листопада 1990 року був звільнений у відставку за станом здоров'я, зі зняттям з військового обліку.

Згідно довідки МСЕК від 19 травня 2014 року позивачу встановлено II групу інвалідності довічно, внаслідок травми та захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що причиною встановлення йому інвалідності стали травми, пов'язані з проходженням військової служби з 1969 року по 1991 рік, в зв'язку з довготривалою дією іонізуючого і рентгенівського випромінювання під час проходження військової служби у військовому званні полковника медичної служби, на посаді начальника рентгенологічного відділення - головного рентгенолога 301 військового шпиталю Далекосхідного військового округу Міністерства оборони СРСР.

Статтею 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» встановлено, що дія цього Закону поширюється на: військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей; військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.

Статтею 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди проводиться в установленому законодавством порядку.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (статті 23, 1167 ЦК України).

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов'язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.

Суд установив, що позивач не був військовослужбовцем Збройних Сил України, оскільки звільнений з військової служби в Збройних Силах СРСР

30 листопада 1990 року до утворення 6 грудня 1991 року Збройних Сил України, доказів на підтвердження факту протиправності дій або бездіяльності Міністерства оборони України не надав, причинного зв'язку між завданням йому шкоди і протиправними діями заподіювача шкоди, а також вини у її завданні не довів.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність правових підстав для покладення відповідальності за відшкодування моральної шкоди, яка пов'язана з отриманням травми і захворювання під час проходження військової служби у Збройних Силах СРСР на Міністерство оборони України.

Відхиляючи посилання позивача на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі

№3-86гс14, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що він не може враховуватись при вирішенні даного спору, оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядалась Верховним Судом України стосувались обов'язку держави в особі її уповноваженого органу державного управління - Міністерства оборони України відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень. Вину посадових осіб військової частини у вибухах поблизу с. Новобогданівка було встановлено вироком військового місцевого суду у кримінальній справі.

З цих же підстав, колегія суддів не приймає аналогічні доводи позивача, викладені у касаційній скарзі.

Вбачаються недоречними доводи касаційної скарги щодо виникнення у позивача права на відшкодування моральної шкоди з дня встановлення йому інвалідності висновком МСЕК, оскільки норми, на які він посилається в обґрунтування цих доводів, зокрема Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» № 1105-ХІV, врегульовують інші правовідносини, які в тому числі стосуються права потерпілого (застрахованих громадян, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання) на відшкодування моральної шкоди, та не стосуються правовідносин, що виникли у даному спорі.

Крім того, щодо доводів касаційної скарги про виникнення у позивача права на відшкодування моральної шкоди з моменту встановлення інвалідності актом МСЕК слід також зазначити наступне.

Відповідно до статті 58 Конституції Українизакони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України(справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4

від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової ) шкоди» при вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди, необхідно з'ясовувати коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди.

На час проходження позивачем військової служби у Збройних Силах СРСР і до моменту звільнення 30 листопада 1990 року за станом здоров`я, отримання 08 серпня 1990 року захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, тобто до набрання 20 грудня 1991 року чинності Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і ЦК України, діючим законодавством взагалі не передбачалось регулювання правовідносин з відшкодування моральної шкоди.

За змістом статті 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Для військовослужбовців, за наявністю підстав, передбачено відшкодування моральної шкоди відповідно до статті 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», на яку у позові, як правову підставу посилається позивач.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовослужбовці - це особи, які проходять військову службу.

Разом з тим, як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, позивач не був військовослужбовцем Збройних Сил України, оскільки був звільнений з військової служби ще у 1990 році.

При цьому, згідно наявних у справі посвідчень позивач отримує пенсію по інвалідності, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, а також на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів військової служби, тобто користується усіма правами і свободами людини і громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України.

Доводи касаційної скарги про право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я, отриманого за час перебування на службі в Збройних Силах СРСР, не спростовують висновків суду, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Ці доводи не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права.

У силу положень статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вдається до вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

При вирішенні даної справи судами першої та апеляційної інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик