Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.04.2021 року у справі №522/7157/19

Постанова

Іменем України

25 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 522/7157/19

провадження № 61-6794св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідачі: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Департамент міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року у складі судді Бондар В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2019 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Департамент комунальної власності) звернувся до суду з позовом до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсним свідоцтва про право власності, посилаючись на те, що розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29 жовтня 2008 року № 1670 нежитлове приміщення (сарай) площею 4,5 кв. м, розташоване на подвір'ї будинку АДРЕСА_1, включено до загальної площі квартири АДРЕСА_2 в цьому ж будинку. В подальшому розпорядженням органу приватизації від 24 грудня 2008 року № 215094 вищезгадана квартира, до складу якої увійшло спірне приміщення АДРЕСА_3, була передана у приватну спільну часткову власність відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Однак відповідно до вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" рішенням Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" до комунальної власності територіальної громади міста Одеси було передано весь житловий та нежитловий фонд, розташований в межах міста. Таким чином, оскільки приміщення АДРЕСА_3 є власністю громади міста Одеси, то Департамент міського господарства та Приморська районна адміністрація не мали права розпоряджатися вказаним майном. Враховуючи викладене, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив: визнати незаконним та скасувати розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29 жовтня 2008 року № 1670 в частині надання ОСОБА_2 нежитлового приміщення площею 4,5 кв. м, розташованого на подвір'ї будинку АДРЕСА_1; визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації від 24 грудня 2008 року № 215094 про передачу квартири АДРЕСА_4, до складу якої увійшло нежитлове приміщення АДРЕСА_3 площею 4,5 кв. м, у приватну спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 24 грудня 2008 року № 8-22527 на вказану квартиру.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року позов залишено без задоволення.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорювані розпорядження були видані Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради та органом приватизації в межах наданих їм повноважень. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 набули право власності на квартиру АДРЕСА_5, до складу якої увійшло спірне підсобне приміщення АДРЕСА_3, в порядку приватизації державного житлового фонду.

Передачею відповідачам приміщення сараю не порушено будь-яких прав та інтересів Одеської міської ради.

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2021 року Департамент комунальної власності подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18, від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18, від 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, від 29 січня 2020 року у справі № 922/900/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 522/31671/13-ц. Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази. На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" та рішення Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" до комунальної власності територіальної громади міста Одеси було передано весь житловий та нежитловий фонд, розташований в межах міста. Таким чином, спірне приміщення сараю є власністю територіальної громади міста Одеси, а тому єдиним органом, уповноваженим на прийняття рішення щодо відчуження комунального майна, могла бути лише Одеська міська рада.

У липні 2021 рокуОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. У рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін. ) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Оскільки спірний сарай є допоміжним приміщенням у структурі житлового будинку по АДРЕСА_1, то це приміщення не є власністю територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.

09 листопада 2021 року справа № 522/7157/19 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована та мешкає у квартирі АДРЕСА_5 з 29 березня 1979 року. Спірним приміщенням сараю вона користується з 1985 року.

20 жовтня 2008 року ОСОБА_2 звернулася до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради із заявою, в якій просила включити до загальної площі вищезгаданої квартири приміщення сараю площею 4,5 кв. м, яким вона разом зі своєю родиною користувалася протягом тривалого часу. На підтвердження вказаних обставин додано заяви мешканців інших квартир будинку, які не заперечували проти приватизації ОСОБА_2 підсобного приміщення (сараю).

Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29 жовтня 2008 року № 1670 "Про взяття на квартирний облік та надання житлової площі громадянам" ОСОБА_2 як квартиронаймачу ізольованої квартири АДРЕСА_6, надано в користування нежитлове приміщення (сарай) площею 4,5 кв. м, розташоване на подвір'ї цього будинку, на склад родини з трьох осіб (ОСОБА_2, дочка, онук).

Вказане розпорядження винесене на підставі пунктів 13,14,37,38,44 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів Української РСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470, а також - пункту 3.6 Положення про районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 27 червня 2006 року № 20-V, згідно з яким до компетенції (повноважень) районної адміністрації у галузі обліку та розподілу житла, зокрема, належало: видача розпоряджень про надання жилих приміщень у встановленому законом порядку; видача розпоряджень про приєднання вивільнених жилих і нежилих приміщень та про виключення жилих приміщень з числа службових; здійснення обліку житлового фонду та контроль за його використанням.

Розпорядженням Управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради як органом приватизації від 24 грудня 2008 року № 215094 квартиру АДРЕСА_4, до складу якої увійшло спірне приміщення АДРЕСА_3 площею 4,5 кв. м, передано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у спільну часткову власність.

Цього ж дня, 24 грудня 2008 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримали свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 на вищезгадану квартиру.

13 січня 2009 року Виконавчий комітет Одеської міської ради видав свідоцтво про право власності, яким посвідчено, що приміщення АДРЕСА_3 дійсно належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради. Підстава: рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 грудня 2008 року № 1392.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 серпня 2018 року № 135638308 власниками квартири АДРЕСА_5, до складу якої увійшло спірне приміщення АДРЕСА_3, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

Відповідно до частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

За змістом частини 2 статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 , абзацом 12 частини 2 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

Відповідно до частини 1 статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

У рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін. ) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до частини 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

При частини 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"одавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об'єкта нерухомості.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Такі висновки підтверджуються й у рішеннях Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_3 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначено, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін. ), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".

У Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.

У пункті 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, яке було чинне на час виникнення спірних правовідносин, прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).

У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина 3 статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

В постанові Верховного суду від 03 лютого 2021 року у справі № 522/18875/17 (провадження № 61-1134св19) вказано, що посилаючись на те, що приміщення першого поверху загальною площею 38,7 кв. м, які знаходяться на АДРЕСА_7,є власністю територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради відповідно до вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю", рішення Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області", суди не застосували до спірних правовідносин положення Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", норми якого є спеціальними відносно норм Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" щодо визначення правового статусу нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку і визначальним для правильного вирішення спору є встановлення того, чи відноситься спірне приміщення до допоміжних, чи є нежитловим приміщенням в структурі житлового будинку.

В постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18 міститься висновок про те, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди попередніх інстанційдійшли правильного по суті висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки оспорювані розпорядження винесені Приморською районною адміністрацією та органом приватизації в межах наданих їм повноважень, і передачею відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_1 приміщення сараю не порушено будь-яких прав або законних інтересів Одеської міської ради.

Верховний Суд погоджується з наведеним висновком судів з огляду на те, що в розмінні вимог ~law42~ спірне приміщення сараю є підсобним (допоміжним) у структурі багатоквартирного житлового будинку, а тому таке приміщення не могло перейти в комунальну власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради як самостійний об'єкт цивільно-правових відносин відповідно до вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю", рішення Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області".

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18, від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18, від 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, від 29 січня 2020 року у справі № 922/900/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 522/31671/13-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18, від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18, від 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, від 29 січня 2020 року у справі № 922/900/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19 вказано, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином. Свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Однак у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій посилалися лише на те, що Одеська міська рада отримала свідоцтво про право власності на спірне приміщення після передання цього об'єкта у власність сім'ї ОСОБА_5 і не робили висновків про те, що саме по собі вказане свідоцтво породжує виникнення у суб'єкта відповідного права, тобто є правовстановлюючим документом. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій в цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у вищезгаданих постановах.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 522/31671/13-ц (провадження № 14-13цс19) зазначено, що суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що спірне нежитлове приміщення підвалу загальною площею 120,7 кв. м є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси на підставі рішення Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області". Оскільки відповідач набув право власності на спірне приміщення на підставі рішення суду, яке в подальшому скасовано, то суди правильно вважали, що він незаконно, без відповідної правової підстави володіє цим майном. Станом на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах підстава, за якої за відповідачем зареєстровано право власності на спірне приміщення, відпала. З огляду на те, що за відповідачем зберігається державна реєстрація речового права, набутого на підставі рішення суду, що скасовано, суди обґрунтовано скасували запис про державну реєстрацію права власності відповідача на спірне приміщення, визнали право власності на це приміщення за територіальною громадою міста Одеси та усунули перешкоди власнику шляхом виселення відповідача з приміщення. При цьому вказане спірне приміщення не є підсобним, допоміжним у розумінні вимог Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", а є окремим об'єктом права власності. Отже, порушені права позивача підлягають захисту в обраний ним спосіб, а саме шляхом скасування запису про державну реєстрацію, визнання права власності та усунення перешкод у користуванні нерухомим майном.

Однак, на відміну від справи № 522/31671/13-ц, в цій справі позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що з самого початку спірне приміщення сараю будувалося як самостійний об'єкт цивільно-правових відносин, використання якого мало інше (окреме) призначення (магазин, перукарня, офіс, поштове відділення тощо).

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові суду касаційної інстанції, на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справі № 522/31671/13-ц.

У постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 914/554/19 зазначено, що недоведення міською радою наявності у неї речових прав на спірне приміщення як окремий об'єкт цивільних прав (наявності актів введення спірного приміщення в експлуатацію як новозбудованого майна або ж за наслідками реконструкції житлових чи допоміжних приміщень), свідчить про відсутність порушення прав позивача з боку відповідачів, що є самостійною підставою для відмови в позові, який спрямований саме на захист права власності. Отже, у межах розгляду даного спору не потребують встановленню та доведенню обставини наявності волевиявлення позивача на відчуження спірного приміщення.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі відповідають правовій позиції, викладеній Верховним Судом у вищезгаданій постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 914/554/19.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних в матеріалах справи доказів, не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів щодо відсутності порушення прав позивача з боку відповідачів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, ґрунтуються на принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко