Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 915/802/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Миколаївський морський торговельний порт"

на постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 27.02.2019 (колегія суддів: головуючий Таран С.В., Будішевська Л.О., Мишкіна М.А.) та на рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2018 (суддя Мавродієва М.В.)

за позовом Державного підприємства "Миколаївський морський торговельний порт"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Южная Стівідорінг Компані Лімітед"

про визнання договору укладеним в редакції позивача

за участю:

відповідача: Бондаренко І.О. (адвокат),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Державне підприємство "Миколаївський морський торговельний порт" (далі - позивач), просило установити господарські правовідносини між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Южная Стівідорінг Компані Лімітед" (далі - відповідач) шляхом визнання укладеним договору від 15.12.2017 № 85-Р, у запропонованій ним редакції.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач безпідставно ухиляється від укладання договору, у зв`язку з чим він підлягає укладенню в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2018, залишеним без змін постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 27.02.2019, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що відповідач повинен укласти договір, який запропонований позивачем, оскільки позивач сплачує податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, який відповідач повинен компенсувати, оскільки останній користується об`єктом оренди.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами, 21.07.2009 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Миколаївській області (орендодавець) та Іноземним підприємством "Южная Стівідорінг Компані Лімітед" (орендар), правонаступником якого є відповідач, було укладено договір оренди державного нерухомого майна, що перебуває на балансі позивача, відповідно до умов якого, з урахуванням внесених до нього змін, та згідно акта приймання-передачі, орендар прийняв в строкове платне користування державне нерухоме майно, яке визначено договором, строком до 14.08.2031 включно.

Пунктом 5.11 договору визначено, що орендар зобов`язується здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна. Протягом місяця після підписання договору, укласти з балансоутримувачем орендованого майна договори відшкодування експлуатаційних витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна, на комунальні послуги та компенсування плати за користування земельною ділянкою.

Суди встановили, що на виконання вказаного пункту договору відповідачем було укладено низку відповідних договорів.

Крім того, листом від 18.12.2017 № 04/1286 позивач направив відповідачу два примірника договору від 15.12.2017 № 85-Р, який він просив у позові із даної справи визнати укладеним. У цьому договорі передбачалося відшкодування витрат по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (далі-Податок), яке використовується відповідачем за договором оренди.

Проте листом від 28.12.2017 № 745 відповідач повідомив позивача про те, що обов`язок сплачувати Податок набув чинності після укладення договору оренди, тому відшкодування (компенсація) Податку орендарем балансоутримувачу може мати місце лише після внесення відповідних змін та доповнень до договору оренди.

Крім того, листом від 18.01.2018 № 23 відповідач вказав позивачу на те, що ні орендодавцем, ні позивачем не було ініційовано внесення змін до договору оренди в частині покладення на відповідача обов`язку по відшкодуванню (компенсації) балансоутримувачу Податку, тому підстави для оплати виставлених позивачем рахунків відсутні.

Суди встановили, що позивач звертався до орендодавця з відповідним листом, у якому просив його ініціювати внесення змін до пункту 5.11 договору оренди щодо покладення на відповідача обов`язку здійснювати компенсацію витрат, понесених балансоутримувачем по сплаті Податку. Орендодавець листом від 16.03.2018 № 14-11-00517 повідомив позивача про те, що він направляв на адресу відповідача проект договору про внесення змін до пункту 5.11 договору оренди з приводу Податку, але відповідач відмовився його укладати посилаючись на те, що такий обов`язок в силу вимог законодавства на нього не покладається.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, свій висновок мотивував тим, що чинним законодавством України та умовами договору оренди не передбачено обов`язку відповідача укладати з позивачем запропонований ним договір.

Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні з огляду на наступне.

Згідно статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 наведеного Кодексу передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 вказаного Кодексу договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Частиною першою статті 640 зазначеного Кодексу встановлено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Згідно статті 265 Податкового кодексу України податок на майно складається, зокрема, з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а відповідно до статті 266 цього кодексу платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Суди встановили, що з 01.01.2015 в силу відповідних змін у законодавстві у власників нерухомого майна виник обов`язок сплатити Податок, який є окремим податком, що входить до складу податку на майно та є відмінним від земельного податку.

Відповідно до статті 187 Господарського кодексу України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов`язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Зі змісту вказаної статті вбачається, що переддоговірним є спір, який виникає у разі, якщо сторона ухиляється або відмовляється від укладення договору в цілому або не погоджує окремі його умови. При цьому передати переддоговірний спір на вирішення суду можливо лише тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов`язаною його укласти через пряму вказівку закону, або на підставі обов`язкового для виконання акта планування, попереднього договору. В інших випадках, спір про укладення договору чи з умов договору може бути розглянутий господарським судом тільки за взаємною згодою сторін. У разі вирішення судом переддоговірного спору з дотриманням вказаних вимог, днем укладення договору вважається день набрання чинності відповідним рішенням суду, враховуючи, що в такому випадку договірне зобов`язання між сторонами виникає саме на підставі судового рішення.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 905/889/16, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.

Встановивши, що у відповідача відсутній обов`язок укладати з позивачем запропонований ним договір, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками судів, оскільки із встановлених ними обставин вбачається, що умови договору оренди та приписи чинного законодавства України не містять норм, які б покладали на відповідача обов`язок укладення з позивачем договору про відшкодування орендарем державного нерухомого майна сум сплаченого балансоутримувачем Податку.

Більш того, колегія суддів зазначає, що згідно частини другої статті 14 Цивільного кодексу України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

За таких обставин висновки судів про відмову в позові, є законними та обґрунтованими.

Позивач цих висновків судів не спростував.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржених судових рішень, а доводи відзиву відповідача на касаційну скаргу ґрунтуються на вказаних обставинах.

В силу частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів перевірила доводи, викладені у касаційній скарзі, на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог, та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржених судових рішень немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Миколаївський морський торговельний порт" залишити без задоволення, а постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 27.02.2019 у справі Господарського суду Миколаївської області № 915/802/18, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов