Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 916/2179/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4

на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.01.2019 (головуючий суддя - Колоколов С.І., судді: Савицький Я.Ф., Принцевська Н.М.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Ветеран" та ОСОБА_4

про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,

за участю:

від позивача: Митюк С.П. (довіреність від 23.03.18)

від третьої особи-1: Щербина О.Ю. (довіреність від 27.12.17)

від третьої особи-3:Воронюк М.О. (договір про надання правової допомоги) - адвокат,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "ІМЕКСБАНК" (далі - позивач, банк) звернувшись в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРАЇНА", просило застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Позивач зазначав, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог, а тому договори про зміни № 5, №6, №7 та договір про розірвання іпотечного договору від 31.08.2012 № 2094 (далі - Іпотечний договір), укладеного в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 31.08.2012 №73/12, є нікчемними в силу статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Рішенням Господарського суду Одеської області від 12.12.2017 (головуючий суддя Оборотова О.Ю., судді Гуляк Г.І., Літвінов С.В.) у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Суд першої інстанції встановив нікчемність угод про внесення змін до іпотечного договору та правочину щодо його розірвання, однак відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з неналежного способу захисту, обраного позивачем, оскільки скасування державної реєстрації є обов'язком органу державної реєстрації прав, який покладено на нього нормами законодавства України, та який виникає у відповідності до них. Реєстраційна служба жодним чином не порушила законні права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки останній не звертався з метою скасування державної реєстрації припинення іпотеки.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.04.2018 (головуючий суддя - Лашин В.В., судді: Лавриненко Л.В., Богатир К.В.) вказане рішення скасовано, позов задоволено у повному обсязі. Підтримавши висновки суду першої інстанції про нікчемність угод про внесення змін до іпотечного договору та правочину щодо його розірвання, суд визнав, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину є належним способом захисту порушеного права.

ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4, скаржник) подав апеляційну скаргу на вказані рішення та постанову у справі та просив їх скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Також скаржник просив залучити його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача у зв`язку із тим, що він є власником апартаментів АДРЕСА_1, загальною площею, 87,1 кв.м, а вимоги позивача у цій справі щодо визнання правочинів недійсними та застосування наслідків недійсності правочину, в тому числі відносно апартаментів АДРЕСА_1, зачіпають майнові прав та інтереси ОСОБА_4, як власника вказаного майна, позаяк стосуються обтяження цього майна іпотекою.

Оскаржуваною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.01.2019 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 закрито.

Апеляційна інстанція визнала, що суди обох інстанцій при розгляді даної справи не вирішували питань про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить вказану ухвалу скасувати, справу направити до апеляційної інстанції для подальшого розгляду його апеляційної скарги, посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення.

Скаржник обґрунтовує своє звернення тим, що він є власником нерухомого майна, яке за наслідками прийнятої у справі постанови обтяжується іпотекою, що в свою чергу безпосередньо впливає на його права та інтереси, зокрема щодо права розпоряджатись майном шляхом його відчуження.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості, а оскаржувану ухвалу, як законну та таку, що відповідає обставинам справи, залишити без змін.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин оскаржувану ухвалу, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Апеляційний господарський суд у даній справі, що переглядається, після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4, встановивши, що: скаржник не є учасником справи; місцевим господарським судом не було вирішено питання про його права та обов'язки, дійшов обґрунтованого висновку, що рішенням та постановою у справі питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4 не вирішувалося та правомірно закрив апеляційне провадження за його апеляційною скаргою.

Підстави для скасування вказаної ухвали відсутні з огляду на таке.

У справі встановлено, що постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.04.2018 позов задоволено, застосовано наслідки недійсності нікчемних договорів шляхом повернення сторін у стан, який існував до укладення цих правочинів, шляхом скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень про припинення іпотеки та обтяжень щодо майна, які були зареєстровані згідно Іпотечного договору, посвідченого 31.08.2012 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., за реєстровим № 2094

Звертаючись до суду ОСОБА_4 вказував, що він є власником одного із майнових об'єктів обтяжених іпотекою, а саме апартаментів АДРЕСА_1, загальною площею, 87,1 кв.м (далі - спірне майно, апартаменти АДРЕСА_1).

Отже, за доводами скаржника, позовні вимоги банку, та оскаржена у апеляційному порядку постанова, стосувались майнових прав та інтересів скаржника в розрізі можливості подальшого звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема на апартаменти АДРЕСА_1, а тому, як зазначає скаржник, вирішення питання щодо визнання правочинів недійсними та застосування наслідків недійсності правочину має пряме відношення до майнових прав та інтересів ОСОБА_4

Апеляційним судом у зв'язку із наведеним встановлено, що у державному реєстрі іпотеку та обтяження щодо спірного майна на підставі Іпотечного договору зареєстровано 31.08.2012.

Встановлено і те, що право власності на апартаменти АДРЕСА_1 перейшло до ОСОБА_4 з 14.08.2015, який здійснив реєстрацію на підставі договору купівлі-продажу.

Відповідно до частини 1 статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Тобто частиною 1 статті 254 ГПК України визначено право особи подати апеляційну скаргу на рішення, яким розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або містяться судження про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи у відповідних правовідносинах, виходячи з предмета та підстав позову.

Якщо скаржник зазначає лише про те, що рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов'язки, або зазначає (констатує) лише, що рішенням вирішено про його права та/або обов'язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для відкриття апеляційного провадження.

Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статті 254 ГПК України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним.

Слід враховувати, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Встановивши зазначені вище обставини щодо прийняття рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, суд вирішує питання про скасування судового рішення на підставі пункту 4 частини 3 статті 277 ГПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав, вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний господарський суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 264 ГПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі, в зв'язку з чим відсутній суб'єкт апеляційного оскарження.

Таким чином, суд апеляційної інстанції мав першочергово з'ясувати, чи прийнято оскаржуване судове рішення про права, інтереси та/або обов'язки скаржника, про які саме, в якій саме частині судового рішення прямо вказано про таке, та після встановлення цих обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права, інтереси та/або обов'язки заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права та/або обов'язки, та/або інтереси стосовно сторін у справі судом не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Відповідний правовий висновок викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду зокрема у постановах від 10.05.2018 зі справи №910/22354/15, від 19.06.2018 зі справи №910/18705/17, від 11.07.2018 зі справи №911/2635/17, від 04.10.2018 у справі №5017/461/2012, від 29.11.2018 у справі №918/115/16, від 04.12.2018 у справі №906/1764/15, від 06.12.2018 у справі №910/22354/15, від 11.12.2018 №916/2878/14, від 15.01.2019 у справі №7/74 і колегія суддів не вбачає правових підстав відступати від нього.

Як вказувалось вище, приймаючи рішення та постанову у справі суди обох інстанцій керувались положеннями частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України за приписами якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У даній справі судом апеляційної інстанції було встановлено, що оскаржуване судове рішення не було прийнято про права, інтереси та/або обов'язки скаржника, отже дійшов висновку, що така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Крім того щодо наявності юридичного інтересу у особи, яку не було залучено до участі у справі, її прав, та (або) обов'язки, слід зазначити наступне.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, інтересів та (або) обов'язків, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує скаржник, було реальним, стосувалося індивідуально виражених прав або інтересів.

Враховуючи, що нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду, позаяк нікчемний правочин є недійсним саме через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом, вирішення судом питання при розгляді даної справи щодо застосування наслідків нікчемного правочину не дають підстав вважати, що суди обох інстанцій вирішували питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4

Вирішення судом питання про права, інтереси та (або) обов'язки, особи, не залученої до участі у справі, буде мати місце, якщо такі права, інтереси та (або) обов'язки, особи виникають саме із оскарженого судового рішення, а не із інших юридичних фактів, із яких виходив суд приймаючи своє рішення.

У даній справі скаржник не є безпосереднім учасником у спірних правовідносинах, які виникли між сторонами.

Таким чином, оскаржуване судове рішення само по собі не вирішує питання про права, інтереси та (або) обов'язки скаржника, не створює для скаржника жодних юридичних прав та/чи обов'язків.

Подібний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 800/570/17, від 10 травня 2018 року у справі № П/9901/385/18, від 06 грудня 2018 року у справі № П/9901/756/18, від 04 квітня 2019 року у справі № 9901/25/19 (П/9901/25/19).

Разом з цим, крім наведених вище норм права слід зазначити, що відповідно до частин 1, 2 статті 23 Закону України "Про іпотеку", у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою (ч.1). Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (ч.2).

Враховуючи вище викладені норми права у їх сукупності та встановлені обставини, у суду апеляційної інстанції не було правових підстав зазначати в оскарженій у касаційному порядку ухвалі те, що з 14.08.2015 ОСОБА_4 набув статусу іпотекодавця, усіх його прав та обов'язків, за Іпотечним договором, оскільки такими діями оскарженою ухвалою скаржник наділявся б новими обов'язками, що межами апеляційного розгляду у спірних правовідносинах, не передбачено.

Однак оскільки дана обставина не призвела до прийняття неправильного по суті судового рішення, вона не може бути підставою для скасування оскарженої ухвали, а наведені висновки підлягають виключенню із мотивувальної частини оскарженої ухвали.

Щодо доводів, викладених у касаційній скарзі, стосовно обмеження оскарженою ухвалою права скаржника на доступ до суду, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 у справі "Креуз проти Польщі" зазначено, що "Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов'язків", пункт 1 статті 6 залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети, але в той час, коли Договірні держави мають можливість відхилення від дотримання вимог Конвенції щодо цього, остаточне рішення з дотримання вимог Конвенції залишається за Судом.

З огляду на викладені правові норми та практику Європейського суду з прав людини щодо питання тлумачення і застосування пункту 1 статті 6 Конвенції, суд відхиляє аргументи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції його прав та інтересів у контексті права на доступ до суду, оскільки таке право було забезпечено шляхом подання ним апеляційної скарги, її прийняття і розгляду у судовому засіданні судом апеляційної інстанції за участю адвоката скаржника.

Посилання скаржника на те, що при розгляді аналогічного спору у справі №916/3146/17 були залучені до участі у розгляді спору власники апартаментів у якості третіх осіб, відхиляються колегією суддів, оскільки за наслідками касаційного перегляду цієї справи Верховним Судом скасовано прийняті у вказаній справі судові рішення про відмову у позові, справу направлено на новий розгляд для належного встановлення обставин спору про застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів.

Аргументи скаржника про те, що ухвалою апеляційної інстанції від 26.11.2018 його залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, що в свою чергу, за доводами скаржника, свідчить про суперечливість висновків апеляційного суду відносно вирішення судами питання про його права та обов'язки, визнаються колегією суддів обгрунтованими, однак визнаються неспроможними для скасування оскарженої ухвали з підстав наведених вище, сама ухвала Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.11.2018 ОСОБА_4 за приписами частини 2 статті 304 ГПК України не оскаржена, касаційна скарга аргументів щодо її незаконності не містить і, враховуючи викладене вище, зазначена обставина не впливає на правову визначеність даного судового перегляду справи.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої ухвали та задоволення касаційної скарги немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.01.2019 у справі Господарського суду Одеської області №916/2179/17, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов