Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.07.2020 року у справі №686/19656/19

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

місто Київ

справа № 686/19656/19

провадження № 61-9418св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: державний реєстратор Хмельницького бюро технічної інвентаризації Дубас Олена Олександрівна, Акціонерне товариство

"Альфа-Банк",

треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 січня 2020 року у складі судді Козак О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2020 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2019 року звернулася до суду із позовом, у якому просила скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 лютого 2019 року, індексний номер 45390762, постановлене державним реєстратором Хмельницького бюро технічної інвентаризації Дубас О. О.

На обґрунтування позову посилалася на те, що 08 серпня 2008 року між нею та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк"

(далі - АКБ СР "Укрсоцбанк"), правонаступником прав та обов'язків якого є Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк"), укладено генеральний договір про надання кредитних послуг № 880/248-ГД 35, відповідно до умов якого кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти в межах загального ліміту, що встановлюється у сумі 30 000,00 дол. США, а позичальник зобов'язується повернути кредит у строки та на умовах, визначених цим договором, сплачувати проценти у розмірі, передбаченому у додаткових угодах до цього договору, але в будь-якому разі не більше 15 % річних у дол. США.

На забезпечення виконання позичальником власних зобов'язань за кредитним договором 08 серпня 2008 року між позивачем, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та АКБ СР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Папкою Т. В., зареєстрований у реєстрі за номером 4628, згідно з умовами якого іпотекодавці передають у іпотеку АКБ СР "Укрсоцбанк" таке нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, та на праві власності належить ОСОБА_1, третім особам, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно.

Позивач посилалася, що 04 лютого 2019 року рішенням державного реєстратора Хмельницького бюро технічної інвентаризації Дубас О. О. звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, шляхом її передачі АТ "Укрсоцбанк" у власність. Підставою для прийняття зазначеного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є договір іпотеки від 08 серпня 2008 року, зареєстрований у реєстрі за номером 4628. На думку позивача, оскаржуване рішення державного реєстратора прийнято з порушенням вимог частини 1 статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 1 частини першої Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" та не дотримано вимоги статті 35 Закону України "Про іпотеку".

За наслідками прийнятого рішення відбулося примусове звернення стягнення майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Стислий виклад заперечень відповідачів

АТ "Альфа-Банк ", яке є правонаступником АТ "Укрсоцбанк", позов не визнало, вважало його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого потрібно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 січня 2020 року до участі в справі залучено як відповідача замість АТ "Укрсоцбанк" його правонаступника Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк").

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції посилався на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог.

При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без його згоди на таке відчуження, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем згідно із застереженням в іпотечному договорі.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2020 року мотивувальну частину рішення суду першої інстанції змінено, викладено цю частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції наведенням інших мотивів відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд зазначив, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання іпотекодавцями письмової вимоги від іпотекодержателя про виконання порушеного зобов'язання у тридцятиденний строк та в разі невиконання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності. Банком порушено вимоги договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, а висновки суду про виконання банком вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" та умов пункту 7.2 кредитного договору та пункту 6.2 договору іпотеки є помилковими та не відповідають обставинам справи.

Водночас з аналізу норм статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора) випливає, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача відповідно до вимог законодавства у такому разі було не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію права, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 23 червня 2020 року звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 січня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що оскаржувані судові рішення у своїх висновках не відповідають правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), від 24 квітня 2019 у справі № 521/18393/16-ц (провадження № 14-661цс18), постановах Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 823/795/17 (провадження № К/9901/2159/17), від 30 вересня 2019 року у справі № 818/1760/17 (провадження № К/9901/48556/18), від 18 грудня 2019 року у справі № 203/3037/17 (провадження № 61-8374св19). Заявник зазначає, що наявні підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18, від 20 листопада 2019 року у справа № 802/1340/18-а, у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 759/20387/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 758/2524/17, на які посилався суд апеляційної інстанції. У таких доводах заявник зазначає, що Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не визначає законодавчого регулювання скасування запису про проведену державну реєстрацію, тому звернення до суду із такими вимогами є належним способом захисту прав.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 08 серпня 2008 року між АКБ СР "Укрсоцбанк ", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", та ОСОБА_1 укладено генеральний договір про надання кредитних послуг № 880/248-ГД 35, відповідно до умов якого банк надає ОСОБА_1 кредит у межах загального ліміту у сумі 30 000,00 дол. США, протягом періоду з 08 серпня 2008 року до 07 серпня 2018 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних.

Кредит може надаватися на різні цілі, конкретна сума, що надається за цим договором, визначається у додаткових угодах до цього договору.

На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між сторонами у цей же день укладено договір іпотеки, за умовами якого співвласники квартири ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 надали в іпотеку нерухоме майно, квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1, третім особам на праві спільної часткової власності, по 1/3 частині, на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15 липня 2008 року, виданого Управлінням комунального майна Хмельницької міської ради на підставі розпорядження від 10 липня 2008 року.

Згідно із пунктами 4.1,4.5 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання за кредитним договором іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені вимоги шляхом звернення на предмет іпотеки. Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки кількома способами, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленою статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

У зв'язку із невиконанням зобов'язань за кредитним договором 10 вересня 2018 року АТ "Укрсоцбанк" на адресу ОСОБА_1 та третіх осіб направлено повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням.

У цьому повідомленні банк вимагав від іпотекодавців сплатити борг за забезпеченим іпотекою кредитним договором від 08 серпня 2008 року, який станом на 28 серпня 2018 року складав 71 821,87 дол. США, що відповідно до курсу НБУ станом на 28 серпня 2018 року складає 2 002 770,08 грн, з яких прострочена заборгованість за кредитом - 29 000,00 дол. США, строкова заборгованість за кредитом - 4,9 дол. США, прострочена заборгованість за відсоткам за користування кредитом - 42 816,97 дол. США.

Також у повідомленні банк попередив, що у разі невиконання цієї вимоги протягом тридцятиденного строку АТ "Укрсоцбанк" має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". У випадку задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", іпотекодавцям буде прощений (анульовано) залишок непогашеної заборгованості за кредитом, у зв'язку з чим вони будуть зобов'язані сплатити 18 % податку на доходи фізичних осіб та 1,5 % військового збору з доходу у вигляді основної суми боргу, анульованого кредитором.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, зазначене повідомлення повернулося до банку без вручення з підстав закінчення встановленого строку зберігання у поштовому відділенні.

04 лютого 2019 року АТ "Укрсоцбанк" звернулося до державного реєстратора Хмельницького бюро технічної інвентаризації із заявою про державну реєстрацію права власності АТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку", квартиру АДРЕСА_1.

06 лютого 2019 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Хмельницького бюро технічної інвентаризації Дубас О. О. на підставі заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятої 04 лютого 2019 року, яку подав представник АТ "Укрсоцбанк" за довіреністю; повідомлення АТ "Укрсоцбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням від 10 вересня 2018 року; рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень ОСОБА_1, третім особам; іпотечного договору від 08 серпня 2008 року прийнято рішення № 45390762 про проведення державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ "Укрсоцбанк".

10 вересня 2019 року загальними зборами акціонерів АТ "Альфа-Банк" та єдиним акціонером АТ "Укрсоцбанк" затверджено рішення про реорганізацію АТ "Укрсоцбанк" шляхом приєднання до АТ "Альфа-Банк".

Відповідно до рішення від 15 жовтня 2019 року № 5/2019 затверджено передавальний акт та визначено, що правонаступником всього майна, прав та обов'язків АТ "Укрсоцбанк" є АТ "Альфа-Банк".

Відповідно до довідки від 19 липня 2019 року № К-03-31704 про склад сім'ї на час звернення позивача до суду у спірній квартирі зареєстровано місце проживання шести осіб: ОСОБА_1, третіх осіб, малолітніх: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1, третіми особами право власності на інше житлове нерухоме майно, крім квартири АДРЕСА_1, не зареєстровано.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Стосовно доводів про порушення статті 35 Закону України "Про іпотеку"

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". У випадку задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 Закону України "Про іпотеку").

Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". У випадку задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з частиною другою статті 18 якого порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У частині 1 статті 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Визначена у частині першій статті 35 Закону України "Про іпотеку" процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19)).

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з пунктом 61 Порядку у редакції, чинній на час проведення реєстрації права власності, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення

30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Отже, пунктом 61 Порядку визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Іпотекодержатель на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у силу зазначених норм матеріального права зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19)).

У пункті 3 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам Закону.

Наведені норми спрямовані на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника потрібно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Аналогічний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц (провадження № 14-706цс19).

У постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також потрібно вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном.

Підсумовуючи наведені позиції Великої Палати Верховного Суду, потрібно зробити висновок про те, що метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач та треті особи вимогу про усунення порушення зобов'язання належним чином не отримали, з огляду на що висновки суду апеляційної інстанції у наведеній частині про незаконність рішення суду першої інстанції є обґрунтованими, та такими, що відповідають вимогам закону.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги у наведеній частині щодо незаконності рішення суду першої інстанції, при цьому рішення суду апеляційної інстанції у наведеній частині ухвалено відповідно до правових висновків Верховного Суду, на які посилається заявник.

Стосовно доводів про обрання належного способу захисту

Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в тій частині, що позивач обрала неправильний спосіб захисту з огляду на таке.

Обґрунтовуючи свої висновки про неналежний спосіб захисту, апеляційний суд посилався на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 758/2524/17 (провадження № 61-448св19), від 05 лютого 2020 року у справі № 759/20387/18 (провадження № 61-19816св19).

У зазначених постановах суд касаційної інстанції зробив висновок, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію.

Проте згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень") проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови), на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19.

Отже, на момент ухвалення оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій вимоги про скасування рішення державного реєстратора були правомірними та ефективними способом захисту права; з урахуванням змін, внесених до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", такий спосіб захисту прав позивача є дієвим та належним, його застосування призведе до відновлення порушеного права позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі за результатами перегляду рішення суду першої інстанції, встановивши, що банк не виконав належним чином обов'язку, передбаченого статтею 35 Закону України "Про іпотеку", дійшов помилкового висновку про відмову у позові внаслідок обрання позивачем неефективного способу захисту.

Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Під час ухвалення нового рішення Верховним Судом враховано, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі.

Отже, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на квартиру не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивач визначила співвідповідачем.

Державний реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19), постановах Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 569/15704/18 (провадження № 61-871св21), від 07 липня 2021 року у справі № 369/5589/19 (провадження № 61-5097св21).

Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні (частина 1 статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення вимог касаційної скарги ОСОБА_1, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову, судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню банком на користь заявника.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 січня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства

"Альфа-Банк" задовольнити.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 лютого 2019 року, індексний номер 45390762, прийняте державним реєстратором Хмельницького бюро технічної інвентаризації Дубас О. О. стосовно квартири АДРЕСА_1.

У позові ОСОБА_1 до державного реєстратора Хмельницького бюро технічної інвентаризації Дубас Олени Олександрівни відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, у розмірі 1 921,00 грн.

Стягнути з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 536,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко