Історія справи

Ухвала ККС ВП від 18.01.2018 року у справі №756/4855/17

Постанова

Іменем України

06 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 756/4855/17

провадження № 51-7121км18

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого суддівЧистика А. О., Бородія В. М., Мазура М. В.,за участю: секретаря судового засідання Слободян О. М.,прокурорів Кравченка Р. А., Крима М.

Ю.,захисниківБайдика О. А., Біленка Б. В., Горошинського О. О., Рябовола Ю. П., Сердюка В. А., Федоренка І. Л., Фозекош А. А.,розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників Байдика Олександра Анатолійовича, Горошинського Олександра Олександровича, які діють в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року, захисників Біленка Богдана Володимировича, Сердюка Віталія Анатолійовича, Федоренка Ігоря Люсиковича, Фозекош Андріани Андріївни, які діють в інтересах засудженого ОСОБА_1, на ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000001594 від 14 червня 2016 року, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Єнакієве Донецької області, який згідно матеріалів кримінального провадження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, проживав за адресою: АДРЕСА_2), можливе місце проживання за адресою: АДРЕСА_3, раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 (пособництво в умисних діях, вчинених з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинених представниками влади, за попередньою змовою групою осіб, які призвели до тяжких наслідків); ч. 1 ст. 111 (державна зрада шляхом надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України); ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 (пособництво у веденні агресивної війни) КК України.

За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, та призначено йому покарання: за ч. 1 ст. 111 КК України - у виді позбавлення волі на строк 13 років; за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України - у виді позбавлення волі на строк 12 років; на підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років. Його ж визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України, і виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) через недоведеність того, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.

Згідно з цим вироком ОСОБА_1 01 березня 2014 року в невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, порушуючи вимоги статей 1, 2, 65, 68, 132, 133, 134 Конституції України, Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, вимоги ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), з метою порушення суверенітету України і з метою сприяння Російській Федерації та її представникам у порушенні суверенітету України, сподіваючись отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_2 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України та шляхом вчинення державної зради сприяв представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, у веденні агресивної війни проти України. Злочини вчинено за нижченаведених обставин.

Так, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут ООН. До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року - Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року - Російська Федерація) та ще 49 країн-засновниць, а надалі до вказаної міжнародної організації було прийнято інші країни світу.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН усі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об'єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) встановлено, що ні одна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов'язки держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Крім того, у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) "Визначення агресії", серед іншого, вказано, що застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою першою всупереч Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.

Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави, або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, всупереч умовам, передбаченим в угоді; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам.

Жодні міркування будь-якого характеру з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.

Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, визнаної 07 березня 1955 року Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і матиме для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V зазначеної Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною та недоторканною.

Відповідно до статей 132, 133, 134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, м. Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.

Зокрема, як передбачено пунктами 1,2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 02 березня 1999 року № 42-ФЗ).

Відповідно до статей 2,3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов'язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

У зв'язку із суспільно-політичною кризою в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 років у представників влади Російської Федерації та службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, виник умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, окупацію та подальшу анексію частини України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які розцінені представниками влади і Збройних Сил Російської Федерації як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам Російської Федерації, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України - в Автономній Республіці Крим та м.

Севастополі.

Свій умисел співучасники вирішили досягти шляхом ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя (Чорноморський флот Російської Федерації), а також шляхом залучення до виконання злочинного плану інших осіб, зокрема громадян України та Російської Федерації.

Одночасно для досягнення вищезазначених цілей здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумніву в необхідності та доцільності спільного існування в рамках самостійної, унітарної та суверенної України з європейським вектором розвитку, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибного образу частини українського населення як "націонал-фашистів", які мають інші духовні та моральні цінності, пропагують культ насильства і знущання над російськомовним населенням України.

Таким чином, поряд із застосуванням військових засобів використовувалися політичні, дипломатичні та інформаційні засоби, а також засоби прихованого характеру, які полягали у використанні протестного потенціалу південно-східних регіонів України, зокрема організовувалися та контролювалися незаконні сепаратистські референдуми, спрямовані на порушення територіальної цілісності України.

Ураховуючи, що територія Автономної Республіки Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення серед інших територій України, які були об'єктом злочинного посягання представників влади Російської Федерації, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації, що сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації поряд з іншими елементами війни, її ведення вирішено розпочати з території півострова Крим із залученням інших осіб із числа громадян Російської Федерації та України, кожному з яких передбачалося доведення відведеної йому ролі в реалізації їх умислу.

Так, із 20-х чисел лютого 2014 року для реалізації зазначеного умислу, з метою блокування й захоплення адміністративних будівель і ключових об'єктів військової та цивільної інфраструктури, для забезпечення військової окупації і подальшої анексії Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і м.

Севастополя, всупереч вимогам пунктів 1,2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі і вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), статтям 1,2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статтям 1, 2 Конституції України на територію України, а саме на територію півострова Крим розпочато збройне вторгнення регулярних військ Російської Федерації з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, зокрема: 31 окремої гвардійської десантно-штурмової бригади Повітрянодесантних військ, 45 окремого гвардійського полку спеціального призначення Повітрянодесантних військ, 18 окремої гвардійської мотострілецької бригади, 58 Армії Південного військового округу, 98 гвардійської повітрянодесантної дивізії Повітрянодесантних військ, 76 гвардійської десантно-штурмової дивізії Повітрянодесантних військ, 15 окремої гвардійської мотострілецької бригади Миротворчих сил Збройних Сил Російської Федерації.

Надалі військовослужбовці Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з іншими підрозділами Збройних Сил Російської Федерації, які здійснили вторгнення на територію півострова Крим, продовжили реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим.

Так, 27 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації у повному бойовому екіпіруванні незаконно проникли до будівель Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим у м.

Сімферополі, захопили вказані державні установи, після чого установили контроль над їх діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних для Російської Федерації рішень.

Здійснивши захоплення будівель центральних органів влади Автономної Республіки Крим, представники командування Збройних Сил Російської Федерації на виконання вказівок та розпоряджень представників влади Російської Федерації продовжили агресивні військові дії з метою порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміни меж її території та державного кордону всупереч порядку, встановленому Конституцією України.

Зокрема, упродовж 27-28 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, продовжуючи реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим, з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил та представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності здійснили блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, що організовували і забезпечували безпечний рух повітряних суден.

Так, 27 лютого 2014 року поблизу с. Суворове Армянського району Автономної Республіки Крим та біля с. Чонгар Генічеського району Херсонської області озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки здійснено блокування транспортних комунікацій території півострова Крим шляхом встановлення перешкод, інженерного обладнання оборонних позицій, мінно-вибухових загороджень та фортифікаційного обладнання вогневих точок для ведення стрільби зі стрілецької зброї та окопів для техніки.

Того ж дня озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки захоплено аеропорт "Бельбек" у м. Севастополі, а 28 лютого 2014 року - Державне підприємство "Кримаерорух" із прилеглим аеропортом "Сімферополь" у м. Сімферополі.

Одночасно з блокуванням автошляхів та захопленням аеропортів і транспортних підприємств озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації для перешкоджання законній діяльності військових підрозділів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності розпочато блокування та захоплення військових частин Збройних Сил України, дислокованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення.

Так, у період із 27 лютого до 01 березня 2014 року з метою забезпечення контролю над повітряним простором, надводною обстановкою навколо півострова Крим військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації було здійснено блокування, захоплення і знищення майна військових частин радіоелектронної, радіотехнічної та радіолокаційної розвідки, що надало змогу нарощувати сили шляхом вторгнення повітряним і морським способом додаткових підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію Автономної Республіки Крим.

Зокрема, після захоплення частин та виведення з ладу системи протиповітряної оборони підрозділів Збройних Сил України на територію півострова, порушуючи державний повітряний простір України, почали безперешкодно здійснювати неодноразові перельоти з території Південного військового округу Російської Федерації та посадку в районах аеродромів "Кача" і "Гвардійське" Чорноморського флоту Російської Федерації військові літаки та гелікоптери з військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на бортах.

Крім того, для забезпечення контролю над повітряним простором півострова Крим та з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил і представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності військовослужбовцями Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з військовослужбовцями інших військових частин Збройних Сил Російської Федерації, якими вчинено вторгнення на територію півострова Крим, здійснювалося блокування, захоплення військових аеродромів, розташованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя.

Так, 27 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки заблоковано військовий аеропорт "Бельбек" у м. Севастополі, а 01 березня 2014 року захоплено аеродром "Кіровське" у м. Феодосії.

Крім того, з 27 лютого 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на виконання розробленого плану розпочато заходи з блокування та захоплення військових частин Військово-Морських Сил Збройних Сил України і Державної прикордонної служби України.

Зокрема, упродовж 27-28 лютого 2014 року суднами Чорноморського флоту Російської Федерації шляхом їх розміщення у спосіб, що перешкоджав вільному виходу кораблів із Севастопольської, Стрілецької та Балаклавської бухт м. Севастополя, було заблоковано судна Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

Так, 28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки здійснено оточення периметра території Севастопольського загону морської охорони Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби України у м. Севастополі, а 01 березня 2014 року оточено та заблоковано периметр території військової частини батальйону морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України у м. Феодосії.

Крім того, починаючи з 27 лютого 2014 року, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, діючи спільно з іншими співучасниками, з метою успішного ведення агресивної війни заблокували і захопили будівлі правоохоронних органів та органів державної влади України, місцевих засобів телерадіомовлення і комунікації.

Відповідно до розділу V Конституції України Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України.

14 лютого 2010 року Центральна виборча комісія оголосила про обрання Президентом України ОСОБА_1.

25 лютого 2010 року ОСОБА_1 у будівлі Верховної Ради України в урочистій обстановці склав присягу на вірність Українському народу, тобто вступив на пост Президента України та став главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

У зв'язку із суспільно-політичною кризою в Україні Верховною Радою України у постанові від 22 лютого 2014 року № 757-VII констатовано факт самоусунення ОСОБА_1 від виконання покладених на нього конституційних повноважень Президента України.

Разом з цим згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України.

Відповідно до ст. 68 Основного Закону кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

ОСОБА_1, перебуваючи з 24 лютого 2014 року на території Російської Федерації, вирішив шляхом вчинення державної зради сприяти представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України, сподіваючись у такий протиправний спосіб за рахунок суверенітету України отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні.

Прибувши на територію Російської Федерації, ОСОБА_1 у невстановлений час, однак не пізніше 01 березня 2014 року, вступив у змову з представниками влади Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, які вирішили використати ОСОБА_1 як пособника ведення агресивної війни, визначивши йому роль у спільному плані, що полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені як начебто легітимного Президента України щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України.

Діючи на виконання вказівок представників влади Російської Федерації, реалізуючи свій умисел та відведену йому роль, ОСОБА_1 01 березня 2014 року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, всупереч вимогам статей 1, 2, 65, 68, 132, 133, 134 Конституції України, усвідомлюючи безспірність агресії Російської Федерації проти України, для створення уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації та надання видимості законності вторгнення й окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, з метою сприяння порушенню її суверенітету, з наведених мотивів склав та надав представникам влади Російської Федерації письмову заяву як начебто легітимного Президента України такого змісту: "Як законно обраний Президент України заявляю.

Події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві, призвели до того, що Україна опинилась на порозі громадянської війни. В країні панують хаос та анархія, життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму, - під загрозою. Під впливом західних країн здійснюється відкритий терор і насилля, люди переслідуються за політичними і мовними ознаками. У зв'язку з цим звертаюсь до Президента Росії ОСОБА_3 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України. ОСОБА_1 1-03-2014 р.".

Своїми умисними, протиправними діями ОСОБА_1 надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, а також сприяв шляхом вчинення державної зради представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України.

При цьому ОСОБА_1 усвідомлював протиправний характер своїх дій, допускав тяжкі наслідки у вигляді порушення суверенітету України, окупації частини її території та передбачав можливість їх настання.

У свою чергу, представники влади Російської Федерації, отримавши 01 березня 2014 року зазначену заяву ОСОБА_1, використали її як одну з підстав для звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_2 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації про надання згоди на використання Збройних Сил цієї держави на території України та для прийняття такого рішення верхньою палатою парламенту Російської Федерації, а також для публічного оприлюднення і поширення заяви ОСОБА_1 у Раді Безпеки ООН як офіційного документа та спроби виправдання військової окупації території півострова Крим.

01 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, розглянувши на позачерговому засіданні наведене звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_2 та врахувавши позицію ОСОБА_1 як достатню підставу для його задоволення, своєю постановою № 48-СФ надала згоду Президенту Російської Федерації на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки та начебто для захисту інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації і особового складу військового контингенту Збройних Сил Російської Федерації, що дислокується на території Автономної Республіки Крим, а насправді - для військової окупації частини суверенної території України - півострова Крим.

Крім цього, 01 березня 2014 року Постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_5 під час 7124-го засідання Ради Безпеки ООН повідомив інших учасників засідання про вказану заяву ОСОБА_1 до Президента Російської Федерації, а 03 березня 2014 року під час наступного 7125-го засідання Ради Безпеки ООН продемонстрував фотокопію оригіналу зазначеної заяви та розповсюдив її як офіційний документ Ради Безпеки ООН.

Таким чином, ОСОБА_1 сприяв представникам влади та службовим особам Збройних Сил Російської Федерації у забезпеченні військової окупації території півострова Крим шляхом ведення агресивної війни. Надалі представники влади та службові особи Збройних Сил Російської Федерації вчинили дії, які не охоплювалися прямим умислом ОСОБА_1: організували проведення незаконного сепаратистського референдуму, спрямованого на порушення територіальної цілісності України, проголосили так звану "Республіку Крим" суверенною державою, підписали 18 березня 2014 року незаконний договір про прийняття до Російської Федерації "Республіки Крим", ратифікований Радою Федерації 21 березня 2014 року, що призвело до тяжких наслідків у вигляді порушення територіальної цілісності України.

15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", яким територію Автономної Республіки Крим і м.

Севастополя визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН "Територіальна цілісність України" від 27 березня 2014 року № 68/262 референдум, проведений у Автономній Республіці Крим та м. Севастополі 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН "Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)" від 19 грудня 2016 року № 71/205 засуджено тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, підтверджено невизнання її анексії.

Київський апеляційний суд ухвалою від 02 жовтня 2020 року вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року стосовно ОСОБА_1 залишив без змін, а апеляційні скарги захисників Байдика О. А., Біленка Б. В. і Фозекош А.

А., Горошинського О. О., Рябовола Ю. П., Сердюка В. А. і Федоренка І. Л. - без задоволення.

Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі захисник Байдик О. А., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Як зазначає захисник, надходження до суду і судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 відбулися з грубими порушеннями вимог КПК України, зокрема й права обвинуваченого на захист. Так, після визначення апеляційним судом підсудності зазначеного кримінального провадження за Оболонським районним судом м. Києва, ще до проведення автоматизованого розподілу справи, у ЗМІ та від посадових осіб Генеральної прокуратури України з'явилась інформація про склад колегії суддів, яка здійснюватиме судовий розгляд, що свідчить про порушення засад, передбачених ст. 35 КПК України, несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду (далі - АСДС), тиск на суддів та вплив на них з боку високопосадових осіб, у зв'язку із чим сторона захисту заявляла відводи складу суду, звернулась із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 376-1 КК України, однак відводи були необґрунтовано відхилені та не врахований факт існування незавершеного кримінального провадження за вищезазначеною заявою захисту. За таких обставин, на думку захисника, судді мали би заявити собі самовідводи, однак вони не тільки не зробили цього, а й протягом усього судового розгляду справи відмовляли у задоволенні обґрунтованих відводів, заявлених стороною захисту з різних самостійних підстав, а деяких відводів взагалі не розглянули, що вказує на упередженість суддів та незаконність складу суду.

Вже після визначення колегії суддів, як стверджує захисник, порушуючи вимоги статей 31, 314 КПК України, головуючий одноособово призначив підготовче судове засідання, провів його без участі обвинуваченого, якого всупереч приписам ч. 7 ст. 135 КПК України не було повідомлено про дату судового засідання із застосуванням міжнародної правової допомоги, оскільки ОСОБА_1 на той час перебував на території Російської Федерації та попередньо звертався до Оболонського районного суду м. Києва із заявою щодо забезпечення його особистої участі у розгляді справи в порядку, передбаченому розділом IX КПК України. Ці порушення призвели до того, що обвинувачений був позбавлений ряду процесуальних прав, зокрема йому судом не було роз'яснено права на розгляд кримінального провадження судом присяжних, він не мав змоги клопотати перед судом про здійснення такого розгляду. Більше того, відповідної заяви обвинуваченого про розгляд справи судом присяжних, яка наявна в матеріалах справи, суд взагалі не розглянув.

За результатом підготовчого судового засідання суд призначив справу до судового розгляду, не звернувши уваги на неконкретність пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення (п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України), яка полягала в тому, що вчинити інкриміновані йому кримінальні правопорушення, будучи громадянином України без особливого статусу глави держави, неможливо, а згідно з обвинувальним актом обвинувачення пред'явлено ОСОБА_1 саме як громадянину України.

Надалі вже після проведення підготовчого засідання, незважаючи на те, що ОСОБА_1 виїхав за межі України у зв'язку з існуванням загрози для його життя і здоров'я, через що було відкрито кримінальне провадження за фактом замаху на його життя, він не був оголошений у міждержавний/міжнародний розшук, висловлював своє бажання брати участь у судовому розгляді кримінального провадження, суд першої інстанції безпідставно, усупереч вимогам частин 1, 2 ст. 297-1, ч. 3 ст. 323 КПК України ухвалив рішення про здійснення спеціального судового провадження стосовно ОСОБА_1, чим позбавив останнього процесуальних прав, зокрема надавати суду показання у режимі відеоконференції (призначеної із застосуванням міжнародної правової допомоги), подавати докази, висловлювати свою позицію щодо пред'явленого обвинувачення на стадії судових дебатів тощо.

Захисник стверджує, що суд першої інстанції вибірково дослідив докази, не допитав ряду свідків, не розглянув клопотання сторони захисту про визнання доказів сторони обвинувачення недопустимими, порушив таємницю нарадчої кімнати, оскільки під час перебування в ній один із суддів, який входив до складу колегії, розглянув справу про адміністративне правопорушення.

Обґрунтовуючи незаконність вироку суду, автор касаційної скарги стверджує, що всупереч вимогам п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України у вироку не конкретизовано, які конкретні дії вказують на пособництво у веденні агресивної війни; у який спосіб та якими засобами здійснені інкриміновані ОСОБА_1 дії; не зроблено аналізу та не надано оцінки умислу як обов'язковому елементу суб'єктивної сторони складу кожного з інкримінованих обвинуваченому злочинів; не вказано, якими особами і в який період часу здійснювалася підривна діяльність проти України; не конкретизовано, які саме дії Російської Федерації та її представників суд кваліфікує як підривну діяльність проти України та якими власними діями ОСОБА_1 надав іноземній державі або її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України; не зазначено мотиву і мети такої допомоги, тобто судом першої інстанції не сформульовано конкретного обвинувачення ОСОБА_1, яке суд визнав доведеним.

На думку захисника, оцінюючи звернення ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, суд не врахував та не надав правової оцінки також і зверненню від 22 лютого 2014 року до представників урядів Німеччини, Франції та Польщі про врегулювання кризи в України, оскільки саме відсутність реакції гарантів Угоди від 21 лютого 2014 року та невиконання опозицією взятих на себе зобов'язань стало передумовою складання і направлення в порядку ст. 7 Договору про дружбу і співробітництво 01 березня 2014 року звернення до російської сторони, у зв'язку з чим відсутні підстави стверджувати, що зазначене звернення утворює об'єктивну сторону державної зради у виді надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України. Наявність фактів звернення до урядів інших країн розкриває зовсім інший зміст заяви ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, саме як пошук політичного рішення в межах укладених із державою Україна міжнародних угод.

За твердженнями захисника, суд першої інстанції, роблячи висновок про вчинення ОСОБА_1 конкретних правопорушень, зобов'язаний був аргументувати з посиланням на докази, на підставі чого він встановив попередню змову, прямий умисел ОСОБА_1, спрямований на надання допомоги у вигляді створення уявлення про гуманітарну інтервенцію. Саме по собі звернення Президента України не може вважатись наданням допомоги іноземній державі або її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, оскільки регулюється міжнародними угодами. Збройна агресія Російської Федерації проти України, за висновками суду першої інстанції, на момент написання звернень вже розпочалась, а тому, на думку захисника, самі по собі звернення до Російської Федерації не утворюють об'єктивної сторони складу злочину "державна зрада". Отже, у вироку суду першої інстанції відсутні обґрунтування наявності в діях ОСОБА_1 обов'язкових елементів складу злочину, передбаченого ст. 111 КК України, а саме конкретних дій об'єктивної сторони та суб'єктивної сторони, прямого умислу, тобто інтелектуального і вольового моменту.

Також захисник стверджує, що ст. 437 КК України у тій частині, яка передбачає відповідальність за ведення агресивної війни, з огляду на невідповідність її норм принципу правової визначеності (відсутність у національному та міжнародному законодавстві визначення терміна "агресивна війна") не підлягала застосуванню судом першої інстанції. На думку Байдика О. А., обґрунтовуючи свої висновки щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, суд безпідставно ототожнив поняття "агресивна війна" та "агресія", чим фактично вдався до застосування аналогії закону.

Крім того, захисник зазначає, що апеляційний суд проігнорував ці доводи, всупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотаннями сторони захисту не дослідив повторно доказів, зокрема й тих, які не досліджувалися судом першої інстанції. Апеляційний суд не звернув уваги на допущені місцевим судом порушення і, залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення, не надав вичерпних відповідей на доводи, зазначені у скаргах, через що ухвала цього суду не відповідає положенням ст. 419 КПК України. Не звернув уваги апеляційний суд і на відсутність інформації на деяких технічних носіях, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

У касаційній скарзі захисник Біленко Б. В., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування такого прохання зазначає, що апеляційний суд перевірив вирок тільки на предмет істотного порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, необґрунтовано зазначивши в ухвалі, що захисники змінили свої апеляційні вимоги та висловили спільну позицію про необхідність скасування вироку і призначення нового розгляду в суді першої інстанції лише у зв'язку з істотним порушенням норм кримінального процесуального закону, незважаючи на те, що всі захисники оскаржили вирок суду також з підстав неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Цим, за твердженнями захисника, апеляційний суд порушив правила статей 403, 404 КПК України, оскільки самостійно звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції, не розглянув клопотання про дослідження доказів.

У касаційній скарзі захисник Горошинський О. О., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Як зазначає захисник, судами першої та апеляційної інстанцій допущені істотні порушення вимог КПК України. Як і Байдик О. А., Горошинський О. О. ставить під сумнів об'єктивність автоматизованого розподілу справи між суддями в Оболонському районному суді м. Києва, оскільки інформацію про склад колегії суддів Генеральний прокурор України повідомив за три доби до проведення авторозподілу, що свідчить про зацікавленість суддів у розгляді цієї справи та є обставиною яка виключає їх участь у розгляді кримінального провадження.

Стверджує, що всупереч вимогам статей 31, 314 КПК України суд призначив підготовче засідання незаконним складом - головуючий одноособово, замість колегії, провів підготовче засідання без повідомлення та участі обвинуваченого, чим порушено процесуальні права останнього.

Надалі, вже на стадії судового розгляду, суд позбавив ОСОБА_1 права захищати себе особисто, виступати в судових дебатах та звертатися з останнім словом, не забезпечивши обвинуваченому можливості взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції із використанням міжнародної правової допомоги.

Захисник вважає, що предметом доказування в цьому кримінальному провадженні є, зокрема, обставини, які мали місце наприкінці 2013 року, січня-лютого 2014 року, а саме: чи мала місце попередня змова з представниками Російської Федерації; які обставини стали причиною виїзду ОСОБА_1 за межі України; що стало причиною його звернення з проханням провести двосторонні консультації та на фоні яких обставин це відбулося; час, місце та мотиви підготовки заяви від 01 березня 2014 року тощо. Для доведення цих обставин, а також дійсних мотивів звернення ОСОБА_1 сторона захисту просила суд допитати свідків захисту, однак як суд першої інстанції, так і апеляційний суд відмовили у задоволенні відповідних клопотань, чим порушили право на захист та обмежили сторону захисту в реалізації прав, передбачених статтями 7, 8, 10, 22, 91 КПК України.

Незаконний склад суду, за твердженнями захисника, розглядав це кримінальне провадження і в апеляційному суді, зокрема головуючий суддя ОСОБА_8 був допитаний як свідок у кримінальному провадженні № 42014000000000457, яке, як і кримінальне провадження № 42016000000001594, було виділено з кримінального провадження № 42014010470000019, тобто всі ці провадження мають спільний предмет доказування та докази. Натомість в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду ОСОБА_8 дав оцінку діям осіб, щодо яких провадиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 42014000000000457, в межах якого був допитаний суддя, у зв'язку із чим він підлягав самовідводу.

Не мав брати участь у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 і суддя ОСОБА_8, який упереджено ставився до обвинуваченого, про що свідчать публікації судді в соціальних мережах, у тому числі на підтримку ОСОБА_9. На підставі цього стороною захисту були подані заяви про відвід, яких апеляційний суд не розглянув.

Цей суд порушив вимоги ч. 4 ст. 401 КПК України, оскільки розглянув справу без участі обвинуваченого, незважаючи на те, що в апеляційній скарзі одного із захисників порушувалося питання про погіршення становища обвинуваченого (доводи про безпідставне врахування обставини, яка пом'якшує покарання); безпосередньо не досліджував доказів, деяким із яких надав іншу, ніж суд першої інстанції, оцінку; безпідставно зазначив в ухвалі про зміну захисниками апеляційних вимог, у зв'язку із чим не перевіряв доводів сторони захисту щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи; всупереч вимогам ст. 419 КПК України не надав вичерпних відповідей на доводи сторони захисту, в тому числі щодо недопустимості окремих доказів, якими суд першої інстанції обґрунтував вирок, залишення без розгляду ряду клопотань сторони захисту без прийняття стосовно них процесуального рішення, інших процесуальних порушень та неправильного застосування матеріального закону (помилкова правова оцінка суб'єкта злочину) тощо; залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення; не надав вичерпних відповідей на доводи, викладені в апеляційних скаргах сторони захисту.

Також захисник указує на порушення суддями апеляційного суду таємниці нарадчої кімнати, яке полягало в тому, що проголошення повного тексту ухвали апеляційного суду декілька разів відкладалося та було здійснено суддею ОСОБА_8 одноособово майже через місяць після постановлення зазначеного судового рішення. Поданих на цій стадії судового процесу заяв про відвід суддів апеляційного суду розглянуто не було.

У касаційній скарзі захисники Сердюк В. А. і Федоренко І. Л., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просять скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Як і Біленко Б. В., касатори стверджують, що апеляційний суд самостійно змінив апеляційні скарги захисників та звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції до перевірки його виключно на предмет наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, внаслідок чого неперевіреними та неоціненими залишилися всі інші доводи в апеляційних скаргах.

Так, поза увагою апеляційного суду залишилися доводи щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи через непідтвердження їх відповідними доказами, а саме висновки: про те, що підписанням заяви ОСОБА_1 міг одночасно здійснити допомогу в проведенні підривної діяльності проти України й сприяти Російській Федерації у веденні агресивної війни; про надання ОСОБА_1 допомоги у проведенні підривної діяльності проти України; застосування представниками Російської Федерації дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України; змову між ОСОБА_1 і представниками влади Російської Федерації та сприяння останнім з боку обвинуваченого; мотив ОСОБА_1 отримати преференції для подальшого тривалого проживання на території Російської Федерації та уникнути кримінальної відповідальності; намір ОСОБА_1 підписанням заяви легітимізувати вторгнення, усунути перешкоди у веденні агресивної війни та виправдати окупацію півострова Крим; відсутність в Україні станом на 01 березня 2014 року негативних наслідків державного перевороту, ризиків для держави та її громадян, про які ОСОБА_1 було повідомлено в заяві; використання представниками влади Російської Федерації заяви ОСОБА_1 як підстави для звернення ОСОБА_2 до Ради Федерації з метою отримання згоди на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України; використання заяви ОСОБА_1 для обґрунтування наявності підстав військової гуманітарної інтервенції; подання представниками Російської Федерації до Ради Безпеки ООН копії заяви ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, а не оригіналу.

При цьому судом проігноровані докази сторони захисту на підтвердження: фактів існування станом на 01 березня 2014 року повного тексту звернення ОСОБА_1, надісланого до Міністерства закордонних справ Російської Федерації; вчинення державного перевороту в Україні та замаху на життя ОСОБА_1; переслідувань і загроз правам та інтересам жителів Криму.

Не надав апеляційний суд відповідей на доводи сторони захисту стосовно неповноти судового розгляду, яка полягала у відхилення судом першої інстанції ряду клопотань захисту про допит свідків, дослідження доказів, призначення експертиз, надання тимчасового доступу до речей і документів, визнання доказів недопустимими.

Проігнорував суд апеляційної інстанції і доводи скарг захисників про допущені місцевим судом істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, цей суд: не закрив кримінальне провадження з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України; залишив без розгляду клопотання про визнання доказів недопустимими; порушив порядок допиту свідків, неповно й поверхово дослідив відеозаписи; безпідставно перейшов до стадії судових дебатів, а надалі відновив цю стадію процесу; незаконно зупинив виступ захисника Байдика О. А. в судових дебатах; порушив таємницю нарадчої кімнати.

Таким чином, за твердженнями захисників Сердюка В. А. і Федоренка І. Л., усупереч ст. 419 КПК України оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена без дотримання вимог щодо апеляційного розгляду провадження, без об'єктивного з'ясування та оцінки аргументів апелянтів щодо незаконності вироку суду першої інстанції й, відповідно, без наведення належних і достатніх мотивів для залишення без задоволення апеляційних скарг, що призвело до погіршення становища ОСОБА_1, порушення права на справедливий судовий розгляд, у тому числі права на доступ до правосуддя, інших істотних порушень судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону.

В контексті порушення права на доступ до правосуддя захисники зазначають, що підготовче судове засідання в суді першої інстанції було проведено без виклику та участі обвинуваченого, участь якого була обов'язковою з огляду на ч. 1 ст. 314 КПК України, та за відсутності на час проведення підготовчого судового засідання рішення про здійснення спеціального судового провадження, яке суд першої інстанції, не маючи для цього достатніх підстав, ухвалив пізніше, проігнорувавши доводи сторони захисту про поважність причин неявки ОСОБА_1 у судові засідання через наявність небезпеки для життя та здоров'я і через перебування у зв'язку з наведеними обставинами за межами України. На підставі такого рішення, незважаючи на наявність заяв від ОСОБА_1 про бажання брати участь у розгляді кримінального провадження, не забезпечивши обвинуваченому такого права в порядку міжнародно-правової допомоги, суд провів судовий розгляд відповідно до положень ч. 3 ст. 323 КПК України, що стало перешкодою для реалізації ОСОБА_1 свого права на захист, а апеляційний суд безпідставно і необґрунтовано визнав правильним рішення суду першої інстанції щодо неможливості в межах цієї справи звернення за міжнародно-правовою допомогою до Російської Федерації й погодився з висновком про відсутність поважних причин неявки ОСОБА_1 у судове засідання. Апеляційний суд так само без належного повідомлення обвинуваченого провів апеляційний розгляд без його участі, незважаючи на те, що глава 31 КПК України не містить норм, які б дозволяли здійснювати перегляд судових рішень суду першої інстанції у спеціальному судовому провадженні.

Також захисники зазначають, що апеляційний суд усупереч вимогам статей 350, 404, 405 КПК України не розглянув ряду клопотань сторони захисту; не дослідив повторно доказів; порушив порядок допиту свідків, позбавивши сторону захисту можливості поставити їм переважну більшість питань; не дотримався порядку ухвалення судового рішення, що полягало у видачі його повного тексту захисникам майже через місяць після проголошення його резолютивної частини і призвело до обмеження сторони захисту в реалізації права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду.

Підсумовуючи викладене, захисники посилаються на постановлення оскаржуваної ухвали незаконним складом суду, до якого входив упереджений, на думку сторони захисту, суддя ОСОБА_8 Обґрунтування цього доводу аналогічні тим, що наведені у скарзі захисника Горошинського О. О.

У касаційній скарзі захисник Фозекош А. А., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Як зазначає захисник, апеляційний розгляд кримінального провадження здійснено незаконним складом суду, а саме колегією суддів, склад якої всупереч вимогам ч. 11 ст. 31, ч. 3 ст. 35 КПК України визначено автоматизованою системою електронного документообігу "Апеляція" (далі - АСЕД "Апеляція"), незважаючи на те, що Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженим Радою суддів України 26 листопада 2010 року (в редакції, що діяла станом на дату авторозподілу), визначено, що в місцевих та апеляційних загальних судах України для здійснення авторозподілу має використовуватись комп'ютерна програма "Д-3".

На переконання захисника, існують обґрунтовані сумніви у безсторонності суду під час розгляду цього кримінального провадження. Обґрунтовуючи твердження про незаконність складу апеляційного суду, Фозекош А. А. також посилається на упередженість судді ОСОБА_8 (доводи щодо цього аналогічні наведеним у скаргах захисників Горошинського О. О., Сердюка В. А. і Федоренка І. Л. ). Захисник стверджує, що сумніви в упередженості всього складу суду стали очевидними під час повторного допиту на стадії апеляційного розгляду свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_14, оскільки головуючим усупереч ч. 8 ст. 352 КПК України без заявлених протестів з боку іншої сторони було знято значну кількість питань, які ставила свідкам сторона захисту.

Касатор звертає увагу, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог ч. 3 ст. 404 КПК України, обставин, про які зазначала сторона захисту у своїх клопотаннях повторно не дослідив, необґрунтовано пославшись на зміну захисниками своїх апеляційних вимог, хоча будь-яких змін до скарг вони не вносили. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає приписам статей 370, 419 КПК України, оскільки в ній не надано відповідей на більшість доводів, викладених в апеляційних скаргах, не зазначено підстав, з яких такі доводи визнані необґрунтованими.

Зокрема, поза увагою суду залишились доводи щодо обґрунтування вироку суду недопустимими доказами (показаннями свідків, допитаних із порушенням п. 5 ч. 2 ст. 87, ст. 352 КПК України; незасвідченими копіями документів замість оригіналів; аудіозаписами телефонних розмов, які отримані в іншому кримінальному провадженні без відповідного дозволу слідчого судді на використання зазначених доказів у цьому кримінальному провадженні; всупереч ст. 290 КПК України ухвала слідчого судді, на підставі якої були отримані вказані аудіозаписи, стороні захисту не була відкрита; відеозаписами, дослідженими неповно); невідповідності змісту вироку вимогам ч. 5 ст. 374 КПК України; переходу до стадії дебатів за наявності клопотань захисту про дослідження додаткових доказів, визнання доказів недопустимими та обмеження права сторони захисту на подання доказів; неправомірного припинення виступу в дебатах одного із захисників; порушення права ОСОБА_1 на захист і на виступ з останнім словом; неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи (невстановлення факту змови між ОСОБА_1 та представниками Російської Федерації, узгодженості в їх діях; невизначення дійсних мотивів та мети написання звернення від 01 березня 2014 року; незазначення доказів на підтвердження встановлених судом обставин).

Крім наведеного, захисник Фозекош А. А. стверджує про помилковість висновків апеляційного суду щодо можливості розгляду обвинувального акта, складеного поза межами строку досудового розслідування; здійснення досудового розслідування не уповноваженими на те особами; призначення підготовчого судового засідання головуючим одноособово і його проведення без виклику та участі обвинуваченого за відсутності рішення суду про здійснення спеціального судового провадження, що призвело до порушення права ОСОБА_1 заявляти клопотання про розгляд справи судом присяжних.

Не перевірив апеляційний суд і доводів щодо неправильного застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, зокрема стосовно неправильного тлумачення судом першої інстанції понять "агресивна війна" та "підривна діяльність", за відсутності їх визначення у законодавстві.

Це, на думку захисника, призвело до порушення принципу правової визначеності та необґрунтованого засудження ОСОБА_1 за статтями 111, 437 КК України.

У доповненнях до касаційної скарги захисник Біленко Б. В., обґрунтовуючи своє прохання скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилається, крім істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, ще й на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Як і інші захисники, Біленко Б. В. звертає увагу на такі порушення: досудове розслідування у кримінальному провадженні проведено не уповноваженими на те особами, оскільки групу слідчих визначили своїми рішеннями особи, які не мали статусу керівника органу досудового розслідування; ряд доказів зібрано поза межами строку досудового розслідування, а тому суд мав визнати їх недопустимими; суд порушив порядок дослідження доказів, зокрема дозволив онлайн-трансляцію судового розгляду на сервісі "YouTube", внаслідок чого недопитані свідки мали можливість чути показання допитуваних судом свідків та корегувати свої показання для їх узгодження з уже наданими суду; суд відмовив у задоволенні клопотань і не допитав ряду свідків сторони захисту, в тому числі повторно, не дотримався порядку допиту свідків, які перебувають за межами України, обмежив сторону захисту у праві задавати свідкам питання, не повно дослідив відеозаписи, відхилив та не розглянув ряду клопотань сторони захисту, зокрема про дослідження доказів, відновлення з'ясування обставин справи, визнання недопустимими доказів, призначення експертизи.

Також суд необґрунтовано змінював захисників із системи безоплатної правової допомоги, обмежив право захисника Горошинського О. О. в часі на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, а захисника Біленка Б. В. - у праві брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції з Криму, чим порушив право ОСОБА_1 на захист, усупереч п. 4 ч. 2 ст. 374 КПК України не зазначив у вироку всіх анкетних даних обвинуваченого та інших відомостей, що мають значення для справи.

Доводи захисника щодо відсутності складу інкримінованих ОСОБА_1 злочинів, невизначеності понять "агресивна війна" і "підривна діяльність" та неможливості у зв'язку із цим кваліфікації дій ОСОБА_1 за відповідними статтями КК України, про порушення таємниці нарадчої кімнати головуючим суддею в суді першої інстанції, відсутність ухвал суду першої інстанції за наслідком розгляду клопотань сторони захисту та ухвалення вироку незаконним складом суду аналогічні тим, що були наведені в касаційних скаргах інших захисників.

Окремо Біленко Б. В. звертає увагу, що орган досудового розслідування порушив порядок вилучення доказів - інформації, отриманої за результатом огляду інтернет-сайтів. Незважаючи на це, суд необґрунтовано послався у вироку на відповідні протоколи, а також на висновок комплексної лінгвістичної експертизи усного та письменного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18238/16-32/18284/16-35, який складений із порушенням вимог інструкцій щодо проведення експертиз.

Стверджує, що не встановлено факту самоусунення і втрати ОСОБА_1 повноважень Президента України. Вказує, що вирок ухвалено незаконним складом суду. Як вважає захисник, свідки здійснювали вплив на суддів та сторону обвинувачення.

У доповненнях до касаційної скарги, які здебільшого повторюють зміст первинної касаційної скарги, захисник Байдик О. А. наводить доводи, які аналогічні доводам касаційних скарг інших захисників, зокрема про порушення порядку допиту свідків судами першої та апеляційної інстанцій, безпідставний перехід судом першої інстанції до стадії судових дебатів та їх відновлення за наявності недосліджених доказів, щодо неправомірного припинення головуючим у суді першої інстанції виступу захисника Байдика О. А. в судових дебатах, постановлення оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції незаконним складом суду, до складу якого, на його думку, входив упереджений суддя ОСОБА_8 Також захисник вказує про порушення суддями апеляційного суду таємниці нарадчої кімнати, оскільки текст ухвали протягом тривалого часу не був проголошений через зайнятість суддів у інших справах.

У доповненнях до касаційної скарги, які переважно повторюють зміст доводів первинної скарги та доводи в касаційних скаргах інших захисників, захисник Горошинський О. О. вважає, що суд першої інстанції: не застосував міжнародної правової допомоги для забезпечення участі ОСОБА_1 у підготовчому судовому засіданні та під час розгляду справи по суті (аналогічне порушення допустив і апеляційний суд); не запропонував ОСОБА_1 провести слухання його справи судом присяжних; призначив судовий розгляд за наявності підстав для повернення обвинувального акта через порушення граничних строків досудового розслідування та недотримання органом досудового розслідування вимог ст. 293 КПК України стосовно вручення обвинувального акта, який не відповідав ст. 293 КПК України (у зв'язку з відсутністю конкретного та зрозумілого обвинувачення); порушив порядок допиту свідків, оскільки показання частини свідків транслювалися за допомогою телекомунікаційних систем; не дотримався принципу правової визначеності, безпідставно погодившись із кваліфікацією дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 437 КК України, за відсутності в національному законодавстві й у міжнародному праві визначення терміна "агресивна війна", та ототожнив це поняття з терміном "агресія".

Крім того, захисник звертає увагу на юридичну колізію, оскільки це кримінальне провадження здійснюється стосовно ОСОБА_1 як четвертого Президента України, котрий був наділений усіма правами, гарантіями, передбаченими Конституцією України, а не громадянина України, тобто суди неправильно визначили суб'єкт злочину в цьому кримінальному провадженні.

Як і в первинній скарзі, повторно звертає увагу на правову невизначеність у питаннях проведення підготовчого судового засідання за відсутності особи, стосовно якої розглядається справа, без постановлення ухвали про надання дозволу на здійснення спеціального судового розгляду, ухвалення рішення про призначення підготовчого судового засідання судом першої інстанції незаконним складом суду, проведення допиту частини свідків з території іншої країни за допомогою програмного забезпечення "TrueConf".

Окремо Горошинський О. О. зазначає, що порушення права ОСОБА_1 на захист полягає в тому, що суд першої інстанції не направив обвинуваченому копії вироку, не опублікував інформації про це судове рішення в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження інформації та не видав його представнику ОСОБА_1 на неодноразові письмові звернення безпосередньо до суду першої інстанції, що призвело до порушення права обвинуваченого на апеляційний перегляд справи.

Також посилається на безпідставне залучення судом і участь у справі захисників за призначенням, зокрема Ляшенка І. І. та Рябовола Ю. П., вважає незаконним рішення суду про забезпечення участі останнього у справі незалежно від подальшої участі в судових засіданнях інших захисників, обраних ОСОБА_1. Стверджує, що захисники за призначенням діяли всупереч інтересам та волі ОСОБА_1.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні 08 листопада 2021 року захисники Горошинський О. О., Рябовол Ю. П., Сердюк В. А., Федоренко І. Л., Фозекош А. А. підтримали подані касаційні скарги та просили їх задовольнити. Також захисники просили відкласти касаційний розгляд для надання їм можливості підготуватися до виступів перед Верховним Судом з урахування встановленого регламенту.

В судовому засіданні 29 листопада 2021 року захисник Байдик О. А. підтримав подану ним і захисником Горошинським О. О. касаційні скарги та частково підтримав скарги інших захисників. Захисник Біленко Б. В. підтримав подані касаційні скарги та просив їх задовольнити. Також захисники Байдик О. А., Біленко Б. В., Рябовол Ю. П., Федоренко І. Л., Фозекош А. А. висловили доводи на підтримку поданих касаційних скарг. Захисник Сердюк В. А. просив відкласти касаційний розгляд, зокрема й для надання можливості виступити перед Судом захиснику Горошинському О. О., який у вказане судове засідання не з'явився.

Однак у судове засідання 06 грудня 2021 року захисники Байдик О. А., Біленко Б.

В., Горошинський О. О., Сердюк В. А., Федоренко І. Л., Фозекош А. А. не з'явилися через відмову засудженого від їх послуг. Проте суд відмовив у задоволенні відповідного клопотання засудженого з підстав, наведених в ухвалі від 06 грудня 2021 року.

Прокурори Кравченко Р. А., Крим М. Ю. в судовому засіданні 08 листопада 2021 року вважали касаційні скарги захисників необґрунтованими, заперечували проти їх задоволення, просили оскаржені судові рішення залишити без зміни. При цьому прокурор Крим М. Ю. в судовому засіданні 06 грудня 2021 року висловив доводи з приводу необґрунтованості касаційних скарг сторони захисту.

Мотиви Суду

1. Межі касаційного перегляду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Тому, беручи до уваги, що в цьому кримінальному провадженні касаційні скарги були подані лише стороною захисту, Верховний Суд з урахуванням визначених КПК України повноважень здійснює касаційний перегляд у межах доводів касаційних скарг захисників щодо істотних порушень судами вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність.

2. Щодо проведення досудового розслідування неуповноваженими особами

Захисники Біленко Б. В. і Фозекош А. А. у своїх касаційних скаргах наполягали на тому, що досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні проведено не уповноваженими на те особами, оскільки групу слідчих визначили своїми рішеннями начальник та заступник начальника слідчого відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (постанови від 18,29 серпня, 26 листопада 2016 року), а також начальник зазначеного управління (постанова від 24 листопада 2016 року), тобто особи, які не мали статусу керівника органу досудового розслідування.

При цьому захисники посилалися на те, що п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК України, яка визначає поняття "керівник органу досудового розслідування", не містить згадки про службових осіб органів прокуратури. Захисник Біленко Б. В. також посилався на те, що відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України та пунктів 5, 6 ч. 1 ст. 15 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру" керівники підрозділів Генеральної прокуратури України мають статус прокурора і тому не вправі призначати слідчих або групу слідчих у кримінальному провадженні.

На думку захисників, суди не надали належної оцінки зазначеним доводам сторони захисту.

Однак скарги сторони захисту в цій частині є необґрунтованими.

Частиною 5 ст. 36 КПК України передбачено, що Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, у тому числі слідчому підрозділу вищого рівня в межах одного органу, в разі неефективного досудового розслідування.

Відповідно до абзацу 3 п. 1 Перехідних положень КПК України до дня введення в дію КПК України повноваження щодо досудового розслідування передбачених нею злочинів здійснюють слідчі органів прокуратури, які користуються повноваженнями слідчих, визначеними КПК України. Аналогічна норма передбачена в п. 4 Перехідних положень Закону України "Про прокуратуру".

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК України керівник органу досудового розслідування уповноважений визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою - визначати старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, одразу після виділення матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014010470000019 в окреме провадження № 42016000000001594, постановою від 14 червня 2016 року заступник Генерального прокурора України - Головний військовий прокурор Матіос А. О. доручив здійснення досудового розслідування у виділеному кримінальному провадженні слідчим слідчого відділу управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (т. 29, а. п. 37-39), у зв'язку із чим відповідні посадові особи (начальник відділу, його заступник, начальник вищезгаданого управління) на підставі ч. 2 ст. 39 КПК України своїми постановами визначали склад слідчої групи для проведення досудового розслідування зазначеного кримінального провадження (т. 29, а. п. 43-50,56-57).

Оскільки досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 здійснювалося слідчими Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що згадані посадові особи відповідно до наведених положень закону були наділені повноваженнями на призначення слідчих для здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 42016000000001594.

3. Щодо здійснення досудового розслідування поза межами процесуальних строків

Доводи захисників Біленка Б. В., Горошинського О. О. та Фозекош А. А. про те, що строк досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні закінчився 27 грудня 2016 року, у зв'язку із чим подальші процесуальні дії, збір доказів, складання і направлення обвинувального акта 14 березня 2017 року були вчинені поза межами зазначеного строку, а тому суд першої інстанції не вправі був приймати та розглядати такий обвинувальний акт, досліджувати і оцінювати докази, зібрані поза рамками строку досудового розслідування, були перевірені судами першої і апеляційної інстанцій та визнані безпідставними.

Так, обґрунтовуючи зазначені доводи, сторона захисту посилалась на те, що 08 серпня 2016 року в кримінальному провадженні № 42016000000001594 були складені повідомлення 10 особам, щодо яких 09 вересня 2016 року матеріали досудового розслідування були виділені в окремі провадження. У період з 08 серпня до 09 вересня 2016 року досудове розслідування кримінального провадження № 42016000000001594 не зупинялось. Надалі 28 листопада 2016 року у цьому кримінальному провадженні було складено письмове повідомлення про підозру ОСОБА_1, таким чином, починаючи з указаної дати, перебіг передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України (в редакції Закону, яка діяла на той час) двомісячного строку досудового розслідування кримінального провадження був відновлений та сплив 27 грудня 2016 року. Вважають, що без поновлення вказаного строку у встановленому процесуальним законом порядку всі подальші дії у кримінальному провадженні були нікчемними, а постанова заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора від 25 січня 2017 року, якою строк досудового розслідування був продовжений до 4 місяців, не мала жодних юридичних наслідків.

Як убачається з кримінального провадження, матеріали стосовно інших осіб були виділені з цього кримінального провадження до повідомлення про підозру ОСОБА_1.

При цьому, спростовуючи вказані доводи сторони захисту, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що статтями 217, 219, 294 КПК України в редакції станом на час вчинення вищезазначених процесуальних дій не було визначено порядку обчислення строку досудового розслідування у разі, якщо в одному кримінальному провадженні було повідомлено про підозру декільком особам. Також чинний КПК України не містить імперативної норми, відповідно до якої строки, які почали свій сплив після повідомлення про підозру першій особі, мають враховуватися під час прийняття процесуальних рішень стосовно особи, якій повідомлено про підозру після виділення матеріалів кримінального провадження стосовно першої особи.

Оскільки повідомлення про підозру стосовно ОСОБА_1 було складено 28 листопада 2016 року (т. 29, а. п. 133-152), суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що саме з цієї дати розпочався перебіг строку досудового розслідування у кримінальному провадженні стосовно саме ОСОБА_1, продовженого вищезазначеною постановою прокурора від 25 січня 2017 року до 28 березня 2017 року (т. 29, а. п. 91-93).

Разом з цим у своїх запереченнях на клопотання слідчого про продовження строку досудового розслідування до 28 березня 2017 року, захисник Сердюк В. А., також посилаючись на значний обсяг слідчих і процесуальних дій, які необхідно було виконати у кримінальному провадженні, вважав неможливим закінчити досудове розслідування до вказаної у клопотанні дати та порушував питання про продовження строку досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001594 саме до 28 травня 2017 року.

Відповідно до вимог КПК України питання, які виникають під час проведення досудового розслідування, відносяться до компетенції слідчого судді. Водночас сторона захисту не була позбавлена можливості оскаржувати відповідні процесуальні рішення органу досудового розслідування.

Таким чином, немає підстав вважати, що проведені у вказаний період часу процесуальні дії у кримінальному провадженні № 42016000000001594 є незаконними, а докази - недопустимими.

4. Щодо порушення права на розгляд кримінального провадження незалежним і безстороннім судом, установленим законом

4.1. Загальні принципи

Верховний Суд вважає, що право на розгляд кримінального провадження незалежним і безстороннім судом, установленим законом, є важливою частиною права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

У зв'язку з цим питання про забезпечення цього права під час провадження в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій необхідно розглядати у світлі відповідної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є доволі великою за обсягом.

Загальні принципи щодо оцінки незалежності й безсторонності суду викладені, серед іншого, у рішенні ЄСПЛ від 03 грудня 2019 року у справі "Паунович проти Сербії" (заява № 54574/07):

"35. Безсторонність означає відсутність упередженості або прихильності. Її наявність чи відсутність може бути оцінена за суб'єктивним критерієм, де повинні прийматися до уваги особисті переконання і поведінка певного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість в конкретній справі, та об'єктивним критерієм, який визначає, чи надав відповідний суддя достатні гарантії, що дозволяють виключити будь-який сумнів щодо його неупередженості. Щодо другого критерію, то необхідно встановити, чи існують, крім поведінки самого судді, факти, що потребують доведення, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді. Мається на увазі, що при ухваленні рішення про те, чи є в конкретній справі законна підстава побоюватися, що конкретний суддя або склад суду проявили недостатню неупередженість, думка відповідної особи є важливою, але не вирішальною.

Вирішальним є те, чи може це побоювання бути об'єктивно виправданим (див. "Мікалеф проти Мальти" [ВП], № 17056/06, § 96, ЄСПЛ 2009). У зв'язку з цим, слід мати на увазі, що навіть зовнішні прояви можуть мати певну значимість або, іншими словами, "справедливість повинна не тільки вершитися, але має бути також очевидно, як вона вершиться" (див. "Де Кубер проти Бельгії" 26 жовтня 1984 року, § 26, Серія А № 86). Для того, щоб задовольнити вимогу неупередженості, національний суд повинен дотримуватися як суб'єктивних, так і об'єктивних критеріїв (див., серед інших джерел, справу "Моріс", цитовану вище, § 73).

36. Суд нагадує, що слід також враховувати питання внутрішньої організації (див. цитовану вище справу "П'єрсак ", п. 30 (d) і "A.K. проти Ліхтенштеи? ну", № 38191/12, п. 67,09 липня 2015 року), та існування національних процедур для забезпечення неупередженості, а саме правил, що регулюють відвід суддів, є однаково важливим фактором. Такі правила виражають заінтересованість національного законодавця з приводу усунення всіх обґрунтованих сумнівів щодо неупередженості відповідного судді чи суду, та є спробою забезпечити неупередженість шляхом усунення причин таких проблем. Окрім забезпечення відсутності фактичної упередженості, вони спрямовані на усунення будь-якого прояву небезсторонності, і таким чином сприяють підвищенню довіри, яку суди мають вселяти громадськості у демократичному суспільстві (див. справу "Мікалеф", цитовану вище, § 99, і "Межраніч проти Хорватії", № 71615/01, § 27,15 липня 2005 року). Таким чином, будь-який суддя, стосовно якого є законні підстави для побоювань у відсутності неупередженості, повинен взяти самовідвід (див. "Кастілло Альгар проти Іспанії", 28 жовтня 1998 року, п. 45, Звіти про судові рішення та рішення 1998 VIII)".

У справі "Михайлова проти України" (рішення від 06 березня 2018 року, заява № 10644/08) ЄСПЛ також зазначив:

"56. Суд нагадує, що "безсторонність", як правило, означає відсутність упередженості або необ'єктивності, а її існування або відсутність можуть встановлюватися різними шляхами. Відповідно до усталеної практики Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 повинно встановлюватися згідно з: (і) суб'єктивним критерієм, при якому мають ураховувались особисті переконання та поведінка конкретного судді (тобто, чи мав суддя будь-які особисті упередження або чи був він об'єктивним у цій справі); та (іі) об'єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд (та, серед інших аспектів, його склад) достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., наприклад, рішення у справі "Моріс проти Франції" [ВП], заява № 29369/10, п. 73, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). У контексті об'єктивного критерію, крім поведінки судді слід визначити, чи існують переконливі факти, які можуть викликати сумніви щодо його або її безсторонності.

Це означає, що при вирішенні того, чи є у відповідній справі обґрунтована причина побоюватися, що конкретний суддя або орган, який засідає в якості суду, є небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною.

Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об'єктивно обґрунтованим (там само, п. 76). Об'єктивний критерій в основному стосується ієрархічних чи інших зв'язків між суддею та іншими учасниками провадження. У зв'язку з цим навіть зовнішні прояви мають певну важливість, або, іншими словами, "правосуддя має не лише здійснюватися, має бути видно, що воно здійснюється". Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (там само, пункти 77 та 78)".

4.2. Щодо порушення порядку здійснення автоматизованого розподілу справи в суді першої інстанції та вплив на суддів з боку посадових осіб прокуратури

У касаційних скаргах захисники Байдик О. А., Горошинський О. О. посилаються на порушення порядку надходження обвинувального акта і визначення колегії суддів для його розгляду в суді першої інстанції, стверджують, що ще до проведення автоматизованого розподілу справи в Оболонському районному суді м. Києва у ЗМІ та від посадових осіб Генеральної прокуратури України з'явилась інформація про склад колегії суддів, яка здійснюватиме судовий розгляд, що свідчить про порушення засад, передбачених ст. 35 КПК України, несанкціоноване втручання в роботу АСДС, тиск та вплив на суддів з боку високопосадових осіб.

При цьому захисники посилалися на публікації:

- "ІНФОРМАЦІЯ_2" (ІНФОРМАЦІЯ_3, публікація датована 07 квітня 2017 року. У ній ідеться про те, що за повідомленням Генерального прокурора України ОСОБА_18 у коментарі до посту в "Facebook" "Справа про державну зраду колишнього президента України ОСОБА_1 надійшла в Оболонський суд");

- пост у "Facebook" журналіста ОСОБА_20 від 07 квітня 2017 року, де останній нібито стверджував про наявність чуток, що склад суду вже визначений. Саме до цього посту ОСОБА_18 зробив згаданий вище коментар;

- "ІНФОРМАЦІЯ_5" (ІНФОРМАЦІЯ_6, публікація датована 07 квітня 2017 року. У ній зазначено: за повідомленням "інформованого джерела", "ОСОБА_1 судитимуть ті ж судді, які сьогодні (7 квітня) винесуть вирок колишнім бійцям "Торнадо" - судді ОСОБА_21, ОСОБА_91 і ОСОБА_92").

При цьому авторозподіл справи в Оболонському районному суді м. Києва відбувся 10 квітня 2017 року і для розгляду кримінального провадження були визначені судді ОСОБА_24, ОСОБА_22 та ОСОБА_23

Ці доводи були вперше заявлені стороною захисту в суді першої інстанції, у зв'язку з чим у підготовчому судовому засіданні 04 травня 2017 року судом постановлено ухвалу щодо перевірки цих доводів. На підставі ухвали головуючий суддя 04 травня 2017 року направив лист на адресу Державного підприємства "Інформаційні судові системи" щодо необхідності проведення перевірки можливого факту несанкціонованого втручання в роботу АСДС Оболонського районного суду м.

Києва під час автоматизованого розподілу між суддями кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 10 квітня 2017 року (т. 5, а. п. 89,114).

За результатом проведення зазначеної перевірки Державним підприємством "Інформаційні судові системи" не було встановлено фактів втручання в АСДС, які б могли вплинути на автоматизований розподіл зазначеного кримінального провадження в Оболонському районному суді м. Києва (т. 5, а. п. 118-120).

Крім того, як вбачається з рішення апеляційного суду, перевіривши матеріали, на які сторона захисту посилалась для обґрунтування своїх доводів (роздруківки з інтернет-сайтів), суд зазначив, що в наданих стороною захисту матеріалах не міститься прямих посилань на висловлювання ОСОБА_18, який був на той час Генеральним прокурором України, не зазначено джерел походження відповідної інформації, у зв'язку із чим дійшов висновку про відсутність підстав для визнання вказаних матеріали належними, допустимими та достовірними доказами на підтвердження вищезазначених доводів захисників.

Оцінюючи наведені доводи сторони захисту, суд касаційної інстанції у першу чергу звертає увагу, що ці доводи були належним чином перевірені судами першої та апеляційної інстанцій, а проведена за ініціативою місцевого суду перевірка свідчить про те, що втручань у роботу АСДС не було зафіксовано, а вибір суддів відбувався автоматично за принципом вірогідності та з урахуванням відповідних програмних алгоритмів.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що стороною захисту не надано переконливих доказів можливого впливу, тиску на колегію суддів з боку інших посадових осіб, зацікавленості суддів у прийнятті конкретного рішення у справі. Із наданих захисниками матеріалів слідує, що 07 квітня 2017 року Генеральний прокурор України ОСОБА_18 лише повідомив про те, що справа надійшла до Оболонського районного суду м. Києва і жодним чином не повідомляв про склад суду, який буде розглядати справу.

Більше того, на відсутність впливу на суддів місцевого суду вказує і той факт, що за результатом судового засідання від 29 травня 2017 року суд першої інстанції констатував неприпустимість висловлювань Генерального прокурора про винуватість ОСОБА_1 до ухвалення вироку, про що було проінформовано Вищу раду правосуддя.

Водночас Верховний Суд не залишає поза увагою посилання сторони захисту на публікацію ОСОБА_20 у "Facebook" від 07 квітня 2017 року і на новину, опубліковану на сайті ukranews. com, датовану 07 квітня 2017 року, в яких без повідомлення конкретних джерел, було зазначено, що справу суддів будуть розглядати судді, які 07 квітня постановили вирок в іншій резонансній справі - щодо екс-бійців роти "Торнадо".

Тим не менш, Верховний Суд не знаходить підстав вважати ці повідомлення об'єктивно достатніми для висновку про упередженість суддів чи їх залежність від якихось зацікавлених осіб.

По-перше, ці повідомлення не містять посилань на конкретні переконливі джерела інформації, по суті, підтверджуючи наявність відповідних чуток.

По-друге, в наведених повідомленнях жодним чином не вказується на те, що нібито визначений склад суду є упередженим і він був сформований за вказівкою якихось зацікавлених осіб, наприклад працівників прокуратури тощо (це вже припущення сторони захисту).

По-трете, достовірність і точний зміст цих повідомлень на час їх публікації в Інтернеті зараз складно перевірити. Зокрема, на сторінці ОСОБА_20 у "Facebook" відповідна публікація на цей час вже недоступна. Натомість згадана вище публікація на сайті ukranews. com (який не належить до найбільш відомих новинних ресурсів України) дійсно є, але не можна виключати імовірність того, що вона була певним чином відредагована після того, як 10 квітня 2017 року відбувся авторозподіл справи, а інформація про його результати була поширена в Інтернеті.

При цьому на інших набагато більш відомих в Україні сайтах новина із подібною назвою з'явилася вже 11 квітня саме з посиланням на результати авторозподілу, наприклад, "ІНФОРМАЦІЯ_9" (ІНФОРМАЦІЯ_7), "ІНФОРМАЦІЯ_10" (ІНФОРМАЦІЯ_11), "ІНФОРМАЦІЯ_12" (ІНФОРМАЦІЯ_13), "ІНФОРМАЦІЯ_15" (ІНФОРМАЦІЯ_14) тощо.

По-четверте, навіть якщо ці чи подібні публікації або чутки дійсно з'явилися 07 квітня 2017 року, вони, скоріше за все, ґрунтувалися лише на певних припущеннях, зроблених на підставі знання алгоритмів роботи АСДС при визначенні складу суду (зокрема, визначення суддів відбувається за принципом вірогідності з числа суддів, які за табелем є в наявності (тобто не у відпустці, не на лікарняному, не у відрядженні тощо), з урахуванням спеціалізації суддів, даних про фактичне кількісне навантаження на кожного суддю тощо) та іншої об'єктивно відомої на той час інформації. Зокрема, знаючи, що станом на 07 квітня 2017 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 надійшло до Оболонського районного суду м. Києва, а також що саме в цей день судді ОСОБА_24, ОСОБА_22 та ОСОБА_23 завершили розгляд іншої резонансної справи (щодо екс-бійців роти "Торнадо"), в якій вони тривалий час перебували в нарадчій кімнаті, у зв'язку з чим очевидно мали найнижчий кількісний коефіцієнт навантаження серед суддів, та беручи до уваги інформацію про фактичну невелику наявність суддів на цю дату та їх спеціалізацію, не складно було висловити математично обґрунтоване припущення, що з великою імовірністю саме ці судді будуть визначені АСДС для розгляду цього кримінального провадження. Отже, той факт, що вказане припущення (якщо воно було кимось висловлене) виправдалося, сам по собі не може свідчити про упередженість обраних комп'ютером суддів.

Незважаючи на те, що низький коефіцієнт навантаження дійсно математично збільшував шанси того, що саме судді ОСОБА_24, ОСОБА_22 та ОСОБА_23 будуть визначені комп'ютерною програмою у склад колегії для розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1, розподіл все одно відбувався за принципом вірогідності з-поміж кількох суддів, що свідчить про його відповідність вимогам закону.

По-п'яте, доводи сторони захисту про те, що склад колегії суддів Оболонського районного суду м. Києва для розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 був визначений певними зацікавленими особами наперед є неспроможними й з огляду на ту обставину, що 25 квітня 2017 року Вища рада правосуддя звільнила суддю ОСОБА_93 у зв'язку з поданням заяви про відставку, через що у вказаній судовій справі 26 квітня 2017 року проведено повторний автоматичний розподіл і замість судді ОСОБА_93 до складу колегії увійшов суддя Васалатій К. А. Детальна інформація щодо проведених у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 автоматичних розподілів 10 та 26 квітня 2017 року (звіти про автоматизований розподіл) є загальнодоступною та розміщена на сторінці Оболонського районного суду м. Києва на інтернет-порталі Судової влади України за посиланням https://court. gov. ua/log_documents/9409054/2605/.

По-шосте, стороною захисту не було наведено жодних інших переконливих доказів чи фактів, які б указували на упередженість колегії суддів місцевого суду.

Поведінка суддів під час судового розгляду кримінального провадження не містила ознак упередженого ставлення до обвинуваченого.

Враховуючи наведене, у колегії суддів суду першої інстанції не було причин як для того, щоб заявити самовідводи, так і для задоволення відводів, які суддям заявляли захисники, посилаючись на вищезазначені підстави.

Доводи захисника Байдика О. А. про те, що судами не враховано факту існування незавершеного кримінального провадження за заявою сторони захисту про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 376-1 КК України (незаконне втручання в роботу автоматизованих систем в органах та установах системи правосуддя), також не є слушними, оскільки, крім заяви про вчинення кримінального правопорушення з додатками (т. 11, а. п. 71-149), жодних доказів на підтвердження факту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за вищезазначеною заявою і проведення досудового розслідування стороною захисту надано не було.

4.3. Щодо доводів про незаконність визначення складу суду в суді апеляційної інстанції та упередженість деяких суддів апеляційного суду

Не погодившись із вироком суду першої інстанції, захисники Байдик О. А., Біленко Б. В., Горошинський О. О., Рябовол Ю. П., Сердюк В. А., Федоренко І. Л., Фозекош А. А. оскаржили його в апеляційному порядку з підстав неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.

01 березня 2019 року кримінальне провадження стосовно ОСОБА_1 надійшло до Київського апеляційного суду й того ж дня, згідно з протоколом автоматичного розподілу судової справи між суддями, було розподілено для розгляду судді-доповідачу ОСОБА_8 та колегії суддів у складі ОСОБА_8, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96 (т. 104, а. п. 66,70). Цій же колегії суддів на підставі протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду було передане вищезазначене кримінальне провадження після його повторного надходження з Оболонського районного суду м. Києва 01 квітня 2019 року, після розгляду заяв захисників про виправлення описок та роз'яснення вироку від 24 січня 2019 року (т. 4, а. п. 71-73; т. 5, а. п. 61-62).

У касаційній скарзі захисника Фозекош А. А. стверджується про здійснення апеляційного розгляду незаконним складом суду - колегією суддів, склад якої визначено незаконно, без застосування належної автоматизованої системи.

Зазначені доводи захисник обґрунтовує тим, що в місцевих та апеляційних загальних судах України склад колегії суддів для розгляду конкретного кримінального провадження здійснюється автоматизованою системою документообігу суду, для чого має використовуватись комп'ютерна програма "Д-3", розроблена адміністратором автоматизованої системи для загальних судів. Разом із тим колегія суддів для апеляційного розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1 була визначена із застосуванням програми АСЕД "Апеляція".

Перевіривши ці доводи, Верховний Суд зауважує, що насправді такий порядок визначення колегії суддів в апеляційному суді відповідає вимогам п. 1.4.4.

Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 02 квітня 2015 року № 25, згідно з яким в Апеляційному суді міста Києва використовується АСЕД "Апеляція", розроблена цим судом.

При цьому факт існування незакінченого кримінального провадження від 10 червня 2015 року щодо втручання працівників апеляційного суду в роботу АСЕД "Апеляція" не свідчить про неналежність зазначеного програмного забезпечення, на чому наголошує захисник у своїй касаційній скарзі. Водночас у випадку існування обґрунтованих сумнівів у об'єктивності визначення колегії суддів для розгляду кримінального провадження в апеляційному суді, сторона захисту також не була позбавлена можливості відповідно до вимог КПК України подавати заяви про відвід колегії суддів.

Крім того, на стадії проголошення повного тексту судового рішення від захисників Байдика О. А., Горошинського О. О., Сердюка В. А. надійшли заяви про відвід колегії суддів з різних підстав.

Частиною 4 ст. 80 КПК України передбачено, що заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Подання заяви про відвід після початку судового розгляду допускається лише у випадках, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду.

Оскільки чинний кримінальний процесуальний закон не передбачає можливості подання заяви про відвід після закінчення судового розгляду, зокрема на стадії проголошення повного тексту судового рішення, вищезазначені заяви були залишені апеляційним судом без розгляду та долучені до матеріалів кримінального провадження.

В той же час доводи, наведені у вищезазначених заявах про відвід, захисники наводять і у своїх касаційних скаргах, посилаючись на незаконність складу апеляційного суду як на одну з підстав для скасування ухвали цього суду від 02 жовтня 2020 року.

Зокрема, захисник Горошинський О. О. стверджує, що головуючий суддя ОСОБА_8 був допитаний як свідок у кримінальному провадженні № 42014000000000457, яке, як і кримінальне провадження № 42016000000001594, було виділено з кримінального провадження № 42014010470000019, тобто всі ці провадження мають спільний предмет доказування та докази. В оскаржуваній ухвалі апеляційного суду ОСОБА_8 дав оцінку діям осіб, щодо яких провадиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 42014000000000457, в межах якого був допитаний суддя, у зв'язку із чим, на думку захисника, він підлягав самовідводу.

Натомість, відповідно до ст. 75 КПК України суддя не може брати участь у кримінальному провадженні: якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, близьким родичем чи членом сім'ї слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; якщо він брав участь у цьому провадженні як свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник; якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім'ї заінтересовані в результатах провадження; за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості; у випадку порушення встановленого ч. 3 ст. 35 КПК України порядку визначення судді для розгляду справи.

Згідно з інформацією, зазначеною в листі Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України від 15 березня 2019 року № 10/4/2-22437-16, суддю Трясуна Ю. Р. 26 квітня 2016 року було допитано як свідка щодо обставин захоплення приміщення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим та з інших питань у кримінальному провадженні № 42014000000000457 від 31 травня 2014 року, відкритому за фактами розв'язання та ведення представниками влади Російської Федерації і Збройних Сил Російської Федерації та іншими особами за попередньою змовою групою осіб агресивної війни проти України, що спричинило загибель людей та інші тяжкі наслідки. Крім того, суддю ОСОБА_8 допитано як свідка у кримінальному провадженні № 42017000000001809 від 02 червня 2017 року, яке здійснюється за підозрою колишнього голови Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України.

Кримінальне провадження № 42016000000001594 від 14 червня 2016 року за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, не виділялося з вищезазначених кримінальних проваджень та не об'єднувалося з ними. Суддя ОСОБА_8 не є свідком, а також не має іншого процесуального статусу в кримінальному провадженні № 42016000000001594 (т. 105, а. п. 65).

З урахуванням зазначеного, оскільки суддя ОСОБА_8 не є свідком у кримінальному провадженні № 42016000000001594, доводи захисника Горошинського О. О. є необґрунтованими. Верховний Суд також не вважає, що факт допиту судді в іншому кримінальному провадженні, яке хоч і стосувалося подій у Криму, пов'язаних із агресією Російської Федерації, але не стосувалося дій ОСОБА_1, які є предметом аналізу в цьому кримінальному провадженні, свідчить про упередженість чи необ'єктивність цього судді.

Крім того, на думку захисників, у апеляційному перегляді кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 не мав права брати участі і суддя ОСОБА_8, який упереджено ставився до обвинуваченого, про що свідчать публікації судді в соціальних мережах, у тому числі на підтримку ОСОБА_9. Захисник Сердюк В. А. долучив до заяви про відвід цьому судді роздруківки на 23 дописи, розміщених на сторінці судді ОСОБА_8 у соціальній мережі "Facebook" у період 13 лютого 2019 року по 03 вересня 2020 року (тобто в період розгляду провадження в суді апеляційної інстанції), які, на думку сторони захисту, свідчать про упереджене ставлення цього судді до ОСОБА_1.

Під час оцінки відповідних доводів касаційних скарг захисників слід брати до уваги те, що сторона захисту заявила відвід цьому судді на стадії проголошення ухваленого апеляційним судом судового рішення, коли колегія суддів апеляційного суду вже не могла його розглянути, а сам суддя був позбавлений можливості дати свої пояснення з цього приводу або щонайменше підтвердити чи спростувати факт належності йому відповідної сторінки у мережі "Facebook". За відсутності в матеріалах провадження даних про протилежне, Верховний Суд виходитиме з того, що названа сторінка у "Facebook" належить судді ОСОБА_8, хоча остаточно не виключає, що це може бути не так.

Далі Верховний Суд зауважує, що переважна більшість із наведених стороною захисту публікацій стосуються не ОСОБА_1, а інших політиків у контексті суспільно-політичних подій, які відбувалися в Україні у 2019-2020 роках. Ці публікації можуть указувати на певні політичні уподобання автора, але не можуть бути розцінені як такі, що стосуються цього кримінального провадження чи особисто ОСОБА_1.

Разом із тим у трьох публікаціях прізвище ОСОБА_1 дійсно згадується, у зв'язку з чим Верховний Суд вважає за необхідне більш ретельно зупинитися на оцінці відповідних доводів захисників у світлі згаданої вище прецедентної практики ЄСПЛ за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. п. 4.1 мотивувальної частини цієї постанови).

Спочатку Верховний Суд проаналізує поведінку судді ОСОБА_8 в аспекті суб'єктивного критерію, де повинні братися до уваги особисті переконання і поведінка певного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість у конкретній справі.

Отже, Суд проаналізує три публікації судді ОСОБА_8, в яких згадується ОСОБА_1.

У публікації, датованій 06 серпня 2020 року суддя перепостив повідомлення політичного експерта ОСОБА_26, в якому критикувалося нове призначення в Офіс Президента України людини, яка "працювала в уряді ОСОБА_98, а саме під керівництвом одного з найбільших стовпів режиму ОСОБА_1, глави МВС ОСОБА_27".

07 серпня 2020 року суддя ОСОБА_8 знову перепостив повідомлення ОСОБА_26, в якому останній стверджував про можливу коаліцію правлячої після виборів 2019 року партії "Слуги народу" з політичною партією "Опозиційна платформа за життя". Для підтвердження цієї тези ОСОБА_26 зазначив: "Ця "коаліція" вже реалізовується через спільні голосування, призначення людей режиму ОСОБА_1, ОСОБА_28 в ТКГ по Донбасу".

У третій публікації від 28 серпня 2020 року суддя прокоментував новину, яка поширювалася в той час в Інтернеті, про те, що в одному з дитячих садків Білорусі покарали трирічну дитину за фразу "ОСОБА_97 в автозак! ". При цьому ОСОБА_8 згадав про факт незаконної агітації за ОСОБА_1, який мав місце в 2004 році в дитячому садку, до якого ходила його дитина, в період виборчих перегонів між кандидатами в Президенти України ОСОБА_1 і ОСОБА_29.

Оцінюючи ці публікації, Верховний Суд виходить із того, що ОСОБА_1 протягом багатьох років був відомим в Україні політиком вищого рівня, був кандидатом у Президенти України у 2004 році, був Президентом України з 2010 по 2014 роки.

Складно уявити в Україні достатньо дорослого і освіченого громадянина, якому б ця особа не була відома. Коли мова йде про політиків чи державних діячів такого рівня, цілком природно, що кожний громадянин України, незалежно від того, чи займає він якусь посаду або ні, має ту чи іншу особисту оцінку їх політичної діяльності або важливих для країни суспільно-політичних подій.

Однак сама по собі наявність у судді тих чи інших особистих політичних уподобань чи загальних оцінок суспільно-політичної ситуації в країні, як і оцінок публічної діяльності окремих політиків чи державних діячів високого рівня, не може свідчити про нездатність судді розглядати кримінальні справи проти таких політиків, зокрема, про нездатність кваліфікованого судді відмежувати свої політичні переконання від потреби об'єктивно розглянути специфічні обставини конкретного кримінального провадження. Думати по-іншому означало б, що в жодній країні світу не можливо буде сформувати склад суду для розгляду будь-якого кримінального провадження щодо високопосадовців і відомих політиків такої країни.

Контекстний аналіз трьох наведених вище публікацій на сторінці судді ОСОБА_8 у "Facebook" вказує на те, що вони були зроблені не в аспекті обставин кримінального провадження щодо ОСОБА_1, а були пов'язані з актуальними у 2020 році політичними подіями (при цьому дві з них є репостом публікації іншої особи). Хоча дійсно в сукупності ці публікації певним чином демонструють негативну оцінку ОСОБА_8. ОСОБА_1 як політика та державного діяча, а також політичного режиму за часів його правління, немає підстав вважати, що така оцінка насправді свідчила про наявність особистої зацікавленості судді у результатах розгляду цього конкретного кримінального провадження щодо ОСОБА_1 або про нездатність судді об'єктивно оцінити конкретні обставини цієї справи, яка стосувалася правової оцінки лише одного діяння ОСОБА_1 - його звернення у 2014 році до Президента Російської Федерації ОСОБА_2 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації "для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України".

Таким чином, Верховний Суд не знайшов достатньо підстав для висновку, що суддя ОСОБА_8 продемонстрував особисту суб'єктивну зацікавленість або упередженість у цьому кримінальному провадженні.

Разом із тим в аспекті об'єктивного критерію Верховний Суд має з'ясувати, чи існували достатні гарантії, що дозволяють виключити будь-який сумнів щодо неупередженості судді. Вирішення цього питання має охоплювати як зовнішні аспекти поведінки судді, так і наявність законодавчих запобіжників і механізмів, що забезпечують незалежність і безсторонність суду, а також дозволяють усунути об'єктивні сумніви у неупередженості конкретного судді.

У зв'язку з цим суд касаційної інстанції виходить із того, що наведені вище публікації на сторінці судді ОСОБА_8 дійсно могли створити у сторони захисту певне враження упередженості цього судді.

Однак, як зауважив ЄСПЛ у згаданому вище рішенні у справі "Паунович проти Сербії", при ухваленні рішення про те, чи є в конкретній справі законна підстава побоюватися, що конкретний суддя або склад суду проявили недостатню неупередженість, думка відповідної особи є важливою, але не вирішальною - натомість вирішальним є те, чи може це побоювання бути об'єктивно виправданим.

Беручи до уваги, що згадані публікації були зроблені не в контексті цього кримінального провадження і не стосувалися обставин, що були предметом судового розгляду, Верховний Суд не вважає, що в цьому конкретному випадку характер публікацій досяг того рівня, щоб вважати відповідні побоювання сторони захисту об'єктивно виправданими.

Як зазначає захисник Фозекош А. А., сумніви в упередженості як судді ОСОБА_8, так і всього складу суду стали більш очевидними під час повторного допиту на стадії апеляційного розгляду свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_14, оскільки головуючим було знято значну кількість питань, які ставила свідкам сторона захисту.

Хоча причини зняття головуючим під час апеляційного розгляду питань сторони захисту до свідків будуть окремо проаналізовані далі, Верховний Суд зауважує, що не вбачає в цих діях ознак упередженості чи необ'єктивності головуючого, який виконував покладені на нього законом повноваження щодо керування ходом судового засідання. Водночас суд касаційної інстанції звертає увагу, що касаційна скарга Фозекош А. А. не містить переконливого обґрунтування на користь її твердження про те, що ці факти свідчать про упередженість судді ОСОБА_8 Зокрема, захисник не посилається на те, що суддя ОСОБА_8 знімав питання сторони захисту під час апеляційного розгляду, в тому числі в ході допиту свідка ОСОБА_9, іншим чином перешкоджав стороні захисту в реалізації її процесуальних прав або ж допускав висловлювання чи дії, які б могли свідчити про його упереджене ставлення до ОСОБА_1. Не встановлено таких обставин і під час перевірки матеріалів кримінального провадження в ході касаційного розгляду.

На додаток, Верховний Суд вважає за потрібне наголосити, що національне законодавство містить належні організаційні та процесуальні гарантії для усунення сумнівів сторін кримінального провадження у незалежності та неупередженості суддів.

При цьому в разі здійснення кримінального провадження щодо високопосадовця, включаючи колишнього Президента України, ці гарантії є навіть дещо ширшими, ніж в інших випадках.

Так, якщо зазвичай апеляційний перегляд судових вироків здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів (ч. 4 ст. 31 КПК України), то кримінальні провадження стосовно Президента України, повноваження якого припинено, та деяких інших посадових осіб, здійснюються колегіально судом у складі п'яти суддів, що додатково дозволяє нівелювати деякі ризики можливої упередженості.

Крім того, КПК України гарантує сторонам право заявити відвід судді "за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості" (п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК України).

За змістом ч. 4 ст. 80 КПК України заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Однак, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду, ця норма дозволяє подання заяви про відвід після початку судового розгляду. Такі обмеження покликані встановити баланс між інтересами сторони щодо усунення можливих сумнівів у неупередженості суддів та інтересами правосуддя, пов'язаними з необхідністю попередити можливі зловживання правом на відвід з боку учасників.

Іншими словами, якщо учасник кримінального провадження має сумніви в неупередженості складу суду чи окремого судді, він має заявити про це перед початком судового розгляду або принаймні як тільки йому стали відомі відповідні обставини. Сторона не повинна притримувати цей аргумент виключно в цілях подальшого оскарження судового рішення, якщо воно не влаштує такого учасника, та можливості домогтися нового розгляду справи (наприклад, для того, щоб у такий спосіб затягнути розгляд кримінального провадження в цілому).

У цьому кримінальному провадженні засуджений під час апеляційного розгляду був представлений сімома захисниками, шість з яких здійснювали захист за вибором ОСОБА_1. Беручи до уваги активну позицію цих адвокатів під час розгляду справи в судах всіх трьох інстанцій і їх ґрунтовну підготовку до захисту, у Верховного Суду не викликає сумнівів їх високий фаховий рівень, який включає обізнаність із правом на відвід і порядок його реалізації (на додачу до того, що це право послідовно та неодноразово роз'яснювалося їм судами всіх інстанцій).

Тим не менше, захисники заявили відвід судді ОСОБА_8 з наведених вище підстав лише на стадії проголошення ухваленого апеляційним судом судового рішення, коли для захисту було очевидно, що ця заява не буде розглянута апеляційним судом.

Враховуючи фаховість і активну позицію захисників, їх прискіпливу увагу до публікацій, які стосувалися справи, на різних інтернет-ресурсах на стадії направлення обвинувального акта до суду та беручи до уваги, що наведені стороною захисту публікації зі сторінки судді ОСОБА_8, яка є загальнодоступною, охоплюють понад півтора роки (з 13 лютого 2019 року по 03 вересня 2020 року), а останні публікації були зроблені за місяць до завершення апеляційного розгляду, Верховний Суд вважає, що у сторони захисту було достатньо часу і ресурсів, щоб своєчасно заявити про свої сумніви в суді апеляційної інстанції, а не зберігати цей аргумент для цілей касаційного оскарження.

Хоча сторона захисту посилається на те, що подала вказану заяву про відвід, як тільки їй стало відомо про існування відповідних обставин, наведені вище міркування в сукупності з тим фактом, що на стадії проголошення повного тексту ухвали апеляційного суду заяви про відвід колегії суддів з різних підстав протягом 16-22 жовтня 2020 року надійшли від кількох захисників - адвокатів Байдика О. А., Горошинського О. О. та Сердюка В. А., указують на те, що такі дії були елементом тактики захисту, обраної адвокатами.

При цьому, крім проаналізованих вище тверджень про упередженість судді ОСОБА_8, захисники у своїх заявах посилалися на те, що повний текст ухвали апеляційного суду не був у встановлений законом строк проголошений та виданий стороні захисту (див. про це п. 17 мотивувальної частини цієї постанови), а також на те, що судді, які входили до складу колегії апеляційного суду, здійснювали розгляд пов'язаних справ, зокрема визначали підсудність кримінального провадження щодо ОСОБА_1, розглядали скарги на ухвалу слідчого судді та ухвали місцевого суду про заміну захисника, відмову в роз'ясненні судового рішення (хоча такі обставини не могли бути невідомі стороні захисту під час апеляційного розгляду, адже відповідні скарги подавали захисники ОСОБА_1 з адвокатського об'єднання "Авер Лєкс"). Крім того, Сердюк В. А. посилався на те, що суддя ОСОБА_8 був допитаний як свідок у іншому кримінальному провадженні та перешкоджав допитувати свідків у кримінальному провадженні (хоча відвід з останньої підстави був розглянутий у судовому засіданні 15 червня 2020 року, т. 111, а. п. 119-121). На думку Верховного Суду, наведені в цих заявах аргументи не свідчать про упередженість складу суду, який здійснював апеляційний перегляд кримінального провадження.

Отже, посилання захисників Байдика О. А., Горошинського О. О., Сердюка В. А., Федоренка І. Л. та Фозекош А. А. на упередженість судді ОСОБА_8 чи інших суддів колегії є безпідставними.

4.4. Щодо заявлених адвокатами відводів колегії суддів Верховного Суду

Під час касаційного розгляду сторона захисту дотримувалася схожої тактики.

Зокрема, касаційний розгляд кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 здійснювався протягом 10 судових засідань, при цьому перше судове засідання відбулося 15 березня 2021 року, а останнє, за результатом якого колегія суддів вийшла до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення, - 06 грудня 2021 року. Така тривалість касаційного перегляду головним чином пов'язана із тим, що Верховний Суд неодноразово задовольняв клопотання сторони захисту про надання їй додаткового часу для організації конфіденційного спілкування з підзахисним і для підготовки участі останнього в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Незважаючи на те, що протягом касаційного розгляду суд неодноразово роз'яснював учасникам судового розгляду право відводу, сторона захисту не заявляла відводів складу суду до моменту постановлення 08 листопада 2021 року ухвали про відмову в задоволенні чергового клопотання захисту про відкладення касаційного розгляду.

Уже перед початком судового засідання 29 листопада 2021 року до Верховного Суду від захисника Фозекош А. А. надійшло клопотання про відвід колегії суддів, який у судовому засіданні підтримали інші захисники (крім Горошинського О. О., який не з'явився до суду за станом здоров'я), а захисник Сердюк В. А. доповнив відвід ще й іншими підставами.

З'ясувавши думку учасників судового провадження щодо наявності інших підстав для відводу складу суду, на що захисники повідомили про відсутність таких, колегія суддів видалилась до нарадчої кімнати, по виходу з якої оголосила резолютивну частину ухвали Верховного Суду від 29 листопада 2021 року про відмову в задоволенні відводу. Підстави для відводу колегії суддів та мотиви, якими керувався Суд, відмовляючи в його задоволенні, викладені в повному тексті вказаного судового рішення (т. 121, а. п. 99-100).

Надалі в цьому ж судовому засіданні захисники Біленко Б. В. та Федоренко І. Л. повторно заявили відвід колегії суддів, який на підставі ч. 4 ст. 81 КПК України було залишено без розгляду як такий, що заявлений з підстав, що вже були предметом розгляду в попередній заяві про відвід суду, і мав ознаки зловживання правом. Після виступів у цьому засіданні захисників Байдика О. А., Біленка Б.

В., Рябовола Ю. П., Федоренка І. Л., Фозекош А. А. Суд надав можливість виступити Сердюку В. А., який однак наполегливо просив оголосити перерву для надання додаткового часу для підготовки й узгодження позиції з підзахисним.

Беручи до уваги клопотання Сердюка В. А., а також письмове клопотання захисника Горошинського О. О., який просив за станом здоров'я відкласти його виступ до наступного засідання, в касаційному розгляді було оголошено перерву до 06 грудня 2021 року.

Проте в судове засідання 06 грудня 2021 року захисники Байдик О. А., Біленко Б.

В., Рябовол Ю. П., Сердюк В. А., Федоренко І. Л., Фозекош А. А. не з'явились, при цьому від захисника Федоренка І. Л. надійшло клопотання, в якому він повідомляв про відмову ОСОБА_1 від цих захисників, просив урахувати поважність причин їх неявки в судове засідання, посилаючись на відповідну заяву засудженого від 04 грудня 2021 року, копію якої долучив до клопотання (т. 121, а. п. 129-136).

Оригінал вищезазначеної заяви, яка була складена та нотаріально завірена 04 грудня 2021 року в м. Москві Російської Федерації разом із заявами ОСОБА_1 про відвід захисника Рябовола Ю. П. та забезпечення права на захист також надійшли до Верховного Суду безпосередньо перед судовим засіданням 06 грудня 2021 року (т. 121, а. п. 118-121,137-142).

У судовому засіданні 06 грудня 2021 року Верховний Суд відмовив у задоволенні заявленого засудженим ОСОБА_1 відводу захисника Рябовола Ю. П., а також у прийнятті відмови від захисників Байдика О. А., Біленка Б. В., Горошинського О.

О., Рябовола Ю. П., Сердюка В. А., Федоренка І. Л. та Фозекош А. А., оскільки ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких злочинів, стосовно нього здійснюється спеціальне судове провадження, зазначені захисники здійснювали ефективний захист інтересів засудженого протягом судового провадження в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, п'ятеро з них висловили перед Судом доводи на підтримку поданих касаційних скарг, тобто в повному обсязі реалізували свої обв'язки щодо здійснення захисту засудженого ОСОБА_1 під час касаційного розгляду. Мотиви, якими керувався Суду під час розгляду вказаних заяв, детально викладені в ухвалі від 06 грудня 2021 року.

Крім того, до початку судового засідання 06 грудня 2021 року до Верховного Суду надійшла заява від адвоката Корнаги О. І., в якій останній зазначив, що діє в інтересах ОСОБА_1 та заявляв відвід судді ОСОБА_99 До цієї заяви адвокат долучив інтерв'ю судді ОСОБА_99, опубліковане на інтернет-сайті "КП в Україні", в якому суддя нібито упереджено висловлювався стосовно ОСОБА_1.

Беручи до уваги, що Верховним Судом було відмовлено у прийнятті відмови ОСОБА_1 від захисників Байдика О. А., Біленка Б. В., Горошинського О. О., Сердюка В. А., Федоренка І. Л. та Фозекош А. А. з вищезазначених підстав, причини неявки цих захисників у судове засідання 06 грудня 2021 року не визнано поважними, враховуючи те, що згідно з чинним кримінальним процесуальним законом одночасно брати участь у судовому розгляді можуть не більше п'яти захисників одного обвинуваченого (ч. 3 ст. 46 КПК України), а інтереси ОСОБА_1 у цьому судовому процесі представляли навіть сім захисників, Суд залишив заяву адвоката Корнаги О. І. без розгляду як таку, що подана особою, котра не є учасником кримінального провадження.

Тим не менше, враховуючи важливість забезпечення не тільки суб'єктивного, але й об'єктивного аспектів неупередженості суду, суддя Мазур М. В. у судовому засіданні пояснив, що він ніколи не давав інтерв'ю виданню "КП в Україні". Суддя наголосив, що інтерв'ю, опубліковане на сайті "КП в Україні", на яке посилався адвокат Корнага О. І., було передруковано із сайту "Цензор. НЕТ", де це інтерв'ю було опубліковане 09 листопада 2017 року (ІНФОРМАЦІЯ_16). При цьому опублікована на сайті "КП в Україні" версія інтерв'ю (ІНФОРМАЦІЯ_17) була доповнена недостовірним текстом, якого не було в оригінальному інтерв'ю та який, власне, стосувався ОСОБА_1.

До того ж публікація інтерв'ю на сайті "КП в Україні" датована 09 листопада без указівки на рік, що створює враження про його публікацію того ж дня, що й оригінальне інтерв'ю. Однак за результатами перевірки цієї публікації було встановлено, що насправді вона була опублікована 05 грудня 2021 року (тобто, за день до останнього засідання у цій справі в суді касаційної інстанції). Це підтверджується: 1) програмним кодом інтернет-сторінки ІНФОРМАЦІЯ_17, де зазначено дату редагування матеріалу - 05 грудня 2021 року; 2) порядковим номером цієї статті в URL-адресі сторінки на сайті "ІНФОРМАЦІЯ_21", при тому, що наступні за порядковим номером матеріали датовані саме 05 грудня 2021 року; 3) даними пошукових сервісів "Bing", "Google", які указують дату першого кешування - 05 та 06 грудня відповідно. Для запобігання зміні цих даних, у тому числі шляхом видалення чи зміни програмного коду публікації, вони були збережені на сервісі для збереження оригінальних "відбитків" інтернет-джерел, цитованих у наукових працях та у сфері правосуддя (див. : ІНФОРМАЦІЯ_19 - збережена копія пошукового запиту в пошуковій системі "Bing", де відображені відомості про оригінальну дату публікації; ІНФОРМАЦІЯ_18 - програмний код сторінки недостовірної публікації, який було збережено "Google" при кешуванні сторінки; ІНФОРМАЦІЯ_20 - збережена копія недостовірної публікації з кешу "Google" з указівкою дати кешування).

Крім того, 07 грудня, тобто після проголошення резолютивної частини постанови Верховного Суду в цьому кримінальному провадженні, але до виготовлення її повного тексту, захисник Сердюк В. А. в публічному інтерв'ю на порталі "YouTube" заявив про упередженість судді ОСОБА_30 з тих же підстав, що і адвокат ОСОБА_31.

Послідовність наведених вище подій, а також їх тісний зв'язок у часі та за змістом дають підстави вважати, що вони пов'язані між собою та спрямовані на штучне створення видимості того, що кримінальне провадження в касаційному суді розглядалося упередженим складом суду.

5. Щодо порушення права на участь ОСОБА_1 у судовому розгляді у зв'язку з проведенням розгляду за процедурою in absentia

У касаційних скаргах захисників, а також у письмових заявах та клопотаннях ОСОБА_1, надісланих на адресу Верховного Суду, містяться доводи про порушення права ОСОБА_1 на участь у судовому розгляді у зв'язку з проведенням розгляду за процедурою in absentia та незабезпеченням особистої участі цієї особи в судових засіданнях.

5.1. Щодо неповідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи стосовно нього судом, незабезпечення його особистої участі під час провадження в суді першої інстанції, порушення його права на доступ до правосуддя

Доводи сторони захисту про неналежне повідомлення обвинуваченого про день, час і місце підготовчого судового засідання, проведення цього судового засідання та подальшого судового розгляду без участі ОСОБА_1 були предметом ретельної перевірки й аналізу в судах першої та апеляційної інстанцій.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження та зазначалося вище, 28 листопада 2016 року в кримінальному провадженні № 42016000000001594 було складено повідомлення про підозру ОСОБА_1. Оскільки останній переховувався від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його точне місцезнаходження органу досудового розслідування не було відоме, постановою старшого слідчого в особливо важливих справах Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури від 28 листопада 2016 року ОСОБА_1 було оголошено в розшук, здійснення якого доручено оперативним підрозділам Служби безпеки України (т. 8, а. п. 2-5).

Того ж дня відповідно до вимог ч. 1 ст. 551 КПК України на підставі Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року Генеральною прокуратурою України до Генеральної прокуратури Російської Федерації скеровано запит про міжнародну правову допомогу в частині: встановлення місця проживання (перебування) ОСОБА_1; вручення письмового повідомлення про підозру; вручення пам'ятки про процесуальні права та обов'язки; вручення повісток про виклик до слідчого Генеральної прокуратури України та допит підозрюваного, у випадку, якщо ОСОБА_1 відмовиться прибути за викликом (т. 29, а. п. 165-216).

Проте листом від 27 грудня 2016 року № 87-225-2016 Генеральна прокуратура Російської Федерації відмовила у врученні повісток та проведенні допиту ОСОБА_1 з огляду на недотримання строків, передбачених п. 3 ст. 7 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року. В частині вручення письмового повідомлення про підозру та пам'ятки про процесуальні права і обов'язки ОСОБА_1 розгляд запиту Генеральною прокуратурою Російської Федерації продовжувався (т. 29, а. п. 217).

Остаточна відповідь від Генеральної прокуратури Російської Федерації в межах досудового розслідування цього провадження надійшла до Генеральної прокуратури України 13 січня 2017 року. В ній українську сторону було повідомлено про неможливість виконання запитів про правову допомогу в цій справі, на підставі на п. "b" ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах з посиланням на те, що задоволення цього прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Російської Федерації (т. 31, а. с. 1-154).

Також одночасно з направленням вказаного запиту про міжнародну правову допомогу, 28 листопада 2016 року на адресу Ростовського обласного суду Російської Федерації Генеральною прокуратурою України було скеровано лист з проханням, зокрема, повідомити ОСОБА_1 про факт його підозри та розшуку в Україні (т. 29, а. п. 218-219).

Згідно з відповіддю Ростовського обласного суду від 30 листопада 2016 року, відповідно до вимог Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, вказаний запит було перенаправлено до Міністерства юстиції Російської Федерації (т. 29, а. п. 225).

Надалі ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2017 року надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001594 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України (т. 30, а. п. 110-113).

Урахувавши зазначені обставини, суд першої інстанції відповідно до абзацу 5 ч. 3 ст. 323 КПК України здійснював повідомлення ОСОБА_1 про дату, час та місце проведення підготовчого судового засідання у кримінальному провадженні стосовно нього шляхом надіслання повісток на всі відомі адреси проживання обвинуваченого та розміщення оголошень у газеті "Урядовий кур'єр".

Незважаючи на це, у підготовче судове засідання 04 травня 2017 року ОСОБА_1 не з'явився (т. 5, а. п. 85-91).

Зваживши на те, що ОСОБА_1 обвинувачувався в державній зраді проти України на користь Російської Федерації, в пособництві у зміні меж території України на користь Російської Федерації, в пособництві у веденні агресивної війни Російською Федерацією проти України, перебуває у розшуку, поінформований про здійснення кримінального провадження стосовно нього в порядку спеціального досудового розслідування і відмову Генеральної прокуратури Російської Федерації у виконанні запитів української сторони про міжнародну правову допомогу, доводи захисників про реєстрацію та проживання ОСОБА_1 на території Російської Федерації, а також про те, що ОСОБА_1, за твердженням сторони захисту, на території України загрожує небезпека і він не може особисто прибути в судове засідання, суд першої інстанції надав обвинуваченому реальну можливість захищати себе в судовому засіданні особисто шляхом відеоконференції.

Для цього, частково задовольнивши клопотання сторони захисту, суд відклав підготовче судове засідання на 18 травня 2017 року. Стороні захисту було надано програмну можливість для забезпечення участі ОСОБА_1 у судових засіданнях, запропоновано отримати в суді технічні засоби (ноутбук) зі встановленим програмним забезпеченням або ж надати свої технічні засоби для встановлення сертифікованого програмного забезпечення "TrueConf", та, у випадку неможливості здійснення вищезазначених заходів, надано адресу для підключення за допомогою програми "Skype" з метою участі обвинуваченого в підготовчому судовому засіданні (т. 5, а. п. 103).

При цьому, як слідує з матеріалів кримінального провадження, під час підготовчого судового засідання, а надалі й на стадії судового розгляду місцевий суд неодноразово звертав увагу сторони захисту на можливість участі обвинуваченого в судовому розгляді кримінального провадження стосовно нього в режимі відеоконференції.

Незважаючи на запропоновану судом ОСОБА_1 можливість взяти участь у розгляді кримінального провадження в режимі відеоконференції, надання судом детальних роз'яснень щодо забезпечення такої участі стороні захисту, останній жодного разу наданою судом можливістю не скористався. При цьому сторона захисту продовжувала формально посилатись на необхідність здійснення запитів про міжнародну правову допомогу до компетентних органів Російської Федерації з метою викликів та забезпечення участі ОСОБА_1 у судових засіданнях.

З огляду на зазначене суд сприйняв таку позицію обвинуваченого як добровільно обраний ним спосіб захисту.

При цьому суд першої інстанції врахував, що важливим стандартом забезпечення дотримання прав та законних інтересів особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження за її відсутності, є її поінформованість про характер висунутого обвинувачення та забезпечення ефективного захисту такої особи. З метою дотримання основних засад кримінального провадження, а саме верховенства права, законності, забезпечення права на захист суд використав всі передбачені законом можливості для дотримання прав обвинуваченого (зокрема, права на захист, доступ до правосуддя).

Як зазначено у ч. 1 ст. 26 КПК України, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених ч. 1 ст. 26 КПК України.

Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК України суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Так, після продовження підготовчого судового засідання 18 травня 2017 року прокурором Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України Кравченком Р. А. до Оболонського районного суду м. Києва було подано клопотання про здійснення спеціального судового провадження у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 (т. 7-9), у зв'язку із чим за клопотанням захисника Сердюка В.

А. про необхідність ознайомитись із вищезазначеним клопотанням у підготовчому засіданні було оголошено перерву.

Надалі за результатом підготовчого судового засідання 16 червня 2017 року судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 було призначено на 26 червня 2017 року, при цьому вищезгадане клопотання прокурора в судовому засіданні розглянуто не було, оскільки порушене в ньому питання є предметом судового розгляду (т. 19, а. п. 238).

У судовому засіданні 26 червня 2017 року було оголошено клопотання прокурора про здійснення спеціального судового провадження (т. 21, а. п. 28-29,33-35), 29 червня 2017 року судом було задоволено клопотання та ухвалено здійснювати спеціальне судове провадження стосовно ОСОБА_1 (т. 23, а. п. 238-239).

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції керувався положеннями абзаців 5 та 8 п. 20-1 Перехідних положень КПК України, згідно з якими судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у КПК України, а також у цьому пункті, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук, чи який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції.

Кримінальні провадження, у яких здійснювалося спеціальне досудове розслідування щодо злочинів, передбачених цим пунктом, і обвинувальні акти направлені до суду до спливу строку, передбаченого абзацом 1 цього пункту (до дня початку діяльності Державного бюро розслідувань), а так само кримінальні справи, які станом на цю дату перебувають на розгляді суду, розглядаються з урахуванням правил спеціального судового провадження та особливостей, визначених цим пунктом.

Отже, доводи сторони захисту про проведення підготовчого судового засідання за відсутності рішення щодо проведення спеціального судового провадження необґрунтовані, а розгляд кримінального провадження судом за відсутності обвинуваченого ОСОБА_1 здійснювався на підставі прийнятого рішення про спеціальне судове провадження відповідно до положень кримінального процесуального закону. Положення закону щодо здійснення спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження не визнані неконституційними і є такими, що узгоджуються зі стандартами, визначеними у Резолюції (75) 11 Комітету Міністрів Ради Європи щодо критеріїв, які регламентують провадження, що здійснюється за відсутності обвинуваченого.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що згадані вимоги в цьому кримінальному провадженні дотримано.

Водночас факт перебування обвинуваченого на території Російської Федерації на підставі дозволу компетентних органів цієї держави не спростовує висновку суду про те, що обвинувачений ОСОБА_1 переховується від суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

Так, відповідно до згаданих рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи важливою умовою застосування спеціального досудового розслідування та спеціального судового розгляду є те, щоб під час спеціального досудового розслідування або спеціального судового провадження було забезпечено процесуальні права та гарантії осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, зокрема право обвинуваченого бути проінформованим належним чином про дату слухання справи та про своє право на законне чи інше представництво в суді.

Відповідно до матеріалів кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_1 був проінформований про кримінальне переслідування його в державі, де він був Президентом. Про це, зокрема, свідчить те, що Генеральна прокуратура України зверталася до Генеральної прокуратури Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу, в якому просила повідомити про місце перебування ОСОБА_1, вручити йому повідомлення про підозру та здійснити інші процесуальні дії, передбачені національним законодавством. Крім того, Генеральною прокуратурою України поштою та кур'єрськими службами міжнародної доставки за всіма відомими адресами проживання і перебування ОСОБА_1, у тому числі і в Російській Федерації, були надіслані письмові повідомлення про підозру, також такі повідомлення про підозру отримані його захисниками - адвокатами Сердюком В.

А. і Федоренком І. Л. Крім цього, Генеральна прокуратура України засобами поштового зв'язку та шляхом розміщення інформації на сайті "Судова влада України" і публікації в газеті "Урядовий кур'єр" а також за допомогою кур'єрських служб направляла ОСОБА_1 повістки про виклик, обвинувальний акт, складений у цьому провадженні (акт також був отриманий захисниками ОСОБА_1), повідомлення про день, час та місце проведення підготовчого судового засідання, а надалі - судового розгляду, тобто ОСОБА_1 було повідомлено у спосіб, передбачений законом.

Адресовані від імені ОСОБА_1 до суду численні звернення, клопотання, зокрема щодо дотримання судом права обвинуваченого на доступ до правосуддя, свідчать про поінформованість ОСОБА_1 щодо характеру висунутого йому обвинувачення та про здійснення Оболонським районним судом м. Києва судового розгляду кримінального провадження № 42016000000001594, у якому він є обвинуваченим. Таким чином, протягом досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження захисники відповідно до вимог ст. 297-5, абзацу 5 ч. 3 ст. 323 КПК України, отримували повістки та копії процесуальних документів, що підлягали врученню ОСОБА_1. Судом також було забезпечено право обвинуваченого в повному обсязі використовувати юридичну допомогу захисників, обраних ним на власний розсуд.

При цьому доводи сторони захисту про неможливість безпосередньої участі обвинуваченого ОСОБА_1 у розгляді цього кримінального провадження, що зумовлена загрозою його життю і здоров'ю в Україні, визнані судами непереконливими та недоведеними.

Крім того, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду обґрунтовано зазначила, що за наявності таких обставин та бажання брати участь у розгляді провадження в суді обвинувачений міг би звернутися за захистом держави від посягань на його життя і здоров'я у передбачений законом спосіб, оскільки відповідно до ст. 2 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3782-XII "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні" обвинувачений наділений правом на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, зазначених у ст. 2 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3782-XII "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні", за наявності відповідних для цього підстав.

Разом з тим, із матеріалів кримінального провадження убачається (т. 19, а. п. 166-224), що сторона захисту зверталася до суду із заявою про вжиття стосовно ОСОБА_1 заходів безпеки у кримінальному провадженні шляхом зміни офіційного місця його проживання з адреси: АДРЕСА_1, на адресу: АДРЕСА_3. Однак, як обґрунтовано зазначив апеляційний суд, такі вимоги не ґрунтуються на положеннях закону, згідно із якими держава шляхом проведення відповідних заходів забезпечує безпеку учасника кримінального провадження, зокрема обвинуваченого. Очевидним є те, що уповноважені на те правоохоронні органи України не мають змоги забезпечити безпеку ОСОБА_1 на території Російської Федерації, яка відмовила Україні у міжнародній правовій допомозі в цьому кримінальному провадженні. За висновком суду, звертаючись із такою заявою, сторона захисту прагнула через судове рішення легалізувати перебування обвинуваченого ОСОБА_1 за межами України, відповідно, єдиною причиною неприбуття обвинуваченого до суду є його переховування, зокрема від суду, з метою ухилення від кримінальної відповідальності. Тому з урахуванням наведених обставин судом прийнято законне рішення про здійснення спеціального судового провадження, яке передбачає судовий розгляд за відсутності обвинуваченого.

При цьому запропоновані судом першої інстанції заходи, зокрема надання захисникам програмного продукту "TrueConf", який використовується в судах України для проведення відеоконференції, або ж допит обвинуваченого за допомогою програми "Skype", є спробами суду дати обвинуваченому ефективну можливість реалізувати право на участь у судовому розгляді, незалежно від причин, з яких він не хотів повертатися до України.

Також колегія суддів апеляційного суду обґрунтовано звернула увагу на той факт, що запит Генеральної прокуратури України до компетентних органів Російської Федерації, задоволення якого сприяло б обвинуваченому в реалізації його процесуальних прав, російською стороною було відхилено і в допомозі було відмовлено на підставі п. "b" ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах у зв'язку з тим, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Росії, при тому, що п. "а" вказаної статті Конвенції передбачена можливість відмови, якщо прохання про надання допомоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним правопорушенням, або правопорушенням, пов'язаним з політичним правопорушенням.

За таких обставин, посилання захисника Горошинського О. О. на те, що в іншому кримінальному провадженні, яке перебуває на розгляді у Святошинському районному суді м. Києва, ОСОБА_1 був допитаний із дотриманням вимог ст. 567 КПК України, є недоречним.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з вищезазначеними висновками судів щодо наявності належних підстав для призначення та проведення спеціального судового провадження у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 й окремо зазначає, що судом першої інстанції було створено сприятливі умови для участі обвинуваченого в судовому розгляді кримінального провадження. У зв'язку з неможливістю забезпечити участь ОСОБА_1 у судовому розгляді в режимі відеоконференції із застосуванням міжнародної правової допомоги судом було запропоновано максимально спрощений порядок участі обвинуваченого, для чого необхідно було отримати в суді технічні засоби з відповідним програмним забезпеченням (або ж отримати в суді програмне забезпечення для використання його на власних технічних засобах). Як альтернативу цьому способу, суд надав стороні захисту адресу для підключення та участі обвинуваченого в судових засіданнях за допомогою програмного забезпечення "Skype". Більше того, аналогічним способом було допитано свідків сторони захисту, яка від свого права не відмовилась та допустимість показань свідків, отриманих у вищезазначеному порядку не оспорювала. Отже, відмовившись від участі обвинуваченого в судовому розгляді цього кримінального провадження в запропонованому судом порядку, сторона вільно, на свій розсуд використала надане їй право, як те передбачено ч. 1 ст. 26 КПК України.

Копія постановленого судом першої інстанції вироку відповідно до вимог ч. 2 ст. 297-5 КПК України була вручена захисникам ОСОБА_1 (т. 100, а. п. 168), а також направлена на відому адресу проживання в Російській Федерації (т. 118, а. п. 137,138,140).

5.2. Щодо проведення апеляційного розгляду без участі обвинуваченого

Захисники Сердюк В. А. і Федоренко І. Л. наголошували на тому, що глава 31 КПК України не містить норм, які би дозволяли здійснювати апеляційному суду перегляд судових рішень суду першої інстанції у спеціальному судовому провадженні.

Однак ці твердження є необґрунтованими, оскільки з огляду на положення ч. 1 ст. 405 КПК України апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції. А беручи до уваги те, що в суді першої інстанції розгляд здійснювався за процедурою in absentia, то і явка обвинуваченого в суд апеляційної інстанції в цілому не є обов'язковою навіть, якщо б в апеляційних скаргах прокурора чи потерпілих ставилося питання про погіршення становища обвинуваченого.

При цьому повідомлення ОСОБА_1 про день, час та місце апеляційного розгляду кримінального провадження стосовно нього здійснювалося з дотриманням правил, передбачених абзацом 5 ч. 3 ст. 323 КПК України. Зокрема, повістки про виклик обвинуваченого апеляційний суд надсилав за останніми відомими місцями проживання ОСОБА_1, а процесуальні документи, що підлягали врученню обвинуваченому, надсилались захисникам. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого публікувались у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження (газета "Урядовий кур'єр") та на сайті Київського апеляційного суду (т. 105, а. п. 230-232).

На додаток до цього, безпідставними є доводи захисника Горошинського О. О. про неможливість проведення розгляду без участі ОСОБА_1 через те, що в апеляційній скарзі захисника Байдика О. А. ставилося питання про погіршення становища обвинуваченого.

По-перше, як було зазначено вище, оскільки це кримінальне провадження розглядалося за процедурою in absentia, то й особиста участь обвинуваченого в апеляційному перегляді в цілому не є обов'язковою.

По-друге, за змістом ст. 421 КПК України суд не міг погіршити становище на підставі поданої захисником апеляційної скарги - це можливо "лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник".

Верховним Судом не встановлено, щоб апеляційний суд якимось чином погіршив становище обвинуваченого у порівнянні з вироком суду першої інстанції.

5.3. Щодо заяв сторони захисту про незабезпечення участі ОСОБА_1 під час касаційного перегляду

09 квітня 2021 року до Верховного Суду надійшла заява від ОСОБА_1 щодо забезпечення реалізації його права на доступ до правосуддя. Ця заява була подана разом із клопотанням захисника Сердюка В. А. про забезпечення доступу до правосуддя, в якому він просив визнати обов'язковою участь ОСОБА_1 у касаційному розгляді кримінального провадження та забезпечити його доступ до правосуддя шляхом безпосередньої участі під час розгляду кримінального провадження в режимі відеоконференції в порядку, передбаченому главою 43 КПК України.

12 квітня 2021 року в судовому засіданні Верховний Суд частково задовольнив клопотання захисника Сердюка В. А. та засудженого ОСОБА_1 про забезпечення участі останнього під час розгляду справи в режимі відеоконференції.

Оскільки в цьому кримінальному провадженні Генеральна прокуратура України вже зверталась із запитом про міжнародну правову допомогу до компетентних органів Російської Федерації, у задоволенні якого запитувана сторона відмовила на підставі п. "b" ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах у зв'язку з тим, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Росії, Суд відмовив у задоволенні вищезазначених клопотань у частині забезпечення участі засудженого в судовому засіданні в режимі відеоконференції із застосуванням міжнародної правової допомоги.

Водночас, бажаючи створити засудженому належні умови для реалізації права брати особисту участь у касаційному розгляді, враховуючи специфічні обставини цього кримінального провадження, Верховний Суд запропонував ОСОБА_1 взяти таку участь із використанням власних технічних засобів і програмного забезпечення "TrueConf". Технічна інформація, необхідна для налагодження відеоконференцзв'язку за допомогою вказаного програмного забезпечення, була надана стороні захисту.

У наступному судовому засіданні, котре відбулось 15 травня 2021 року, захисник Байдик О. А. в режимі відеоконференції повідомив, що вилетів на зустріч із ОСОБА_1, однак, прибувши до м. Мінська Республіки Білорусь, не зміг здійснити пересадку на літак до м. Санкт-Петербурга Російської Федерації через відмову працівника аеропорту в реєстрації на рейс, що було пов'язано з обмеженнями на в'їзд до цієї країни, які діяли у зв'язку з пандемією COVID-19. З огляду на це сторона захисту повідомила Суд про свої наміри звернутися до компетентних органів Російської Федерації з метою отримання дозволу на в'їзд до цієї країни захисникам ОСОБА_1 для забезпечення конфіденційного спілкування, обговорення позиції захисту та забезпечення його участі в судовому засіданні Верховного Суду.

З метою надання ОСОБА_1 можливості взяти участь у розгляді справи щодо нього Верховний Суд, урахувавши думку сторони захисту щодо необхідності надання їй достатнього часу для завершення формальностей, пов'язаних з отриманням дозволу на в'їзд до Російської Федерації, відклав розгляд кримінального провадження на 16 серпня 2021 року.

Однак це судове засідання, як і наступні три, котрі відбулись 06,20 вересня та 11 жовтня 2021 року, було проведено без участі ОСОБА_1, який, на переконання колегії суддів, незалежно від свого місцезнаходження, використовуючи власні технічні засоби, мав змогу без жодних складнощів приєднатися і виступити в судових засіданнях, особисто заявляти клопотання, в тому числі про необхідність конфіденційного спілкування із захисниками. Однак у жодному із цих засідань ОСОБА_1 участі не взяв, на зв'язок не вийшов.

Натомість у кожному з вищезазначених судових засідань сторона захисту клопотала про відкладення розгляду справи, аргументуючи це тим, що веде листування з органами влади Російської Федерації з приводу отримання дозволу на в'їзд до цієї країни захисниками ОСОБА_1 для узгодження з ним лінії захисту та забезпечення його участі в касаційному розгляді. Задовольняючи такі клопотання, Суд призначав наступне судове засідання з урахуванням думки сторони захисту про необхідність надання їй достатнього часу для завершення процедур, пов'язаних з отриманням дозволу на в'їзд до Російської Федерації.

Разом з тим, оскільки захист стверджував, що намагається вирішити зазначене вище питання, однак такі спроби не давали бажаного результату, Суд неодноразово пропонував стороні захисту розглянути інші способи організації конфіденційного спілкування захисників із підзахисним з метою подальшої участі ОСОБА_1 у режимі відеоконференції під час касаційного розгляду кримінального провадження щодо нього.

Зокрема, захисники ОСОБА_1 заявляли, що вони не бажають спілкуватися зі своїм підзахисним з території України із застосуванням телекомунікаційних засобів, які не можуть гарантувати конфіденційності такого спілкування через ризик їх прослуховування правоохоронними органами, а тому Верховний Суд пропонував стороні захисту зустрітися з ОСОБА_1 на території третьої країни або ж вийти з останнім на зв'язок з території іншої держави, де зазначені захисниками ризики відсутні.

Адвокати ОСОБА_1 час від часу виїжджали за кордон, про що свідчили, зокрема, й матеріали цього кримінального провадження (зокрема, захисник Байдик О. А. виходив на зв'язок із Судом із м. Мінська, а захисник Біленко Б. В. клопотав про відкладення касаційного розгляду з причин неможливості прибуття в судове засідання 08 листопада 2021 року через перебування на самоізоляції у зв'язку з поверненням з м. Белграда Республіки Сербія). Це підтверджує те, що, як мінімум із цих країн, захисники мали змогу зв'язатися з ОСОБА_1 поза контролем правоохоронних органів України.

Ураховуючи вищенаведене, зважаючи на те, що Верховний Суд протягом тривалого часу, а саме з 15 березня по 08 листопада 2021 року, надавав стороні захисту достатні можливості для організації конфіденційного спілкування із підзахисним та узгодження позиції і тактики захисту навіть з урахуванням можливих складнощів, пов'язаних з пандемією COVID-19, сторона захисту зі свого боку не продемонструвала, що вона використала всі доступні засоби для зустрічі або спілкування з підзахисним, Суд відмовив захиснику Фозекош А. А. у задоволенні чергового клопотання про оголошення перерви в касаційному розгляді.

Більше того, обґрунтовуючи вищезазначене клопотання, захисник Фозекош А. А. посилалася, зокрема, на те, що ОСОБА_1 звернувся до Державної податкової служби України для отримання електронного цифрового підпису для участі в судовому засіданні.

Однак, як уже було зазначено вище, Верховний Суд ще у квітні 2021 року надав стороні захисту технічну інформацію, необхідну для налагодження відеоконференцзв'язку, при цьому наявність електронного цифрового підпису для участі в судовому засіданні не вимагалася. Без електронного підпису, із застосуванням програмного забезпечення "TrueConf", брав участь у судовому засіданні Верховного Суду 15 травня 2021 року захисник Байдик О. А., перебуваючи у м. Мінську.

Зважаючи на зазначене, обґрунтування необхідності оголошення перерви в касаційному розгляді через потребу в отриманні ОСОБА_1 електронного цифрового підпису для участі в судовому засіданні фактично свідчить про намагання сторони захисту не забезпечити участь засудженого в судовому засіданні в режимі відеоконференції, а лише знайти привід для відкладення судового розгляду.

Разом з тим після судового засідання 08 листопада 2021 року у Верховному Суді було проведено ще два засідання - 29 листопада та 06 грудня 2021 року, в яких ОСОБА_1 так само мав можливість взяти участь у режимі відеоконференції із застосуванням власних технічних засобів, однак цього не зробив.

Аналізуючи доводи сторони захисту щодо неможливості проведення конфіденційного спілкування, узгодження позиції між адвокатами ОСОБА_1 та безпосередньо підзахисним, то необхідно зазначити, що протягом касаційного розгляду до Верховного Суду надходили заяви і клопотання, підписані ОСОБА_1, або ж такі документи надавали його захисники в судовому засіданні. Зі змісту вказаних документів видно, що ОСОБА_1 цілком обізнаний про ухвалені в кримінальному провадженні щодо нього судові рішення, стадію розгляду справи, дії своїх захисників тощо. Зміст поданих ОСОБА_1 процесуальних документів, а також клопотань і заяв захисників ОСОБА_1 у засіданнях Верховного Суду свідчить про активне підтримання комунікації між захисниками та їх підзахисним, регулярне узгодження між ними позиції захисту.

Наприклад, у судовому засіданні 29 листопада 2021 року захисник Сердюк В. А. заявив клопотання про забезпечення права на захист, в якому, посилаючись на "раптову зміну Судом раніше запропонованого способу виходу в судове засідання - через територію іншої країни, а також через відмову розглянути заяву ОСОБА_1 від 26 листопада 2021 року та фактичним закінченням касаційного розгляду цієї справи" просив оголосити перерву в судовому засіданні з метою надання стороні захисту можливості погодити правову позицію з ОСОБА_1 та забезпечити його участь.

Обґрунтовуючи зазначене клопотання, захисник посилався на те, що "виникла нагальна необхідність погодити подальшу позицію захисту із ОСОБА_1, оскільки позиція, яка була погоджена на сьогоднішнє судове засідання (29 листопада 2021 року)", далі у виступі він зазначав, що "саме ним (ОСОБА_1) було прийнято рішення розглянути запропоновану позицію Верховним Судом", "позиція була погоджена, вона на сьогоднішній день була погоджена", "а він (ОСОБА_1) має такий намір (виступати в суді) і це є право", "ми ініціювали отримання закордонного паспорту клієнтом", "думку, яку передавав клієнт, що він хотів би першим виступити, розповісти обставини підписання..", "клієнт вирішив отримати паспорт для виїзду до третьої країни". При цьому захисник просив "врахувати нашу (сторони захисту) добросовісну позицію щодо роботи в цьому напрямку (забезпечення ОСОБА_1 можливості виступити перед Судом)".

Вказане, на переконання Суду, підтверджує двосторонню комунікацію адвокатів з ОСОБА_1 і, відповідно, реалізацію стороною захисту можливості конфіденційного спілкування та узгодження лінії захисту.

Водночас стосовно вказаного клопотання захиснику було роз'яснено, що Суд своєї позиції щодо надання ОСОБА_1 можливості виступити під час касаційного розгляду не змінював, а неодноразово пропонував стороні захисту визначити найкращий і найбільш ефективний для цієї сторони спосіб поспілкуватися зі своїм підзахисним.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що процесуальна поведінка засудженого та його захисників свідчить про те, що насправді ОСОБА_1 не мав наміру брати участь у касаційному розгляді, а численні клопотання про відкладення судових засідань з метою забезпечення його участі в судовому засіданні за допомогою механізмів міжнародної правової допомоги, для забезпечення особистої зустрічі захисників із підзахисним тощо були спрямовані лише на затягування розгляду кримінального провадження.

ОСОБА_1 не мав жодних організаційних, юридичних чи технічних перешкод для участі в будь-якому засіданні в суді касаційної інстанції.

5.4. Підсумок

Під час розгляду цього кримінального провадження судами дотримано правила, передбачені кримінальним процесуальним законом для розгляду справ у порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого, вжито достатніх заходів для його інформування про розгляд справи судом, надано можливість взяти участь у розгляді справи із застосуванням відеоконференцзв'язку, якою ОСОБА_1 так і не скористався, а протягом усього судового розгляду реалізацію своїх процесуальних права обвинувачений здійснював через захисників, яких він обрав самостійно, а також тих, яких йому забезпечила держава з огляду на особливості цього кримінального провадження.

Виходячи з наведеного вище, посилання захисників на начебто обмеження процесуальних прав ОСОБА_1 під час підготовчого судового засідання та судового розгляду в суді першої інстанції, а також у ході перегляду вироку в судах апеляційної та касаційної інстанцій, зокрема захищати себе особисто, заявляти клопотання, подавати докази, виступати перед судом у судових дебатах з останнім словом тощо, є безпідставними.

6. Щодо порушень під час призначення та проведення підготовчого судового засідання в суді першої інстанції

Стосовно доводів захисників Байдика О. А., Горошинського О. О., Сердюка В. А., Федоренка І. Л., Фозекош А. А. про порушення, допущені в ході призначення та проведення підготовчого судового засідання (призначення судового засідання головуючим одноособово, проведення засідання без повідомлення та участі обвинуваченого, порушення його процесуальних прав, за відсутності рішення про проведення спеціального судового провадження), колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 314 КПК України після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд не пізніше п'яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, в яке викликає учасників судового провадження.

11 квітня 2017 року головуючий у суді першої інстанції одноособово постановив ухвалу про призначення підготовчого судового засідання (т. 4, а. п. 22).

Беручи до уваги, що цим рішенням було вирішено лише одне організаційне питання, а саме визначено дату і час підготовчого судового засідання, його ухвалення не всім складом суду, а головуючим одноособово не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення по суті кримінального провадження.

Мотиви щодо необґрунтованості доводів касаційних скарг захисників у частині проведення підготовчого судового засідання без участі ОСОБА_1 наведені в п. 5.1 мотивувальної частини цієї постанови.

7. Щодо порушення права на суд присяжних

У касаційних скаргах захисників стверджується про порушення права ОСОБА_1 на розгляд кримінального провадження судом присяжних.

Так, відповідно до частин 2, 3 ст. 31 КПК України кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів. Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально у складі трьох суддів, а за клопотанням обвинуваченого - судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції встановив, що у ОСОБА_1 не виникло право на суд присяжних, незважаючи на те, що таке право було 30 січня 2017 року роз'яснено підозрюваному прокурором під час досудового розслідування з посиланням на санкцію ч. 3 ст. 110 КК України, яка, серед іншого, передбачає можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (т. 4, а. с. 43-49).

Так, вмотивовуючи свої висновки, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на позицію сторони захисту, яка в підготовчому судовому засіданні наполягала на проведенні розгляду кримінального провадження колегіально судом у складі трьох суддів. Також місцевий суд відзначив, що довічне позбавлення волі передбачено санкцією чинної редакції ч. 3 ст. 110 КК України, яка з огляду на заборону зворотної дії закону, що посилює покарання, в будь-якому разі не може бути застосована в цьому кримінальному провадженні в указаній частині.

Станом на час вчинення інкримінованих ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, тобто на 01 березня 2014 року, санкція ч. 3 ст. 110 КК України не передбачала покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому й права на розгляд зазначеного кримінального провадження судом присяжних у обвинуваченого не було.

Крім того, заяву про розгляд кримінального провадження ОСОБА_1 було подано не в підготовчому судовому засіданні, як того вимагає закон, а 29 серпня 2018 року, коли судовий розгляд в суді першої інстанцій вже тривав понад рік.

8. Щодо невідповідності обвинувального акта вимогам кримінального процесуального закону

Усупереч доводам захисника Байдика О. А., обвинувальний акт стосовно ОСОБА_1 складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладені фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.

Копії цього процесуального документа відповідно до вимог ч. 2 ст. 297-5 КПК України були вручені захисникам ОСОБА_1 (т. 1, а. п. 117).

За таких обставин у суду першої інстанції не було підстав для повернення обвинувального акта, а тому він обґрунтовано призначив кримінальне провадження до судового розгляду.

9. Щодо порушення принципів змагальності, ігнорування судом першої інстанції клопотань сторони захисту та порушення порядку дослідження доказів

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що його розгляд у суді першої інстанції проведений із дотриманням положень глави 28 КПК України. Сторона захисту в цій справі реалізувала свої процесуальні права в тій самій мірі, що і сторона обвинувачення, зокрема й право подавати свої докази та доводити перед судом їх переконливість. Заявлені сторонами клопотання суд першої інстанції розглянув із дотриманням вимог ст. 350 КПК України, а відводи - в порядку, передбаченому параграфом 6 глави 3 КПК України. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 81 зазначеного Кодексу суд залишав без розгляду подані заяви про відвід тільки у випадку, якщо повторно заявлені відводи мали ознаки зловживання правом на відвід з метою затягування кримінального провадження.

Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК України під час розгляду цього кримінального провадження стороні захисту було надано реальну можливість надати докази та обґрунтувати всі аргументи, які вона вважала важливими для справи. Лише у випадках, коли клопотання сторони захисту були спрямовані на повторне дослідження обставин, у повній мірі досліджених судом, зокрема щодо допиту свідків про обставини, які вже повідомили інші свідки, або щодо обставин, які виходили за межі обвинувачення, тобто коли клопотання захисту були спрямовані не на реалізацію права спростувати пред'явлене обвинувачення, а на невиправдане затягування розгляду кримінального провадження, суд відмовляв у їх задоволенні.

Під час цього кримінального провадження суд враховував, що передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наст. 2 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3782-XII "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні" процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Крім того, Верховний Суд вважає безпідставними скарги захисників Байдика О. А., Біленка Б. В., Сердюка В. А., Федоренка І. Л. про те, що судом першої інстанції не були вирішені клопотання сторони захисту про визнання доказів недопустимими.

Згідно зі ст. 89 КПК України суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення; тільки в разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате (ч. 2).

Таким чином, суд першої інстанції правомірно надав оцінку відповідним доводам сторони захисту під час ухвалення вироку, навівши відповідні мотиви (див. п. 10 мотивувальної частини цієї постанови).

Також у своїх касаційних скаргах захисники посилаються на порушення судом першої інстанції порядку дослідження доказів, зокрема допиту свідків, перегляду відеозаписів.

З цього приводу колегія суддів касаційного суду зазначає таке.

Перевіркою матеріалів справи встановлено, що допит свідків у цьому кримінальному провадженні, в тому числі й перехресний, проведений під контролем суду із дотриманням положень ст. 352 КПК України. Так, під час допиту свідків сторона захисту не була позбавлена можливості ставити їм питання, заявляти протести, а також реалізувала право на проведення їх перехресного допиту. При цьому судом було знято лише питання захисників до свідків, що не стосувалися суті кримінального провадження.

Обґрунтовуючи вищезазначені доводи, сторона захисту посилається, зокрема, й на недотримання судом ч. 4 вказаної норми кримінального процесуального закону, оскільки допит свідків транслювався з дозволу суду в режимі on-line на каналі Генеральної прокуратури України. Це, на переконання сторони захисту, надавало можливість свідкам, допит яких ще не був проведений, чути та аналізувати такі показання і надалі узгоджувати свої показання з раніше наданими суду показаннями іншими свідками. За таких обставин, враховуючи, що саме сторона обвинувачення клопотала про здійснення трансляції судових засідань, об'єктивність показань свідків та їх правдивість викликали обґрунтовані сумніви.

Дійсно, ч. 4 ст. 352 КПК України передбачає, що кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не мають права перебувати в залі судового засідання під час судового розгляду. Згідно з ч. 5 ст. 352 КПК України за клопотанням сторони кримінального провадження або самого свідка свідок допитується за відсутності певного допитаного свідка.

Разом з тим приписи ст. 352 КПК України не містять заборони проведення відеотрансляції судових засідань, зокрема процедури допиту свідків. І як слідує з матеріалів кримінального провадження, у підготовчому судовому засіданні 04 травня 2017 року сторона захисту не заперечувала проти задоволення клопотання сторони обвинувачення щодо проведення трансляцій судових засідань (т. 5, а. п. 88), а також не висловлювала заперечення з цього приводу безпосередньо перед допитом свідків.

В ході судового розгляду судом були допитані як свідки сторони обвинувачення, так і свідки сторони захисту, які попереджалися судом про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Зокрема, в цьому кримінальному провадженні за клопотанням сторони обвинувачення, яке також було підтримано стороною захисту, судом було допитано 37 свідків. За ініціативою захисту також допитано 15 свідків та двох експертів, досліджено інші надані стороною захисту докази, які містились у документах, аудіо- та відеозаписах.

При цьому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що кількість свідків зі сторони обвинувачення та зі сторони захисту, допитаних судом, не є вирішальним показником під час ухвалення рішення у справі. У зв'язку із цим доводи сторони захисту про те, що суд для певної збалансованості мав допитати щонайменше стільки ж свідків сторони захисту, скільки і сторони обвинувачення, обґрунтовано визнані такими, що не відповідають загальним засадам кримінального провадження. Таким чином, доводи захисників і в цій частині є необґрунтованими.

У касаційних скаргах захисники Горошинський О. О. та Біленко Б. В. також посилаються на те, що суд порушив норми щодо порядку допиту свідків сторони захисту, які перебувають за межами України, оскільки, незважаючи на наявність у розпорядженні суду адрес свідків ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, суд першої інстанції не виконав вимог ч. 7 ст. 135, статей 551, 566, 567 КПК України, положень Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах та чинного на той час для України Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. При цьому, застосувавши для допиту свідків захисту процедуру відеоконференції за допомогою програми "TrueConf" без використання міжнародної правової допомоги, суд поставив під сумнів допустимість показань свідків у розумінні положень КПК України.

Як було зазначено вище, суд першої інстанції задовольнив клопотання сторони захисту про допит свідків, серед яких деякі були допитані безпосередньо в судових засіданнях, а тих свідків, які перебували на території Російської Федерації, або на території Автономної Республіки Крим, допитано із застосуванням програмного забезпечення "TrueConf". Це, зокрема, свідки ОСОБА_39, ОСОБА_37, ОСОБА_34, ОСОБА_36, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42. Інші свідки сторони захисту, а саме ОСОБА_32, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_33, ОСОБА_35, на неодноразові виклики до суду не прибули, про поважність причин своєї неявки до суду не повідомили, наданою судом першої інстанції можливістю дати показання шляхом застосування відеоконференцзв'язку не скористалися. При цьому показання свідків, допитаних у режимі відеоконференції, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не визнавали недопустимими, у зв'язку з чим відповідні твердження сторони захисту є безпідставними.

Доводи захисників Біленка Б. В., Горошинського О. О., Сердюка В. А., Федоренка І. Л., Фозекош А. А. про порушення порядку дослідження доказів сторони обвинувачення - відеозаписів, зводяться до того, що, незважаючи на клопотання сторони захисту, вони досліджені судом не в повному обсязі, частково, у межах певних часових періодів, що не відповідає вимогам ст. 349 КПК України у випадку здійснення процедури спеціального судового провадження.

Так, ст. 349 КПК України регламентує процедуру визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядок їх дослідження. Частиною 2 вказаної статті передбачено, що під час здійснення спеціального судового провадження досліджуються всі надані докази. Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 359 КПК України відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в залі судового засідання або в іншому спеціально обладнаному для цього приміщенні з відображенням у журналі судового засідання основних технічних характеристик обладнання та носіїв інформації і зазначенням часу відтворення (демонстрації). Після цього суд заслуховує доводи учасників судового провадження. У разі необхідності відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або в певній частині.

Згідно з ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому ч. 1 ст. 84 КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Відповідно до ч. 2 цієї статті процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Як зазначено в ст. 85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

За змістом ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими ч. 1 ст. 22 КПК України.

Очевидним є те, що не кожне джерело доказів у своєму повному обсязі містить фактичні дані, які підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для відповідного кримінального провадження. Це стосується, зокрема, і документів, до яких відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 99 КПК України належать і відеозаписи, які мають містити відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, і це є обов'язковою умовою для визнання їх належними доказами.

Системний аналіз статей 22, 84, 85, 89, 349, 359 КПК України дозволяє дійти висновку, що сторона кримінального провадження, висловлюючи свою думку про те, які докази потрібно дослідити, може вказати, в якій частині необхідно дослідити конкретні джерела доказів, що сприятиме оперативності та ефективності судового процесу, увільнить суд від необхідності сприймати інформацію, яка не має значення для кримінального провадження. При цьому інша сторона кримінального провадження, будучи відповідно до вимог ст. 290 КПК України ознайомленою з матеріалами кримінального провадження, може висловлювати свою думку щодо дослідження відповідного доказу в частині та клопотати про його дослідження в іншому обсязі, зокрема й повністю. У будь-якому випадку необхідність цього має бути вмотивовано.

У ході судового розгляду за клопотанням сторони обвинувачення було досліджено ряд відеозаписів, зокрема виступів, звернень, інтерв'ю та пресконференцій ОСОБА_1 й інших осіб тощо.

Як видно з клопотань захисника Фозекош А. А. (т. 66, а. п. 218-222; т. 69, а. п. 176-179), необхідність дослідження відеозаписів у повному обсязі було обґрунтовано тільки тим, що вказані відеозаписи були досліджені судом за участю адвокатів за призначенням. Інших обґрунтувань, чому відеозаписи слід дослідити в повному обсязі, клопотання захисника не містить.

Разом з тим доводи сторони захисту про те, що в судовому засіданні 21 вересня 2017 року суд першої інстанції ухвалив рішення про дослідження відеозаписів у повному обсязі, також є необґрунтованими.

Як слідує з матеріалів кримінального провадження, у вказаному судовому засіданні суд прийняв рішення про розгляд клопотання сторони захисту щодо повторного дослідження доказів надалі. Однак, у наступних судових засіданнях суд відмовив захиснику Фозекош А. А. в задоволенні вказаних клопотань через відсутність обґрунтування стосовно необхідності дослідження відеозаписів у повному обсязі.

10. Щодо тверджень сторони захисту про недопустимість низки доказів

Доводи захисників Біленка Б. В. та Фозекош А. А. про те, що суд урахував як докази ряд документів, які є недопустимими з підстав відсутності їх оригіналів, є необґрунтованими і не відповідають приписам ст. 99 КПК України.

Так, частина 3 вказаної статті дійсно містить загальну норму про зобов'язання сторони кримінального провадження, потерпілого надати суду оригінал документа як джерело доказів.

Однак згідно з ч. 5 ст. 99 КПК України для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, якщо він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає; оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур; оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої особи.

З урахуванням того, що стороною обвинувачення надані достатні відомості на підтвердження змісту документів, оригінали яких не виявилося можливим надати суду, а тому їх копії, які містять відомості щодо предмета доказування, передбаченим ст. 99 КПК України критеріям допустимості письмових доказів не суперечать.

У касаційній скарзі Біленко Б. В. звертає увагу, що орган досудового розслідування порушив порядок вилучення доказів - інформації, отриманої за результатом огляду інтернет-сайтів. На переконання захисника, такі дії органу досудового розслідування не відповідають вимогам ч. 1 ст. 237 КПК України, оскільки вказаною нормою не передбачено проведення огляду документів з мережі Інтернет, а документи з мережі Інтернет не відповідають визначенню поняття документа як матеріального об'єкта, як це передбачено ч. 1 ст. 99 КПК України.

Крім того, під час проведення такої слідчої дії, як огляд, органом досудового розслідування було допущено ряд процесуальних порушень, а саме всупереч вимогам ч. 5 ст. 237 КПК України вилучену інформацію не було опечатано, а формування копії відеозапису (протокол огляду від 05 грудня 2016 року) не відповідало вимогам ч. 5 ст. 237 КПК України.

Колегія суддів касаційного суду, відхиляючи доводи касаційної скарги в цій частині, виходить з того, що документом як одним із джерел доказів відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, у тому числі матеріали відеозапису та електронні носії інформації.

Згідно із Законом України від 22 травня 2003 року № 851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг" (ст. 5), ДСТУ 7157:2010, затвердженим наказом ~organization15~ з питань технічного регулювання та споживчої політики від 11 березня 2010 року № 8 "Інформація та документація. Видання електронні. Основні види та вихідні відомості", електронним є документ, де інформація подана у формі електронних даних і для використання якого потрібні засоби обчислювальної техніки. Диски як матеріальні носії є способом збереження інформації з електронного документа, головною особливістю якого є відсутність жорсткої прив'язки до конкретного матеріального носія, де оригінал електронного документа може існувати на різних носіях, оскільки відповідно до ст. 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" у випадку його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.

За приписами з ч. 1 ст. 237 КПК України з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

Зазначена норма кримінального процесуального закону не забороняє огляду інтернет-сайтів та фіксації інформації, яка має значення для кримінального провадження.

Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 99 КПК України оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення, як документу. Відповідна норма дозволяє використовувати електронні документи, інформацію, розміщену в мережі Інтернет, без отримання безпосереднього доступу до фізичних носіїв такої інформації. Це може бути пов'язано як з тим, що відповідна інформація перебуває у вільному доступі, у зв'язку із чим виключається необхідність застосування процедури тимчасового доступу до речей і документів, яка передбачена главою 15 КПК України, так і неможливістю застосування такої процедури через те, що, наприклад, сервери, на яких розміщені електронні документи, які мають значення для кримінального провадження, можуть бути розміщені в будь-якому місці світу, що значно ускладнює процес отримання доступу до таких серверів та завдає шкоди кримінальному провадженню.

У зв'язку із цим веб-сторінка з електронним документом, що оглядаються, можуть бути роздруковані та в письмовому вигляді додані до протоколу огляду. Якщо електронний документ містить фото-, відео-, аудіоматеріали, відповідні частини електронного документа можуть бути збережені та записані на фізичний носій інформації, який також стає невід'ємною частиною протоколу огляду електронного документа.

Протокол, який складає слідчий у процесі огляду речей чи/та документів, повинен відповідати вимогам ч. 3 ст. 104 КПК України та є процесуальним джерелом доказів згідно з положеннями ч. 2 ст. 84, п. 3 ч. 2 ст. 99 КПК України.

Саме таким критеріям відповідають протокол від 15 листопада 2016 року, за яким оглянуто сайт Президента Російської Федерації (текст звернення ОСОБА_2 долучено до протоколу (т. 32, а. п. 305)) і протоколи від 15 листопада 2016 року та від 05 грудня 2016 року, згідно з якими оглянуто сайт Ради Федерації (до протоколів долучено відповідно текст постанови Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року "Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України" (т. 32, а. п. 309) та опечатаний і завірений слідчим конверт із CD-диском, на якому міститься відеозапис 347-го позачергового засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року і стенограма вказаного засідання (т. 32, а. п. 315-360)).

Порушення вимог ст. 237 КПК України щодо проведення огляду вищезазначених веб-сайтів судом встановлено не було, відповідно, не було підстав для визнання вищезазначених протоколів з додатками недопустимими доказами. Також судами не встановлено будь-яких ознак того, що зміст цих доказів не відповідає дійсності.

Безпідставними є і доводи захисника Біленка Б. В. щодо необхідності визнання недопустимим доказом висновку комплексної лінгвістичної експертизи усного та письменного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18238/16-32/18284/16-35.

Так, вищезазначений висновок з дотриманням вимог статей 101, 102 КПК України складений комісією з експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_100 (індекс та вид експертної спеціальності - "1.2 дослідження писемного мовлення") і ОСОБА_45 (індекс та вид експертної спеціальності - "7.3 лінгвістичне дослідження усного мовлення"), які є кваліфікованими експертами з відповідною освітою та стажем роботи, згідно з вимогами Закону України "Про судову експертизу", ст. 69 КПК України, внесені до реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, які були попередженими про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.

Зміст вказаного висновку експертів відповідає положенням Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень і Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.

З урахуванням викладеного, у суду першої інстанції не було підстав для визнання зазначеного доказу недопустимим.

Також захисники Горошинський О. О. і Фозекош А. А. посилаються на недопустимість доказів - аудіозаписів телефонних розмов радника Президента Російської Федерації ОСОБА_46, які отримані під час проведення негласних (розшукових) слідчих дій (далі - НСРД) - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж у період з 31 січня по 31 березня 2014 року в іншому кримінальному провадженні №
42014010470000019. Стверджують, що стороні захисту не надано, а судом не досліджено ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення зазначених НСРД, а також ухвали про дозвіл на використання їх результатів у кримінальному провадженні № 42016000000001594.

Такі доводи захисників є необґрунтованими, оскільки в цьому кримінальному провадженні судом були досліджені докази, зібрані за результатом проведення не НСРД, а контрозвідувальних заходів, які хоча і мають спільну процедурну основу, але в них є й істотні відмінності, обумовлені самою специфікою контррозвідувальної діяльності.

Так, вищезазначені контррозвідувальні заходи проведені на підставі ухвали голови Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2014 року № 01-892цт у порядку, передбаченому КПК України, з дотриманням вимог Закону України від 26 грудня 2002 року № 374-IV "Про контррозвідувальну діяльність", що підтверджено відповідними листами голови Апеляційного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року (т. 53, а. п. 171) та начальника Департаменту контррозвідки Служби безпеки України (далі - ДКР СБ України) (т. 55, а. п. 7).

Так, згідно з матеріалами кримінального провадження сторона захисту на стадіях судового та апеляційного розгляду не заперечувала факту проведення контррозвідувальних заходів на підставі, у тому числі, вищезазначеної ухвали голови Апеляційного суду м. Києва 31 січня 2014 року про надання дозволу на зняття інформації з каналів зв'язку.

Слід зазначити, що в період вчинення засудженим злочину існувала реальна загроза національному суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності України, у зв'язку з чим ДКР СБ України проводив відповідні невідкладні заходи у справі № 6167, які реалізовувались і через положення вищеЗакону України від 26 грудня 2002 року № 374-IV "Про контррозвідувальну діяльність" України "Про контррозвідувальну діяльність".

У цій справі заходи здійснювалися в особливий період, а представники ДКР СБ України документували протиправну діяльність осіб для подолання указаної вище загрози, виходячи з інтересів національної безпеки, тобто публічний інтерес мав пріоритет.

До того ж, як видно зі справи, слідчі органи зверталися до ДКР СБ України з проханням легалізації всіх матеріалів, зібраних за результатами проведення контррозвідувальних заходів, однак з урахуванням указаних інтересів їм було надано лише протокол від 12 червня 2014 року з додатками, який був предметом безпосереднього дослідження суду за участю сторін кримінального провадження, і сторона захисту мала можливість представити свої докази на спростування відомостей, відображених у зазначеному документі.

За таких обставин, зважаючи на те, що проведення заходів зі збереженням таємних методів розслідування було вкрай необхідним для захисту важливих інтересів суспільства, враховуючи, що упродовж судового та апеляційного провадження сторона захисту, формально указуючи на відсутність у матеріалах кримінального провадження ухвали слідчих суддів як на підставу визнання доказів недопустимими, водночас не заявляла клопотань про її розсекречення та надання стороні захисту для ознайомлення, а також те, що вирок було ухвалено за наслідками змагальної процедури, колегія суддів не вбачає порушення в цьому аспекті права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд.

Такий висновок узгоджується з позицією ЄСПЛ у рішенні від 12 лютого 2019 року (справа "Якуба проти України", заява № 1452/09), в якому Суд констатував таке:

"43. Як правило, пункт 1 статті 6 вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого (див. "Роу та Девіс проти Сполученого Королівства" [ВП], № 28901/95, п. 60, ECHR 2000-II). Суд зазначає, що питання доступу до доказів може виникнути в контексті статті 6, у разі, якщо оскаржувані докази стосуються заявника, зокрема, якщо вони суттєво вплинули на обвинувачення, які було висунуто проти нього. Це стосується випадків, коли докази використовувались та були покладені в основу встановлення винуватості заявника або в них містилися такі відомості, які могли б дозволити заявникові виправдати себе або за його зверненням зменшити обсяг обвинувачення, висунутого проти нього. Слід також зазначити, що такими доказами у наведеному контексті є не лише докази, які безпосередньо пов'язані з фактами справи, але й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти перших (див. "Матанович проти Хорватії", № 2742/12, п. 161, від 04 квітня 2017 року із подальшими посиланнями).

44. Однак право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть виникати конкуруючі інтереси, наприклад, національна безпека або необхідність захищати свідків, що піддаються ризику репресій, або зберігати таємні поліцейські методи розслідування злочинів, які повинні бути урівноважені з правами обвинувачених. У деяких випадках може бути необхідним отримання певних доказів від сторони захисту, щоб зберегти основні права іншої особи або захистити важливий суспільний інтерес. Проте лише такі заходи, спрямовані на обмеження права на захист, які є суворо необхідними, є припустимими згідно з пунктом 1 статті 6. Крім того, для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження прав захисту, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи (див. "Роу та Девіс проти Сполученого Королівства", як зазначено вище, п. 61).

45. У випадках, коли докази приховано від захисту на підставі публічного інтересу, це не завдання Європейського суду вирішувати, чи було таке нерозголошення гостро необхідним, оскільки, як правило, національним судам необхідно оцінювати докази, що надходять до них. Натомість, завдання Європейського суду полягає у тому, щоб переконатися, чи застосована процедура прийняття рішень у кожному конкретному випадку, наскільки це можливо, відповідала вимогам змагальності та рівності сторін, включаючи належні гарантії захисту інтересів обвинуваченого (там само, п. 62)".

Крім того, ЄСПЛ у справі "Джаспер проти Сполученого Королівства" (заява № 27052/95) не знайшов порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в ситуації, коли частина секретних доказів не була відкрита стороні захисту. В цій справі Суд виходив з того, що попри нерозкриття доказів стороні захисту, національному судді було відомо як зміст цих секретних доказів, так і характер справи заявника, і, таким чином, він на основі чинних законодавчих процедур і відповідно до чітких роз'яснень із цього питання апеляційного суду ретельно розглянув указане питання, зіставивши зацікавленість заявника в розкритті доказів із громадським інтересом у їх збереженні в секреті.

У кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій врахували, що вказані аудіозаписи телефонних розмов доводять факт агресії Російської Федерації проти України, а не обставини звернення ОСОБА_1 з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_2 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, тобто не є ключовими доказами у кримінальному провадженні, якими встановлено винуватість ОСОБА_1. Зазначені докази не були єдиними і не мали вирішального значення, оскільки відповідні обставини щодо російської агресії проти України підтверджуються великою кількістю інших доказів та загальновідомими фактами.

Крім того, сторона захисту посилається на порушення ст. 257 КПК України у зв'язку з відсутністю ухвали слідчого судді про надання дозволу на використання в кримінальному провадженні № 42016000000001594 вищезазначених матеріалів, які були отримані в кримінальному провадженні № 42014010470000019.

Проте, як видно з копії протоколу за результатами проведення негласного розшукового заходу від 12 червня 2014 року (т. 38, а. п. 55-85), відповідні заходи були проведені не в межах кримінального провадження, а в межах контррозвідувальної справи на підставі Закону України "Про контррозвідувальну діяльність".

Стаття 257 КПК України регулює порядок надання дозволу на використання результатів НСРД, проведеної в межах одного кримінального провадження, як доказу в іншому кримінальному провадженні. Проте ця стаття не регулює порядку долучення до кримінального провадження як доказів результатів негласних заходів, проведених у межах контррозвідувальної справи, навіть якщо такі результати раніше були долучені до іншого кримінального провадження.

Отже, підстав для визнання вищезазначених фактичних даних аудіозаписів телефонних розмов недопустимими доказами немає.

11. Щодо здійснення захисту ОСОБА_1 за призначенням

Доводи захисників Біленка Б. В., Горошинського О. О. про необґрунтовані, на їх думку, залучення та заміну судом захисників із системи безоплатної правової допомоги були предметом перевірки апеляційного суду, який не встановив будь-яких порушень суду в цій частині.

Спростовуючи вказані доводи, апеляційний суд зазначив, що 06 липня 2017 року до суду першої інстанції надійшла заява обвинуваченого ОСОБА_1 про відмову від захисників адвокатського об'єднання "Авер Лєкс", на підставі чого судом була постановлена ухвала про прийняття відмови ОСОБА_1 від захисників та про доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві (далі - РЦБВПД) призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченого ОСОБА_1

РЦБВПД призначив для здійснення захисту ОСОБА_1 адвоката Гераська М. Г., однак, оскільки останній належним чином не виконував своїх професійних обов'язків, РЦБВПД на підставі доручення від 25 жовтня 2017 року № 026-0005585, виданого на виконання ухвали Оболонського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2017 року, призначив адвоката Ляшенка І. І., який продовжив здійснювати захист ОСОБА_1.

Під час виконання адвокатом Ляшенком І. І. обов'язків захисника обвинуваченого ОСОБА_1, а саме 11 грудня 2017 року, в судове засідання з'явились захисники Сердюк В. А., Федоренко І. Л. та Фозекош А. А., які надали суду заяву ОСОБА_1 від 08 грудня 2017 року про залучення їх як адвокатів адвокатського об'єднання "Авер Лєкс" до участі у справі № 756/4855/17, а також договір та інші документи на підтвердження своїх повноважень.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України від 02 червня 2011 року № 3460-VI "Про безоплатну правову допомогу" надання безоплатної вторинної правової допомоги припиняється за рішенням Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у разі, якщо особа користується захистом іншого захисника або залучила іншого представника у справі, за якою їй призначено захисника чи представника відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України від 02 червня 2011 року № 3460-VI "Про безоплатну правову допомогу".

В той же час, у зв'язку з тим, що на момент вступу у справу адвокатів адвокатського об'єднання "Авер Лєкс" РЦБВПД рішення про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги адвокатом Ляшенком І. І. не приймав, тому останній продовжував виконувати свої обов'язки як захисник, призначений на законних підставах.

Наказ РЦБВПД про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги від 12 грудня 2017 року адвокатом Ляшенком І. І. було надано суду в наступному судовому засіданні, а саме 13 грудня 2017 року. Саме з цієї дати адвокат Ляшенко І. І. припинив здійснювати свої повноваження як захисник ОСОБА_1

Із матеріалів справи вбачається, що захисники за договором, адвокати адвокатського об'єднання "Авер Лєкс", після їх чергового вступу у справу неодноразово не з'являлись у судові засідання місцевого суду, дати проведення яких були з ними узгоджені заздалегідь, при цьому судові засідання неодноразово відкладалися для їх повторних викликів, а саме: 20 грудня 2017 року, 10,31 січня, 28 лютого, 27 березня, 11 квітня 2018 року.

У судові дебати, призначені на 30 липня 2018 року, жоден із захисників обвинуваченого також не з'явився. 31 липня 2018 року у судове засідання для участі у судових дебатах прибув лише захисник Сердюк В. А., однак самовільно покинув судове засідання до його завершення.

У зв'язку з наведеним суд першої інстанції розцінив зазначені дії захисників як такі, що спрямовані на унеможливлення здійснення правосуддя у вказаному кримінальному провадженні, та з метою забезпечення права на захист обвинуваченого під час судових дебатів постановив рішення про надання доручення РЦБВПД невідкладно призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченого ОСОБА_1 і забезпечити безперервну участь призначеного захисника, незалежно від подальшої участі в судових засіданнях захисників, обраних обвинуваченим.

Однак призначений РЦБВПД відповідно до доручення № 026-0004832 від 31 липня 2018 року адвокат Овсянніков В. В., з'явившись у судове засідання, призначене на 01 серпня 2018 року, також самовільно залишив це судове засідання, тому судом було прийнято рішення про заміну захисника Овсяннікова В. В. на іншого захисника із забезпеченням його безперервної участі, незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних обвинуваченим.

Надалі на виконання вказаної ухвали РЦБВПД відповідно до доручення від 02 серпня 2018 року № 026-0004873 призначено адвоката Рябовола Ю. П.

Колегія суддів апеляційного суду слушно зазначила, що чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено одночасної участі захисника за дорученням і захисника за договором, а також участі в судовому засіданні більше п'яти захисників одного обвинуваченого.

Водночас, як установив суд першої інстанції, поведінка захисників за договором, які неодноразово не з'являлись у судові засідання, самовільно залишали судові засідання, нехтували правилами адвокатської етики, була спрямована на затягування розгляду справи, що спричинило б порушення розумних строків її розгляду та порушення права обвинуваченого на захист.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

При цьому п. "с" ч. 3 вказаної Конвенції передбачає право обвинуваченого захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Також, як зазначив ЄСПЛ, право кожного обвинуваченого використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, не є абсолютним і може бути обмежено за наявності відповідних підстав в інтересах правосуддя (рішення у справі "Мефтах та інші проти Франції" від 26 липня 2002 року (заяви № 32911/96,35237/97,34595/97)).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 52 КПК України участь захисника у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів та щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне судове провадження, є обов'язковою.

Забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого і виправданого у кримінальному провадженні - одна з найважливіших державних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина, закріплених у ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 5 ч. 2 ст. 129 Конституції України і міжнародних актах, які є складовою національного законодавства щодо прав людини та основоположних свобод (ст. 11 Загальної декларації прав людини; ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Урахувавши наведене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що, оскільки наведені дії захисників за договором були спрямовані на унеможливлення здійснення правосуддя у вказаному кримінальному провадженні, суд першої інстанції, створивши умови безперервної участі захисника з РЦБВПД, забезпечив право обвинуваченого на захист. Своїм рішенням про призначення шостого захисника з РЦБВПД, крім захисників, які діють на підставі договору, суд першої інстанції не лише не порушив права обвинуваченого на захист, а й не позбавив інших захисників за договором права участі в судовому засіданні.

12. Щодо неправомірного переходу суду до стадії судових дебатів, обмеження процесуальних прав захисників ОСОБА_1

Що стосується доводів захисників Байдика О. А., Біленка Б. В., Сердюка В. А., Федоренка І. Л., Фозекош А. А. про неправомірний перехід суду першої інстанції до стадії дебатів, їх відновлення, незаконного зупинення виступу захисника Байдика О. А. в судових дебатах, а також доводів захисника Біленка Б. В. про те, що суд обмежив його право брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції з Криму, а захисника Горошинського О. О. - в часі на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, то матеріали кримінального провадження свідчать про таке.

Як уже було зазначено вище, суд першої інстанції задовольнив клопотання сторони захисту про дослідження доказів, зокрема допит свідків. Під час судового розгляду неодноразово із захисниками узгоджувалась дата, до якої сторона захисту має забезпечити явку для проведення допиту свідків, яких вона вважала за необхідне допитати. Зокрема, станом на 21 березня 2018 року суд задовольнив клопотання про допит 12 свідків сторони захисту, а саме ОСОБА_32, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_33, ОСОБА_35, ОСОБА_34, ОСОБА_40, ОСОБА_36, ОСОБА_41, ОСОБА_37, ОСОБА_38 та ОСОБА_42 (т. 96, а. п. 136). Протягом наступних шести судових засідань (27 березня, 04,05,11,18,19 квітня 2018 року) із вищезазначених свідків був допитаний тільки свідок ОСОБА_40, інших не допитано через незабезпечення їх явки до суду або участі в режимі відеоконференції, при цьому судові засідання 27 березня та 11 квітня 2018 року були зірвані через неявку захисників. У судовому засіданні 19 квітня 2018 року за відсутності клопотань учасників кримінального провадження суд ухвалив рішення про закінчення з'ясування обставин кримінального провадження і перевірку їх доказами та перехід до судових дебатів, проти чого сторона захисту почала висловлювати заперечення (т. 97, а. п. 71. ), зокрема з тих причин, що цією стороною не допитано більше 10 свідків. Надалі в судовому засіданні 03 травня 2018 року суд, керуючись п. d ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задовольнив клопотання сторони захисту та відновив з'ясування обставин справи лише для допиту тих свідків, явку яких забезпечила сторона захисту (ОСОБА_47, ОСОБА_48, т. 97, а. п. 77). У наступних судових засіданнях були допитані інші свідки сторони захисту (04 травня 2018 року - ОСОБА_42,17 травня 2018 року - ОСОБА_34,06 червня 2018 року - ОСОБА_49,08 червня 2018 року - ОСОБА_41,22 червня 2018 року - ОСОБА_37,26 червня 2018 року - ОСОБА_50,16 липня 2018 року - ОСОБА_36). У судові засідання 05,21 червня, 17 липня 2018 року свідки сторони захисту не з'явилися.

Відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК України прибуття в суд свідка, спеціаліста або експерта забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про його виклик. Суд сприяє сторонам кримінального провадження у забезпеченні явки зазначених осіб шляхом здійснення судового виклику.

Із вищезазначеного убачається, що суд сприяв стороні захисту в забезпеченні допиту свідків, яких ця сторона вважала за необхідне допитати, однак явку більшості свідків, для допиту яких судом було ухвалено рішення про відновлення з'ясування обставин, сторона захисту протягом 10 судових засідань після прийняття судом відповідного рішення не забезпечила. За таких обставин у засіданні 17 липня 2018 року суд ухвалив рішення про закінчення з'ясування обставин кримінального провадження і перевірку їх доказами та перехід до судових дебатів. При цьому суд розглянув клопотання сторони захисту та, вмотивувавши своє рішення, обґрунтовано відмовив у їх задоволенні (т. 98, а. п. 216).

Що стосується доводів захисника Біленка Б. В. про обмеження його судом у праві на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції 17 липня 2018 року, то ці доводи є необґрунтованими, оскільки саме стороною захисту було прийнято рішення про відрядження захисника Біленка Б. В. до Автономної Республіки Крим, для забезпечення проведення допиту свідків сторони захисту, які проживали на вказаній території, в режимі відеоконференції із застосуванням програмного забезпечення "TrueConf". Водночас 17 липня 2018 року відеоконференція судом не проводилась, оскільки явку свідків у вказане засідання не було забезпечено, клопотання про участь у режимі відеоконференції відповідно до ст. 336 КПК України від захисника Біленка Б. В. не надходило, тому суд першої інстанції не допустив порушень вимог КПК України і в цій частині.

В той же час у судовому засіданні 17 липня 2018 року брали участь інші захисники адвокатського об'єднання "Авер Лєкс", а саме Сердюк В. А., Федоренко І. Л. і Фозекош А. А., які мали однаковий обсяг повноважень та в рівній мірі, як кожен окремо, так і всі разом, здійснювали ефективний захист ОСОБА_1.

Необґрунтованими є і доводи захисника Біленка Б. В. про те, що суд обмежив право захисника Горошинського О. О. в часі на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, як і доводи захисників Байдика О. А., Сердюка В. А., Федоренка І.

Л. і Фозекош А. А. щодо неправомірного припинення виступу в судових дебатах захисника Байдика О. А.

Так, судові дебати в кримінальному процесі є самостійною частиною судового розгляду, суть якої полягає в проголошенні сторонами промов, у яких вони викладають свої висновки за результатами судового розгляду, даючи юридичну оцінку отриманим результатам, формулюють та обґрунтовують свої вимоги й пропозиції перед судом і свої заперечення проти доводів, висновків, вимог та пропозицій інших сторін.

Головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи із судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження, а також вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку (ст. 321 КПК України).

Частина 6 ст. 364 КПК України дозволяє головуючому зупинити виступ учасника дебатів, якщо він після зауваження повторно вийшов за межі кримінального провадження, що здійснюється, чи повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру, і надати слово іншому учаснику дебатів.

Як було зазначено вище, до судових дебатів у цій справі суд перейшов 17 липня 2018 року. Відповідно до матеріалів кримінального провадження судові дебати проведено протягом 24 судових засідань (т. 98, а. п. 220-235, т. 99, а. п. 1-188).

При цьому в засіданні 13 вересня 2018 року захисник Байдик О. А. розпочав свій виступ, котрий тривав протягом наступних, з урахуванням пропущених захисником, в тому числі з причин тимчасової непрацездатності, восьми судових засідань (14,17,18 вересня, 01,02,03,29,30 жовтня 2018 року).

У ході свого виступу захисник Байдик О. А. неодноразово виходив за межі кримінального провадження, повторювався, в тому числі по декілька разів цитуючи показання одних і тих же свідків, зокрема й тих, показання яких не були предметом дослідження в суді, цитував матеріали зі словами образливого характеру, зазначав про обставини або читав документи, які не стосувалися предмета доказування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 (т. 99, а. п. 59,61,79,81,84,167,168,173-175).

Урахувавши зазначене, після чергового виходу захисника Байдика О. А. у своєму виступі за межі кримінального провадження, головуючий обґрунтовано, на підставі ч. 6 ст. 364 КПК України зупинив його виступ у судових дебатах (т. 99, а. п. 179-180).

Що стосується забезпечення права захисника Горошинського О. О. на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, то ці матеріали свідчать, що договір про надання правової допомоги між ОСОБА_1 і захисником Горошинським О. О. був укладений 10 вересня 2018 року (т. 79, а. п. 156-164), а 13 вересня того ж року цей захисник вперше прибув до суду для участі в судовому засіданні. У цьому ж судовому засіданні, як уже було зазначено вище, у судових дебатах розпочав свій виступ захисник Байдик О. А. Починаючи з 05 жовтня 2018 року, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю захисника Байдика О. А., в судових дебатах виступав захисник Горошинський О. О. Його виступ тривав і протягом наступних семи судових засідань - 08,10,12,23,24,25,26 жовтня 2018 року, а отже, з моменту укладення договору про надання правової допомоги з обвинуваченим і до закінчення свого виступу в судових дебатах захисник Горошинський О. О. мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження з метою здійснення ефективного захисту ОСОБА_1.

До того ж у судовому засіданні 18 вересня 2018 року, тобто більш ніж за два тижні до початку свого виступу в дебатах, на запитання головуючого захисник Горошинський О. О. повідомив, що півтора тижні йому буде більш ніж достатньо для підготовки до судових дебатів і виступу з промовою (т. 99, а. п. 69).

13. Щодо відсутності технічних носіїв, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції

Необґрунтованими є доводи захисника Байдика О. А. про те, що апеляційний суд не звернув уваги на відсутність інформації на деяких технічних носіях, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

Спростовуючи ці доводи, апеляційний суд зазначив, що фіксування судових засідань під час розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 у суді першої інстанції здійснювалось одночасно трьома технічними засобами - програмою фіксування судового процесу (судового засідання) "Акорд ", комплексом "Камертон", програмою "TrueConf". Складені секретарем судового засідання Оболонського районного суду м. Києва довідки підтверджують, що під час виникнення збоїв у роботі одного з технічних засобів, якими здійснювалася фіксація судового провадження в суді першої інстанції, іншими програмами запис здійснювався в повному обсязі, успішно збережений та має належну якість. Відсутність на одній із програм певних частин запису компенсована наявністю таких частин запису, зробленого на інших технічних засобах, у повному обсязі.

При цьому безпідставним є посилання в касаційній скарзі захисника Байдика О. А. на відсутність інформації на технічних носіях судових засідань від 21 лютого 2018 року, під час якого відбувся допит двох свідків, 28 лютого 2018 року, коли проведено допит шести свідків, і 14 березня 2018 року (частково), на якому відбулося дослідження доказів, що покладені в основу вироку суду.

Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що в ньому наявні технічні носії інформації (CD-диски), на яких зафіксовано аудіо-, відеозаписи процесуальних дій, проведених у судових засіданнях 21 лютого 2018 року (допит свідків ОСОБА_51, ОСОБА_9, дослідження аудіо-, відеозаписів), 28 лютого 2018 року (всупереч доводам захисника, ніяких процесуальних дій у цьому засіданні не проводилось через неявку сторони захисту), 14 березня 2018 року (досліджені документи з томів № 5,14,29,30,31) (т. 95, а. п. 141-200,220-221; т. 96, а. п. 68-84).

14. Щодо порушення судом таємниці нарадчої кімнати

Необґрунтованими є і доводи захисників Байдика О. А., Біленка Б. В., Сердюка В.

А. і Федоренка І. Л. про порушення таємниці нарадчої кімнати головуючим суддею в суді першої інстанції Дев'ятком В. В., який, перебуваючи разом з іншими суддями колегії у нарадчій кімнаті з 05 грудня 2018 року по 24 січня 2019 року в кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1,23 грудня 2018 року, за твердженням сторони захисту, розглянув справу про адміністративне правопорушення № 756/13118/18.

Дійсно, в Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі - Реєстр) наявна постанова про адміністративне правопорушення у вказаній справі, в тексті якої зазначено дату її винесення - 23 грудня 2018 року. Водночас згідно з метаданими (відомостей про це судове рішення), які містяться в указаному Реєстрі, постанова насправді була винесена 23 листопада 2018 року, надіслана судом до Реєстру 04 грудня того ж року, зареєстрована в Реєстрі наступного, а оприлюднено її було 06 грудня 2018 року. Крім того, в Реєстрі за тим же унікальним номером справи наявна постанова від 25 січня 2019 року про виправлення описки у вищезазначеній постанові в частині дати її винесення, зазначено правильну дату - 23 листопада 2018 року замість неправильної 23 грудня 2018 року.

Тобто під час перебування в нарадчій кімнаті в кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 суддя ОСОБА_24 не ухвалював судових рішень у інших справах.

15. Щодо порушень під час дослідження доказів апеляційним судом

Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Водночас, як видно з матеріалів справи, після проведення підготовки та призначення справи до апеляційного розгляду, стороною захисту було подано ряд доповнень до апеляційних скарг та додаткових клопотань про повторне дослідження доказів на підставі ч. 3 ст. 404 КПК України, які були предметом розгляду в судових засідань апеляційного суду 18,25 листопада та 09 грудня 2019 року (т. 108, а. п. 91-104; т. 109, а. п. 206-224; т. 110, а. п. 9-20). В судових засіданнях 20 січня, 03,17 лютого та 02 березня 2020 року апеляційний суд за клопотаннями захисників дослідив письмові докази, на які вони посилалися (т. 110, а. п. 128-144, а. п. 157-165, а. п. 175-186, а. п. 188-192). У засіданні 18 травня 2020 року суд апеляційної інстанції прийняв остаточне рішення за клопотаннями сторони захисту про повторне дослідження доказів, ухвалив рішення щодо проведення повторного допиту свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_9, оскільки ці свідки були допитані судом першої інстанції не повно, а в задоволенні решти клопотань захисників відмовив (т. 110, а. п. 206-207).

При цьому Верховний Суд звертає увагу, що сама наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов'язує суд апеляційної інстанції досліджувати всю сукупність доказів, оцінених у суді першої інстанції. У частині 2 ст. 23 КПК України зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.

Таким чином, доводи сторони захисту про те, що апеляційний суд не розглянув клопотання про повторне дослідження доказів, не дослідив доказів під час перегляду вироку суду першої інстанції в апеляційному порядку, є необґрунтованими.

Також є безпідставними доводи захисників про порушення порядку допиту свідків в апеляційному суді, зокрема й обмеження сторони захисту в праві задавати питання свідкам.

З журналу та аудіозапису судового засідання апеляційного суду від 15 червня 2020 року слідує, що в цьому засіданні були допитані свідки ОСОБА_14 і ОСОБА_9.

Допит свідків проводився відповідно до вимог ст. 352 КПК України, зокрема вони були попереджені про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання, приведені до присяги (т. 111, а. п. 2,3,50,51).

Головуючий на підставі ч. 1 ст. 321, ч. 3 ст. 352 КПК України знімав лише ті запитання сторони захисту до свідків, які не стосувалися суті кримінального провадження або повторювалися (т. 111, а. п. 1-111).

16. Щодо звуження меж апеляційного перегляду кримінального провадження апеляційним судом

У своїх касаційних скаргах захисники Біленко Б. В., Горошинський О. О., Сердюк В. А., Федоренко І. Л., Фозекош А. А. стверджують, що апеляційний суд самостійно змінив апеляційні скарги захисників та звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції тільки до розгляду істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, унаслідок чого неперевіреними та неоціненими залишилися всі інші доводи апеляційних скарг, зокрема щодо неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Обґрунтовуючи такі твердження, сторона захисту посилається на оскаржувану ухвалу апеляційного суду, в якій зазначено, що "під час апеляційного розгляду всіма захисниками змінені апеляційні вимоги та висловлена спільна позиція, яка, як заявили захисники за договором, узгоджена з їх підзахисним, про необхідність скасування вироку та призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Посилаючись на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 травня 2019 року у справі № 686/4267/15-к, захисники вважали, що відсутня необхідність у перевірці доводів апеляційних скарг та дослідженні доказів щодо доведення винуватості обвинуваченого ОСОБА_1, правильності кваліфікації його дій, оскільки наведені ними в апеляційних скаргах порушення вимог кримінального процесуального закону є настільки істотними, що безумовно дають підстави для скасування прийнятого судом рішення та призначення нового судового розгляду в суді першої інстанції. З огляду на викладене апеляційним судом вирок переглядається в межах змінених апеляційних вимог та з урахуванням того, що судом апеляційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України досліджувалися докази, яким суд зобов'язаний дати оцінку".

Проте доводи захисників є необґрунтованими, виходячи з такого.

По-перше, всупереч доводам захисників Біленка Б. В., Сердюка В. А. і Федоренка І. Л., правом змінити та/або доповнити апеляційну скаргу чинний кримінальний процесуальний закон наділяє виключно особу, яка подала апеляційну скаргу (ч. 3 ст. 403 КПК України). Апеляційний суд таких повноважень не має і, як свідчать матеріали кримінального провадження, цей суд апеляційних скарг сторони захисту, як зазначають захисники, самостійно не змінював.

По-друге, вказівка суду в оскаржуваній ухвалі на здійснення перегляду апеляційним судом вироку в межах змінених апеляційних вимог не означає, що суд апеляційної інстанції звузив межі перегляду скарг сторони захисту виключно до тих доводів, які стосувалися допущених судом першої інстанції істотних порушень кримінального процесуального закону. Навпаки, як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, цей суд розглянув і дав належним чином мотивовану оцінку доводам захисників щодо неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Крім того під час апеляційного перегляду зазначеного кримінального провадження, як уже було зазначено вище, суд апеляційної інстанції досліджував письмові докази і допитував свідків.

Отже, під час апеляційного розгляду суд самостійно не змінював та не звужував меж перегляду вироку суду першої інстанції, дотримавшись вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, за змістом якої суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах вимог апеляційних скарг в яких, з урахуванням виступу захисників у судових дебатах, останні просили скасувати оскаржуваний вирок і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, крім Біленка Б. В., який не зазначив своєї позиції щодо подальшої долі кримінального провадження після скасування вироку суду, а також Горошинського О. О., Федоренка І. Л. і Рябовола Ю. П., які просили скасувати вирок та закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 з підстав, передбачених ст. 284 КПК України.

17. Щодо порушення порядку проголошення ухвали апеляційним судом

Крім того, у своїх касаційних скаргах захисники стверджують про недотримання апеляційним судом порядку оголошення прийнятого рішення, що, на думку захисників Байдика О. А. і Горошинського О. О., свідчить про порушення таємниці нарадчої кімнати і, як зазначають захисники Сердюк В. А. і Федоренко І. Л., призвело до обмеження сторони захисту в реалізації права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду.

Як передбачено в ч. 2 ст. 376 КПК України, якщо складання судового рішення у формі ухвали (постанови) вимагає значного часу, суд має право обмежитися складанням і оголошенням його резолютивної частини, яку підписують всі судді.

Повний текст ухвали (постанови) повинен бути складений не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини і оголошений учасникам судового провадження.

Про час оголошення повного тексту ухвали (постанови) має бути зазначено у раніше складеній її резолютивній частині.

Як убачається з аудіозаписів і журналів судових засідань, 01 жовтня 2020 року апеляційний суд закінчив стадію судових дебатів та видалився до нарадчої кімнати, по виходу з якої 02 жовтня 2020 року оголосив резолютивні частини ухвал, постановлених за результатами розгляду апеляційних скарг захисників Байдика О. А., Біленка Б. В. і Фозекош А. А., Горошинського О. О., Рябовола Ю.

П., Сердюка В. А. і Федоренка І. Л. на вирок Оболонського районного суду м.

Києва від 24 січня 2019 року стосовно ОСОБА_1, а також на ухвали цього суду від 20 березня 2019 року про відмову у задоволенні заяв про виправлення описок та роз'яснення вказаного судового рішення. Оголошення повних текстів зазначених судових рішень було призначено на 07 жовтня 2020 року о 17:00 (т. 112, а. п. 204-218).

У судовому засіданні 07 жовтня 2020 року апеляційним судом були проголошені повні тексти ухвал, постановлених за результатами розгляду апеляційних скарг сторони захисту на вищезазначені ухвали Оболонського районного суду м. Києва від 20 березня 2019 року, а проголошення повного тексту ухвали від 02 жовтня 2019 року, постановленої за результатами розгляду скарг на вирок від 24 січня 2019 року, у зв'язку із закінченням робочого часу відкладено на 12 жовтня 2020 року о 09:30 (т. 112, а. п. 221-222).

12 жовтня 2020 року було оголошену частину повного тексту вищезазначеної ухвали та, з урахуванням значного обсягу вказаного судового рішення, зайнятості суддів у інших судових засіданнях в цей день, продовження оголошення повного тексту ухвали відкладено на 30 жовтня 2020 року о 10:00 (т. 113, а. п. 1-2).

Оскільки 30 жовтня 2020 року один із суддів колегії перебував на лікарняному, головуючий суддя ОСОБА_8 продовжив оголошення повного тексту ухвали одноособово, яке закінчив у засіданні 02 листопада 2020 року (т. 113, а. п. 3-156).

Беручи до уваги, що ухвала суду апеляційної інстанції дійсно має значний обсяг, Верховний Суд вважає, що наведені вище обставини самі по собі не свідчать ані про порушення таємниці нарадчої кімнати, ані про наявність інших істотних порушень кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ст. 412 КПК України).

Доводи захисників Сердюка В. А. і Федоренка І. Л. про те, що таке тривале проголошення ухвали апеляційного суду та затримка з наданням її копії стороні захисту призвели до обмеження права сторони захисту на касаційне оскарження судових рішень, є необґрунтованими, оскільки навіть з урахуванням цих затримок захисники мали достатньо часу для підготовки і подання касаційних скарг зважаючи на положення ч. 2 ст. 426 КПК України, так само вони мали можливість надалі подавати доповнення та зміни до своїх касаційних скарг. Зрештою, про те, що право сторони захисту на касаційне оскарження не було порушено, свідчить той факт, що Верховний Суд відкрив касаційне провадження за їх касаційними скаргами захисників та приймав до розгляду подальші доповнення до них.

18. Загальна оцінка законності, обґрунтованості та вмотивованості оскаржених судових рішень

Частина доводів касаційних скарг захисників стосується незгоди із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами кримінального провадження.

Як було зазначено вище, з огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, однак при цьому до його компетенції входить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.

Так, за змістом ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути, зокрема, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 370 КПК України, а вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Таким чином, перевіряючи дотримання судами нижчих інстанцій вимог КПК України, Верховний Суд у межах доводів касаційних скарг має з'ясувати, чи навели суди нижчих інстанцій належні й достатні мотиви ухвалення судових рішень та чи обґрунтували свої висновки з посиланням на досліджені докази.

У зв'язку з цим Верховний Суд зауважує, що суд першої інстанції свої висновки про доведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень обґрунтував показаннями, наданими в суді свідками ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_9, ОСОБА_14, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_51, висновками судових експертиз, показаннями експертів ОСОБА_80, ОСОБА_45, щодо роз'яснення висновків експертиз, даними протоколів слідчих дій, відеозаписами подій на території України у лютому-березні 2014 року, виступів, звернень, інтерв'ю та пресконференцій політиків, у тому числі ОСОБА_1, відеозаписами і стенограмами засідань Ради безпеки ООН № 7123,7124,7125, відеозаписом та стенограмою 347-го позачергового засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, іншими відеозаписами, записами телефонних розмов, заявами ОСОБА_1 від 24 лютого, 01 березня 2014 року, офіційними листами й іншими доказами.

Під час судового розгляду сторона захисту доводила те, що наприкінці 2013 - початку 2014 років в Україні відбувся озброєний державний переворот.

Представники опозиції, за підтримки представників Сполучених Штатів Америки та Європейського Союзу, силовим способом захопили владу в Україні, не виконали угоди між владою та опозицією від 21 лютого 2014 року, в неконституційний спосіб 22 лютого 2014 року усунули від влади уряд і Президента України ОСОБА_1 та намагались убити останнього, здійснивши ряд замахів на його життя. Побоюючись за своє життя, ОСОБА_1 був вимушений 24 лютого 2014 року тимчасово залишити територію України та з вказаного часу проживати на території Російської Федерації. При цьому, отримавши 28 лютого 2014 року інформацію про наслідки державного перевороту (факти масового беззаконня, насильства і вбивств місцевого населення від рук радикалів тощо), ОСОБА_1 зробив висновок про різке зростання ризиків громадянської війни і загрози розколу країни, а тому 01 березня 2014 року, з урахуванням ст. 7 Договору про дружбу, співпрацю і партнерство, укладеного між Україною і Росією, вважаючи себе легітимним Президентом України, з метою пошуку політичного рішення в ситуації, що склалася, припинення беззаконня радикалів і незаконних озброєних формувань, уникнення громадянської війни в Україні, відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України, інформування міжнародної громадськості та українського народу про факт державного перевороту, початку переговорів щодо можливості тимчасового застосування Збройних Сил Російської Федерації в миротворчих цілях, направив звернення до Міністерства закордонних справ Російської Федерації. ОСОБА_1 припускав, що з допомогою Збройних Сил Російської Федерації можна буде виконати окремі миротворчі функції, надати гуманітарну допомогу населенню, допомогу в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. До звернення було додано два однакових тексти: заяви українською і російською мовами, адресовані Президенту Російської Федерації ОСОБА_2. Заяви містили короткий виклад тексту звернення, викладали офіційну позицію ОСОБА_1 про події державного перевороту в Україні і повинні були бути поширені серед представників міжнародної спільноти по дипломатичних каналах. Однак після направлення ним звернення ніяких переговорів не відбулося. Звернення не розглядалося і не використовувалося жодним із державних органів Російської Федерації. Лише на засіданні Ради Безпеки ООН представник Російської Федерації ОСОБА_5 продемонстрував копію його заяви усім присутнім делегаціям країн - членів ООН і, тим самим, лише проінформував їх про його оцінку подій в Україні як легітимного на той час Президента України.

На обґрунтування цих доводів, за ініціативою сторони захисту, судом були допитані свідки ОСОБА_34, ОСОБА_40, ОСОБА_36, ОСОБА_41, ОСОБА_37, ОСОБА_81, ОСОБА_39, ОСОБА_47, ОСОБА_82, ОСОБА_49, ОСОБА_83, ОСОБА_42, ОСОБА_84, ОСОБА_48 та інші, досліджені фото-, відеозаписи, інші документи, які висвітлюють події в Україні, зокрема, на Майдані Незалежності в м. Києві та в Криму з листопада 2013 року по березень 2014 року, виступи політиків, відеозаписи інтерв'ю та пресконференції з ОСОБА_1, стенограма пленарного засідання Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року, заява ОСОБА_1 від 17 березня 2017 року, офіційні листи, публікації, висновок експерта, інші докази, зокрема документи, фото- та відеоматеріали тощо.

Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінка доказів - це розумова, логічна діяльність. Закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Внутрішнє переконання, якого доходять суб'єкти оцінки, перш за все ґрунтується саме на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображатися через мотивування висновків. Це дозволяє перевірити і зробити висновок про правильність або помилковість.

Дослідивши та проаналізувавши надані сторонами кримінального провадження докази, міжнародне і національне законодавство, суд першої інстанції установив такі обставини.

У зв'язку з суспільно-політичною кризою в Україні Верховна Рада України постановою від 22 лютого 2014 року № 757-VII встановила, що Президент України ОСОБА_1 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень, що не виконує своїх обов'язків (т. 35, а. с. 92).Надалі ОСОБА_1, переважна більшість представників уряду та керівників правоохоронних органів залишили територію України, що призвело до тимчасового дисбалансу української влади. Російська Федерація, скориставшись цими подіями, прагнучи реалізувати своє геополітичне прагнення щодо окупації та анексії півострова Крим, діючи з порушенням фундаментальних принципів міжнародного права, міжнародних нормативно-правових актів, двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових угод з Україною, власного законодавства і законодавства України, вчинила акт агресії проти України, що полягав у вчиненні дій, визначених у ст. 3 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 "Визначення агресії" (вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, всупереч умовам, передбаченим в угоді; засилання державою або від імені держави збройних груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам).

Зокрема, відкритий етап збройної агресії Російської Федерації проти України розпочався у двадцятих числах лютого 2014 року, коли всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації щодо України, були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України, захоплення російськими військами спецпризначення центральних органів влади Автономної Республіки Крим, блокування українських військових частин. Протягом кінця лютого - початку березня 2014 року російським військовослужбовцям, з допомогою нерегулярних паравійськових підрозділів так званої "самооборони" і "козаків", вдалося захопити чи заблокувати всі ключові об'єкти військової, правоохоронної та цивільної інфраструктури півострова Крим (органи місцевого самоврядування, аеропорти, залізничні вокзали, порти, дороги, місцеві засоби комунікації та зв'язку), заблокувати кораблі Військово-Морських Сил України, - здійснити повну військову окупацію частини України - півострова Крим. При цьому військовослужбовці Російської Федерації діяли безпосередньо на виконання наказів та політичних завдань вищих посадових осіб Російської Федерації, які не лише координували дії військових, але і реалізовували інші засоби боротьби (дипломатичні, ідеологічні та інформаційні), маючи на меті окупацію Автономної Республіки Крим і м.

Севастополя, а надалі - анексію.

Враховуючи масштабність дій Російської Федерації, поєднання використання збройних сил з іншими засобами боротьби (дипломатичними, ідеологічними, інформаційними), постановкою та реалізацією політичних завдань - окупацією Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, суд кваліфікував вказані дії як злочин проти миру - ведення агресивної війни, а дії ОСОБА_1, відповідно, як пособництво у веденні агресивної війни, яке, за висновками суду першої інстанції, полягало в нижчезазначеному.

Так, станом на 27 лютого 2014 року агресія Російської Федерації стосовно України стала очевидною. Оцінюючи вказані дії як пряме порушення вимог Резолюції ООН "Визначення агресії", Україною було ініційовано проведення термінового засідання Ради Безпеки ООН. Засідання відбулося 28 лютого 2014 року і на ньому було вперше проінформовано членів цього єдиного міжнародного органу колективної безпеки, який уповноважений на прийняття юридично обов'язкових рішень щодо припинення актів агресії, про ситуацію в Автономній Республіці Крим. 01 березня 2014 року на позачерговому засіданні Ради Федерації Російської Федерації було прийнято рішення про надання згоди Президенту Росії на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України. Під час обговорення указаного питання головою Комітету Ради Федерації з конституційного законодавства, правових і судових питаннь, розвитку громадянського суспільства ОСОБА_85 було повідомлено, що Президент України ОСОБА_1 підтримує ухвалення відповідного рішення, що, на думку очолюваного ОСОБА_85 комітету, само по собі є достатньою підставою для ухвалення позитивного рішення Радою Федерації. Тобто позицію ОСОБА_1. Рада Федерації розглядала як одну з підстав для використання Збройних Сил Російської Федерації на території України. Результати зазначеного засідання Ради Федерації стали підґрунтям для проведення 01 березня 2014 року 7124-го засідання Ради Безпеки ООН, на якому постійний представник України при ООН у своєму виступі публічно оцінив дії Росії як акт агресії проти України. Таку позицію представника України у своїх виступах підтримали Члени Ради Безпеки ООН.

Відповідаючи на висловлені проти Росії звинувачення, постійний представник Російської Федерації при ООН висловив позицію, яка мала б виправдати військову агресію в очах міжнародної спільноти, обґрунтовуючи її окремими нормами міжнародного права - гуманітарною інтервенцією на запрошення та переконуючи членів Ради Безпеки ООН, що в Україні відбувся державний переворот, а військова інтервенція здійснюється для захисту громадян Росії, Чорноморського флоту і російськомовного населення Криму. Для обґрунтування гуманітарної інтервенції Російська Федерація озвучила послання ОСОБА_86 до ОСОБА_2 та повідомила, що позицію ОСОБА_86 підтримав ОСОБА_1. Позиція Російської Федерації була розкритикована членами Ради Безпеки як така, що не ґрунтувалася ні на нормах міжнародного права, ні на фактичній ситуації в Автономній Республіці Крим: не було жодної підтвердженої загрози для населення Криму чи Чорноморського флоту Російської Федерації, а ОСОБА_86 згідно зі ст. 51 Статуту ООН не є тією особою, яка може запрошувати збройні сили іноземної держави. Однак вже 03 березня 2014 року за ініціативою Російської Федерації було скликано 7125-те засідання Ради Безпеки ООН, на якому продемонстровано заяву ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, котрою обґрунтовувалась гуманітарна військова інтервенція для захисту громадян Росії, Чорноморського флоту та російськомовного населення Криму на запрошення легітимного, з точки зору Російської Федерації, Президента України ОСОБА_1.

Російська Федерація надала цій заяві статусу офіційного документа Ради Безпеки ООН та за її допомогою протидіяла позиції України на Раді Безпеки ООН, яка звинувачувала Російську Федерацію в агресії, окупації та анексії півострова Крим. Тобто своєю заявою від 01 березня 2014 року ОСОБА_1, експонуючи себе за легітимного Президента України, усвідомлюючи, що представники влади Російської Федерації станом на 01 березня 2014 року сприймають його за чинного Президента України, для створення уявлення про правомірність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_2 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України і шляхом вчинення державної зради сприяв у веденні агресивної війни проти України. Зокрема, ОСОБА_1, повідомляючи у своїй заяві від 01 березня 2014 року завідомо неправдиву інформацію про наявність загрози громадянської війни в Україні, про панування в державі хаосу та анархії, про те, що життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму під загрозою, що здійснюється відкритий терор і насилля, що люди переслідуються за політичними і мовними ознаками, а також своїм проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України надав Російській Федерації необхідну допомогу для обґрунтування наявності підстав нібито військової гуманітарної інтервенції. Своєю заявою ОСОБА_1 створив уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації щодо вторгнення на територію України, надав дипломатичні, ідеологічні, інформаційні засоби та усунув перешкоди для ведення агресивної війни проти України, окупації частини її території - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

У суді першої інстанції за ініціативою сторони захисту було досліджено копію листа, згідно з яким копія заяви ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, котра була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, є лише додатком до листа ОСОБА_1 до ОСОБА_2, у якому, вважаючи себе легітимним Президентом України, ОСОБА_1 просив ОСОБА_2 лише почати переговори щодо можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації в миротворчих цілях, з метою надання гуманітарної допомоги населенню та допомоги в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (т. 60, а. с. 44-50).

Посилаючись на вказаний лист, сторона захисту обґрунтовувала, що ОСОБА_1 діяв не з метою надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим, а його прохання було лише пропозицією провести попередні консультації для можливої миротворчої операції з використанням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, а також інформування міжнародної громадськості та українського народу про факт державного перевороту в Україні.

На спростування зазначених доводів суд першої інстанції зазначив, що указаний лист був продемонстрований ОСОБА_1 на його пресконференції лише 02 березня 2018 року, а до цього часу, в ході своїх численних виступів та пресконференцій обвинувачений неодноразово підтверджував лише наявність власної заяви від 01 березня 2014 року, оголошеної того ж дня на Раді Федерації та оприлюдненої 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, жодного разу не повідомляючи, що вказана заява була додатком до якогось листа, навіть після того, як Президент Російської Федерації ОСОБА_2 04 березня 2014 року тричі публічно наголосив, що в нього є офіційне звернення легітимного Президента України ОСОБА_1 про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України, яке він (ОСОБА_2), з точки зору міжнародного права, розглядає як достатню правову підставу для використання Збройних Сил Російської Федерації на території України.

Суд першої інстанції також установив, що вищезазначені лист і заява відрізняються за змістом, оскільки в листі ОСОБА_1 пропонує ОСОБА_2 розпочати переговори щодо стану готовності та можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації, а у заяві - використати Збройні Сили Російської Федерації на території всієї України.

При цьому суд не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_34, ОСОБА_36, ОСОБА_41, ОСОБА_37 щодо існування станом на 01 березня 2014 року зазначеного листа, продемонстрованого через чотири роки після указаної дати, а також докази щодо його направлення на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації, лист цього міністерства та висновок за результатами проведення лінгвістичного експертного дослідження від 09 липня 2018 року. У зв'язку із цим місцевий суд визнав необґрунтованими вищезазначені доводи захисту.

Перевіряючи доводи сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, апеляційний суд погодився з вищезазначеними висновками суду першої інстанції, акцентувавши, що заява ОСОБА_1, крім оцінки подій в Україні, містить звернення до Президента Росії ОСОБА_2 з проханням використати на території України Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України і, незалежно від того, чи є вказаний документ додатком до звернення, чи витягом з іншого документа, її зміст є зрозумілим для сприйняття і для його тлумачення не потрібно спеціальних знань, оскільки висловлене ОСОБА_1 прохання використати на території України Збройні Сили Російської Федерації є чітким та недвозначним.

При цьому в ході судового розгляду не знайшли свого підтвердження і доводи сторони захисту про наявність будь-яких загроз російськомовним мешканцям півострова Крим зі сторони радикально налаштованих, ультраправих мешканців материкової частини України, а також про те, що окупація та анексія Автономної Республіки Крим є прямим наслідком подій на "Євромайдані", який нібито не визнали жителі півострова, та який призвів до референдуму в Автономній Республіці Крим.

Були предметом розгляду в суді першої інстанції і доводи сторони захисту про те, що наприкінці лютого 2014 року було скоєно ряд замахів на життя ОСОБА_1, що стало підставою для його виїзду з метою проживання на територію Російської Федерації, унеможливлює його повернення до України та безпосередню участь у розгляді цього кримінального провадження.

За результатами допиту в судовому засіданні свідка ОСОБА_42, колишнього співробітника Служби безпеки Президента України, встановлено, що ввечері 21 лютого 2014 року ОСОБА_1 на гелікоптері вилетів з резиденції "Межигір'я" до м.

Харкова, а свідок вирушив до цього міста на чолі окремої тактичної групи у складі п'яти автомобілів, котрі під час проїзду блокпоста у Київській області були обстріляні з гладкоствольної мисливської зброї невідомими особами, внаслідок чого три автомобілі було пошкоджено, а свідок отримав травму. Ці обставини підтвердили також свідки ОСОБА_36, ОСОБА_41, ОСОБА_37, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90.

За наслідками допиту інших свідків та дослідження наданих стороною захисту доказів, судом не було встановлено жодних інших фактів безпосередніх нападів і травмувань співробітників Служби безпеки Президента України чи самого ОСОБА_1.

Останній же, за висновком суду, виправдовуючи свої дії щодо підписання заяви від 01 березня 2014 року, на одній із своїх пресконференцій повідомив неправдиву інформацію про те, що був очевидцем розстрілу "його автомобілів" та поранення співробітника Служби безпеки Президента України.

Таким чином, попри те, що кримінальне провадження № 42015000000001067, яке було зареєстровано за заявами захисників ОСОБА_1 щодо замахів на життя останнього, не закінчено, суд першої інстанції належним чином перевірив відповідні аргументи сторони захисту. Разом із тим, навіть якщо такі події мали місце, вони в будь-якому разі не можуть слугувати виправданням дій ОСОБА_1, які ставляться йому за вину в цьому кримінальному провадженні.

Отже, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, суд першої інстанції з наведенням докладних мотивів дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, а саме державної зради, тобто діяння, умисно вчиненого громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній недоторканності та державній безпеці України, що полягало у наданні іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, а також пособництві у веденні агресивної війни.

Приймаючи таке рішення, суд дотримався визначеного кримінальним процесуальним законом стандарту доведення винуватості поза розумним сумнівом.

Вирок суду першої інстанції належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. Зокрема, в ньому вказано формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, диспозиції статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого засудженого визнано винним, а також виправдано, та об'єктивні докази на підтвердження встановлених судом обставин.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 374 КПК України, у зазначеному рішенні суд обґрунтував, що в цьому кримінальному провадженні стороною обвинувачення були здійснені всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя з урахуванням встановлених законом особливостей для кримінального провадження, у якому здійснювалося спеціальне досудове розслідування та спеціальне судове провадження (in absentia).

Всупереч доводам захисника Біленка Б. В. з урахуванням п. 4 ч. 2 ст. 374 КПК України у вступній та мотивувальній частинах вироку наявні обов'язкові анкетні дані обвинуваченого й інші відомості, що мають значення для справи, які були враховані судом під час призначення покарання ОСОБА_1.

Доводи захисників Сердюка В. А. і Федоренка І. Л. про істотне порушення кримінального процесуального закону, а саме незастосування судом п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України є необґрунтованими. Так, за результатом судового розгляду суд погодився з доводами сторони захисту щодо невинуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України (пособництво в умисних діях, вчинених з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинених представниками влади, за попередньою змовою групою осіб, які призвели до тяжких наслідків), та виправдав ОСОБА_1 у цій частині у зв'язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад цього кримінального правопорушення. В іншій частині обвинувачення ОСОБА_1 суд не встановив обставин, передбачених ст. 284 КПК України, а тому не мав підстав для закриття кримінального провадження.

Апеляційний суд, перевіряючи доводи сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, аналогічні тим, які були предметом розгляду в суді першої інстанції та викладені у касаційних скаргах захисників, погодився з наведеними висновками місцевого суду.

Як зазначено в ухвалі апеляційного суду, обвинувачений ОСОБА_1, вступивши на пост Президента, 25 лютого 2010 року склав присягу на вірність Україні, надавши зобов'язання, серед іншого, усіма справами боронити суверенітет і незалежність України, однак попри це, не перебуваючи в стані неосудності чи крайньої необхідності, усвідомлюючи рівень відповідальності за будь-які дії, які він вчиняє як Президент України, звернувся до президента іншої держави з проханням використати збройні сили цієї держави на території України, що свідчить про вчинення ним кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.

Апеляційний суд, зважаючи на вимоги кримінального процесуального закону та практику ЄСПЛ, яка вказує на необхідність належної оцінки всіх важливих аргументів сторін та наведення в судовому рішенні достатніх мотивів, перевірив під час апеляційного перегляду доводи поданих апеляційних скарг, вмотивовано погодившись із рішенням суду першої інстанції. У рішенні апеляційного суду належним чином зазначено підстави, на яких воно ґрунтується. Ухвала цього суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України. Апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на всі основні доводи, викладені в апеляційних скаргах захисників, навів переконливі аргументи на їх спростування, зазначив підстави, з яких визнав апеляційні скарги необґрунтованими, та належним чином мотивував свою позицію.

Разом із тим відповіді на деякі доводи апеляційних скарг сторони захисту, котрі остання наводила і у своїх касаційних скаргах (зокрема, про порушення судом першої інстанції таємниці нарадчої кімнати, питання тлумачення поняття агресивної війни в розумінні положень ст. 437 КК України тощо), не висвітлені в ухвалі суду апеляційної інстанції, були надані судом касаційної інстанції в цій Постанові, що відповідає положенням ч. 1 ст. 433 КПК України в частині визначення обсягу перевірки касаційним судом рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищезазначене дозволяє колегії суддів касаційного суду дійти висновку, що суд апеляційної інстанції з дотриманням положень ст. 405 КПК України розглянув подані апеляційні скарги і дійшов правильного висновку, що вирок місцевого суду відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим та вмотивованим.

19. Щодо доводів захисників про невідповідність положень статей 111, 437 КК України вимогам правової визначеності

Посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, захисники Байдик О. А., Біленко Б. В., Горошинський О. О. та Фозекош А. А. стверджують, що з огляду на відсутність у національному і міжнародному законодавстві визначення терміну "агресивна війна" (яке суди безпідставно ототожнили з поняттям "агресія") діяння за ст. 437 КК України в тій частині, яка передбачає відповідальність за ведення агресивної війни, не могло бути поставлено за вину обвинуваченому. Так само захисники вказували на невизначеність поняття "підривна діяльність", яке міститься в ст. 111 КК України, що виключає і можливість застосування цієї статті. Протилежні висновки в цій частині, на думку захисників, суперечать принципу правової визначеності.

Такі доводи сторони захисту є необґрунтованими.

Суд першої інстанції прямо зазначив у вироку, що вказані поняття "агресія" та "агресивна війна" не є тотожними (т. 100, а. п. 119) і дійшов правильного висновку, що з точки зору міжнародного кримінального права та кримінального права України агресивна війна є видом агресії. Агресивна війна вирізняється масштабністю дій, поєднанням використання збройних сил з іншими засобами боротьби (економічними, дипломатичними, ідеологічними, інформаційними), постановкою та реалізацією певних політичних завдань, зокрема окупації частини території суверенної держави.

Оцінивши доводи сторін кримінального провадження в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно визначив поняття агресивної війни та правильно застосував закон України про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 437 КК України). Таким чином, доводи захисника Байдика О. А. про те, що суд першої інстанції всупереч ч. 4 ст. 3 КК України застосував закон про кримінальну відповідальність за аналогією, є необґрунтованими.

На твердження захисників про відсутність у національному законодавстві визначення поняття "підривна діяльність" Верховний Суд зауважує, що цей термін давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині.

Зокрема, термін "підривна діяльність" вживається в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларації Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Ці міжнародні акти зазначені в рішенні суду першої інстанції, а їх системний аналіз дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.

У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок, що застосування ст. 111 КК України, як і ст. 111 КК України, в цьому випадку було передбачуваним і не суперечить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

Також відповідно до положень ст. 33 КК України, якщо особа вчинила два або більше передбачених різними статтями ст. 33 КК України злочинів, за жоден з яких її не було засуджено, вчинене визнається сукупністю злочинів.

Сукупність злочинів може бути ідеальною та реальною. Ідеальна сукупність виникає, коли особа однією дією вчиняє одночасно два або більше злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК України. Ознаками ідеальної сукупності є вчинення злочину: а) одним діянням; б) в одному місці; в) одночасно; г) наявність усіх необхідних ознак, передбачених двома чи більше різними статтями КК України. Реальна сукупність має місце, коли особа в різний час кількома різними та відокремленими одне від одного діяннями вчинила два або більше злочинів. Кожен зі злочинів, які становлять сукупність, кваліфікується окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК України.

Враховуючи наведене, необґрунтованими є доводи захисників Сердюка В. А. та Федоренка І. Л. про те, що підписанням заяви від 01 березня 2014 року ОСОБА_1 не міг одночасно здійснити і допомогу в проведенні підривної діяльності, і сприяння у веденні агресивної війни. Вироком суду першої інстанції встановлено, що засуджений одним діянням (підписанням вищезазначеної заяви) вчинив два злочини, які утворюють ідеальну сукупність.

20. Загальні висновки

Підсумовуючи наведене, колегія суддів констатує, що матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженого зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 23 КПК України.

Переглянувши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд з урахуванням вимог ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам, викладеним в апеляційних скаргах захисників, які більшою мірою є аналогічними доводам їхніх касаційних скарг, і обґрунтовано визнав їх неспроможними. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів касаційного суду.

Висновки судів у частині призначеного ОСОБА_1 покарання в касаційному порядку ніким не оспорюються.

Інші доводи касаторів висновків судів першої та апеляційної інстанцій також не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених у справі обставин, що на підставі ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність або невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, які би були безумовними підставами для скасування або зміни судових рішень, касаційні скарги захисників задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року стосовно ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги захисників Байдика Олександра Анатолійовича, Біленка Богдана Володимировича, Горошинського Олександра Олександровича, Сердюка Віталія Анатолійовича та Федоренка Ігоря Люсиковича, Фозекош Андріани Андріївни - без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

А. О. Чистик В. М. Бородій М. В. Мазур