Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2018 року у справі №159/4803/17

Постанова

Іменем України

03 червня 2020 року

м. Київ

справа № 159/4803/17

провадження № 61-40447св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Волинської області від 29 травня 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 22 березня 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого він передав відповідачці 38 700,00 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно

1 049 516,91 грн, які вона зобов`язалася повернути до 25 квітня 2016 року. Передача грошових коштів відповідачці підтверджується власноручно написаною нею розпискою від 22 березня 2016 року.

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 у визначений договором строк зобов`язання щодо повернення грошових коштів не виконала, позивач просив стягнути з неї заборгованість у розмірі 1 049 516,91 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого

2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження реальної передачі відповідачеві грошових коштів у розмірі 38 700,00 дол. США за борговою розпискою від 22 березня

2016 року. Перевіряючи правову природу укладеного договору позики, суд першої інстанції дійшов висновку, що насправді між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 виникли зобов`язальні правовідносини, обставини виникнення яких позивач підтвердив у своїй заяві про вчинення кримінального правопорушення, зазначивши, що наприкінці 2015 року у місті Ковелі

ОСОБА_4 , зловживаючи довірою, заволодів належними йому грошовими коштами у розмірі 38 700,00 дол. США, чим завдав йому майнової шкоди. Зазначене узгоджується з показаннями ОСОБА_3 під час її одночасного допиту з ОСОБА_1 у рамках досудового розслідування кримінального провадження №12016030110001622 від 05 серпня 2016 року, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою позивача. Твердження ОСОБА_3 про те, що вона не була стороною договору позики, підтверджуються змістом договору про співробітництво від 22 грудня 2015 року та квитанцією від 22 грудня 2015 року, відповідно до якої позивач на виконання зазначеного договору перерахував на рахунок відповідачки 500 000,00 грн. Посилаючись на те, що відповідачка, оспорюючи договір позики, довела його безгрошовість, суд першої інстанції вважав наявними підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 29 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 22 березня 2016 року у розмірі 1 011 985,26 грн.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про не отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_1 грошових коштів за договором позики від 22 березня 2016 року, грунтується лише на усних запереченнях відповідачки, і не спростовується змістом складеної нею розписки, написання якої ОСОБА_3 не оспорювала. Матеріали справи не місять доказів на підтвердження того, що відповідачка написала вказану розписку під тиском чи не розуміючи значення своїх дій. Зважаючи на передбачену чинним законодавством презумпцію правомірності правочину, ОСОБА_3 оспорюючи передачу їй грошових коштів за договором позики позикодавець, не була позбавлена можливості оспорювати чинність такого правочину шляхом пред`явлення відповідного позову, однак таким правом не скористалася. Крім того, вона не зверталася до ОСОБА_1 з вимогою про повернення їй боргової розписки, з підстав не отримання вказаних у договорі грошових коштів, а також до правоохоронних органів з приводу шахрайських дій ОСОБА_1 .

Аналізуючи зміст боргової розписки та договору про співробітництво (партнерство) від 22 грудня 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що правовідносини за вказаними правочинами є відмінними за своїми предметами і регулюються різними положеннями цивільного законодавства. За змістом розписки, ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 38 700,00 дол. США з метою роботи на фондовій біржі, які зобов`язалася повернути позикодавцю у визначений строк, тоді як відповідно до договору про співробітництво (партнерство), позивач надав відповідачці грошові кошти у розмірі 20 000,00 дол. США, як інвестицію у спільну діяльність у сфері купівлі-продажу цінних паперів з метою отримання прибутку без зобов`язання повернення зазначених коштів.

Зважаючи на наведене, а також ураховуючи, що договір позики від 22 березня 2016 року не визнаний недійсним у встановленому законом порядку, і ОСОБА_3 у своїх поясненнях як свідка у кримінальному провадженні №12016030110001622 не заперечувала наявність боргу, вказуючи про неможливість його повернення у зв`язку з відсутністю коштів, апеляційний суд вважав обгрунтованими вимоги ОСОБА_1 про стягнення з неї заборгованості у розмірі 1 011 985,26 грн.

Узагальнені доводи касаційних скарг та аргументів інших учасників справи

У липні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_3 , у якій вона просила скасувати постанову Апеляційного суду Волинської області від 29 травня 2018 року та залишити в силі рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про стягнення з неї на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі

1 011 985,26 грн, апеляційний суд не звернув увагу на протилежні за своїм змістом показання позивача у рамках розгляду цивільної справи та досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12016030110001622 щодо фактично переданої у позику суми коштів та особи позичальника, не надав належної оцінки поясненням позивача наданих ним у кримінальному провадженні щодо фактичного виникнення зобов'язальних правовідносин між ним та ОСОБА_4 , а також визнання ним того, що цивільно-правову відповідальність на підставі складеної нею розписки від 22 березня 2016 року має нести саме ОСОБА_4 .

Суд апеляційної інстанції не врахував, що вона заперечувала проти позову у зв`язку з його безгрошовістю, а тому посилання апеляційного суду на не пред`явлення нею самостійних вимог про визнання зазначеного правочину недійсним, як одну із підстав задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з неї заборгованості за договором позики, є необгрунтованими.

У жовтні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якому він просив поновити строк на подання відзиву, посилаючись на те, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги отримав після спливу строку для надання відзиву.

Наведені обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції вважає можливим продовжити представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 , та приєднати його до матеріалів справи.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що суд апеляційної інстанцій повно з`ясував обставини, що мають істотне значення для справи, правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки суду першої інстанції про те, що за борговою розпискою від 22 березня 2016 року ОСОБА_3 грошові кошти не отримувала є безпідставними оскільки грунтуються лише на усних запереченнях відповідачки.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня

2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2018 року відкритокасаційне провадження та витребувано матеріали справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до складеної ОСОБА_3 розписки від 22 березня 2016 року, ОСОБА_1 передав у позику відповідачці 38 700,00 дол. США, які вона зобов'язалася повернути до

25 квітня 2016 року.

У визначений договором строк, відповідачка зобов'язання щодо повернення боргу не виконала.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки право вимоги.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язокдоказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власноюініціативою.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що договір позики від 22 березня

2016 року, складений у виді розписки, з огляду на його реальний характер, є доказом передачі грошової суми позичальнику. Зазначений договір підписаний позичальником та позикодавцем, містить умови отримання позичальником у борг грошових коштів та зобов`язання щодо їх повернення не пізніше 24 квітня 2016 року, які ОСОБА_3 не виконала, а тому вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики є обгрунтованими.

З огляду на наведене, посилання заявника про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі їй позикодавцем у позику грошових коштів у розмірі 38 700,00 дол. США є неспроможними.

Доводи касаційної скарги про те, що вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки твердженням відповідачки про те, що реальної передачі позичальникові грошових коштів у розмірі 38 700,00 дол. США не відбулося, а зобов`язальні правовідносини виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , є необгрунтованими, оскільки ОСОБА_3 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин. Твердження заявника про те, що зазначені обставини не підлягають доказуванню, як такі, що були фактично визнані позивачем у рамках досудового розслідування кримінального провадження № 12016030110001622 від 05 серпня 2016 року є необгрунтованими, оскільки наведені у протоколі допиту пояснення

ОСОБА_1 не можуть вважатися обставинами, що відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Інші доводи касаційної скарги в цілому зводяться до незгоди заявника з встановленими апеляційним судом обставинами справи та наданою ним оцінкою доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обгрунтованим, доводи касаційної скарги правильність висновків суду не спростовують, а тому касаційну скаргу ОСОБА_3 необхідно залишити без задоволення.

Щодо поновлення виконання рішення суду

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою судді Верховного Суду від 11 вересня 2018 року виконання постанови Апеляційного суду Волинської області від 29 травня 2018 року було зупинено до закінчення касаційного провадження у справі, його необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 401, 415, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Волинської області від 29 травня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Апеляційного суду Волинської області

від 29 травня 2018 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак