Історія справи

Постанова КГС ВП від 15.01.2025 року у справі №910/15808/19
Постанова КГС ВП від 12.04.2023 року у справі №910/15808/19
Постанова КГС ВП від 30.04.2025 року у справі №910/15808/19
Постанова КГС ВП від 30.04.2025 року у справі №910/15808/19
Ухвала КГС ВП від 04.02.2020 року у справі №910/15808/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/15808/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Случа О.В.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Публічного акціонерного товариства

«Банк «Фінанси та Кредит» - Кузьміка Д.В.,

Акціонерного товариства «Київмедпрепарат» - Терещенко Л.В.,

Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Кузьміка Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із доповненнями) Акціонерного товариства «Київмедпрепарат»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 (у складі колегії суддів: Тарасенко К.В. (головуючий), Іоннікова І.А., Михальська Ю.Б.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2020 (суддя Плотницька Н.Б.)

у справі № 910/15808/19

за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»

до Публічного акціонерного товариства «Київмедпрепарат»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,

про стягнення 98 600 680,05 грн;

за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Київмедпрепарат»

до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»

про визнання недійсним пункту договору,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2019 року Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»; Банк) звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Київмедпрепарат» (далі - ПАТ «Київмедпрепарат»; найменування змінено на АТ «Київмедпрепарат») про стягнення заборгованості за договором про невідновлювальну кредитну лінію від 13.06.2008 № 1253м-08 (далі - договір від 13.06.2008 № 1253м-08) та договором про мультивалютну кредитну лінію від 16.12.2008 № 1276м-08 (далі - договір від 16.12.2008 № 1276м-08) у сумі 381 422 107,76 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.01.2020 роз`єднано позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ПАТ «Київмедпрепарат» про стягнення 381 422 107,76 грн і виділено їх у самостійні провадження. Позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ПАТ «Київмедпрепарат» про стягнення 114 932 013,08 грн заборгованості за договором від 13.06.2008 № 1253м-08 постановлено розглядати в межах справи № 910/15808/19.

Банком неодноразово подавалися заяви про зменшення розміру позовних вимог.

Відповідно до заяви про зменшення розміру позовних вимог, що надійшла до суду 20.08.2020, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь 98 600 680,05 грн, у тому числі 47 184 941, 83 простроченої заборгованості за основним договором, 3 881 612,21 грн простроченої заборгованості зі сплати відсотків, 34 275 000,00 грн простроченої заборгованості зі сплати щомісячної комісії, 13 259 126,00 пені за прострочення сплати основного боргу, відсотків та комісії.

Позовні вимоги Банку обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору від 13.06.2008 № 1253м-08.

У червні 2020 року ПАТ «Київмедпрепарат» звернулося до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання недійсним пункту 2.6 договору від 13.06.2008 № 1253м-08.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що умови договору від 13.06.2008 № 1253м-08, якими передбачено обов`язок боржника сплачувати комісію за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, статті 1054, статті 1056-1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), що є підставою для визнання пункту 2.6 договору від 13.06.2008 № 1253м-08 недійсним відповідно до статей 203 215 ЦК.

Банк, заперечуючи проти зустрічного позову, заявив про застосування позовної давності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.12.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2022, позов Банку задоволено частково; стягнуто з ПАТ «Київмедпрепарат» на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» 41 434 941, 83 грн простроченої заборгованості за основним договором, 1 391 728,43 грн простроченої заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом, 34 275 000,00 грн комісії за користування кредитом, 8 835 653,50 грн пені за прострочення погашення основної заборгованості, 194 970,45 грн пені за прострочення сплати відсотків за користування кредитом, 4 228 502,05 грн пені за прострочення сплати комісії та витрати зі сплати судового збору в сумі 672 350,00 грн. Провадження в справі в частині позовних вимог про стягнення 5 750 000,00 грн простроченої заборгованості за основним договором та 2 489 883,78 грн простроченої заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом закрито на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК у зв`язку з відсутністю предмета спору.

У задоволенні зустрічного позову ПАТ «Київмедпрепарат» відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2023 року АТ «Київмедпрепарат» подало касаційну скаргу, у якій, з урахуванням доповнень, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просило скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.03.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/15808/19 за касаційною скаргою АТ «Київмедпрепарат» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 12.04.2023.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб з питань безпосереднього виведення АТ «Банк «Фінанси та Кредит» з ринку у відзиві на касаційну скаргу та клопотанні просив закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК; залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.

12.04.2023 АТ «Київмедпрепарат» подало додаткові пояснення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 13.06.2008 між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» (банк) та АТ «Київмедпрепарат» (позичальник) укладено кредитний договір про невідновлювальну кредитну лінію № 1253м-08, відповідно умов якого банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на суму 50 000 000,00 грн, а позичальник зобов`язується повернути отримані в рахунок кредитної лінії грошові кошти до 12.06.2010 відповідно до графіку погашення заборгованості кредитної лінії, визначеного в пункті 2.4 даного договору та оплатити за користування кредитним коштами відсотки в розмірі, зазначеному в пункті 3.1 договору.

У подальшому між сторонами неодноразово укладалися додаткові угоди до договору щодо зміни розміру кредитної лінії, максимального ліміту заборгованості, розміру процентів, комісійної винагороди, строку повернення кредитних коштів та інших умов договорів.

Так, додатковою угодою від 22.12.2008 до договору змінено назву договору на «договір мультивалютної кредитної лінії № 1253м-08 від 13.06.2008» та встановлено розмір ліміту максимальної заборгованості - 84 402 000,00 грн.

Додатковою угодою від 14.04.2015 до договору мультивалютної кредитної лінії № 1253м-08 від 13.06.2008 встановлено строк повернення коштів по кредиту до 10.06.2016.

Зокрема, між сторонами укладено додаткову угоду до договору мультивалютної кредитної лінії № 1253м-08 від 13.06.2008, якою сторони передбачили процентну ставку у розмірі 16,7 % відповідно до абзацу другого підпункту б) та абзацу першого підпункту в) пункту 3.1 договору.

Відповідно до пункту 3.1. договору у випадку порушення позичальником встановленого пунктом 2.5. договору строку погашення отриманого кредиту позичальник сплачує банку проценти за користування кредитними коштами у валюті кредиту, виходячи за наступних процентних ставок: по кредиту в Національній валюті України - гривні - 16,7 % річних від суми своєчасно невиконаного зобов`язання за кредитом за період з моменту непогашення заборгованості до дня фактичного погашення позичкової заборгованості; по кредиту в доларах США - 16,7 % річних від суми своєчасно невиконаного зобов`язання за кредитом за період з моменту непогашення заборгованості до дня фактичного погашення позичкової заборгованості; по кредиту в Національній валюті України - гривні - 16,7 % річних за період з дня, наступного за датою, указаною в пункті 2.5. договору до дня фактичного погашення позичкової заборгованості; по кредиту в доларах США - 16,7 % річних за період з дня, наступного за датою, указаною в пункті 2.5. договору до дня фактичного погашення позичкової заборгованості.

Згідно з пунктом 7.1 договору за прострочення повернення кредитних коштів та/або сплати відсотків позичальник зобов`язується сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Дана пеня сплачується у разі порушення позичальником строків платежів, зазначених у пунктах 2.4., 2.5., 3.4., 3.6., 4.5., 6.1., 8.3. даного договору, а також інших платежів, визначених даним договором.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.09.2016 у справі 910/14053/16, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2016, внесено зміни до кредитного договору від 13.06.2008 з подальшими змінами та доповненнями, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ПАТ «Київмедпрепарат» в частині встановлення та продовження строків (термінів) повернення кредитних коштів та сплати нарахованих за ними процентів на 36 місяців, починаючи з 01.10.2016 по 01.10.2019, з встановленням порядку повернення (погашення) заборгованості по всіх видах платежів шляхом викладення положень договору у наступних редакціях, а саме:

- відповідної частини абзацу 1 пункту 1.1. договору в наступній редакції: «…, а Позичальник зобов`язується повернути отримані в рахунок кредитної лінії грошові кошти до 01 жовтня 2019 року»;

- абзацу 1 пункту 2.5. договору у наступній редакції: «Позичальник зобов`язується повернути отримані кредитні кошти та сплатити комісійну винагороду Банку до 01 жовтня 2019 року»;

- абзацу 4 та 5 пункту 2.6. договору щодо порядку та строків виплати комісійної винагороди вилучити;

- пункту 3.4. договору в наступній редакції: «Нарахування процентів за користування кредитними коштами здійснюється щомісячно. Проценти, нараховані до 01 жовтня 2016 року та непогашені Позичальником, підлягають сплаті з 01 квітня 2019 року по 01 жовтня 2019 року щомісячно пропорційно рівними платежами.

Сплата процентів, які підлягають нарахуванню за користування кредитними коштами за період з 01 жовтня 2016 року по 01 жовтня 2019 року здійснюється щомісячно в строк з 26 числа кожного наступного місяця після місяця, в якому нараховуються проценти, та не пізніше за останній робочий день такого наступного місяця.

Позичальник сплачує проценти за останній звітній період (тобто звітній період, в якому настає термін повернення кредиту) не пізніше за термін повернення кредиту, що вказаний в п. 1.1. цього Договору.

Якщо Позичальник скористається своїм правом достроково повернути отримані кредитні кошти, тобто достроково погасити заборгованість за всім кредитом або його частиною, то одночасно з погашенням заборгованості за кредитом (чи його частиною) Позичальник зобов`язаний сплатити Банку проценти за увесь строк користування, нараховані на суму заборгованості за кредитом (на частину заборгованості за кредитом, яка погашається) до терміну його погашення».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2017 у справі № 910/14053/16, що набрала законної сили, роз`яснено рішення Господарського суду м. Києва від 13.09.2016 у справі № 910/14230/16 таким чином: з прийняттям та набранням законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 13.09.2016 у справі № 910/14053/16, яким внесено зміни до кредитного договору № 1253м-08 від 13.06.2008, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ПАТ «Київмедпрепарат», враховуючи, що терміни (строки) повернення кредитних коштів, сплати нарахованих процентів продовжено до 01.10. 2019, з встановленням порядку повернення (погашення) заборгованості по всіх видах платежів, у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відсутні підстави для:

- застосування процентної ставки у розмірі 16,7 %, відповідно до абзацу другого підпункту б) пункту 3.1. кредитного договору № 1253м-08 від 13.06.2008, та абзацу першого підпункту в) пункту 3.1 кредитного договору № 1253м-08 від 13.06.2008, при розрахунку процентів, нарахованих до 01.10.2016, - до настання кінцевого строку повернення кредитних коштів та сплати всіх платежів, встановлених рішенням Господарського суду м. Києва від 13.09.2016 у справі № 910/14053/16;

- нарахування пені, яка передбачена пункт 7.1. кредитного договору № 1253м-08 від 13.06.2008 - до настання кінцевих строків повернення кредитних коштів та сплати всіх платежів, встановлених рішенням Господарського суду м. Києва від 13.09.2016 у справі № 910/14053/16».

У справі, що розглядається, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у позові зазначає, що позичальник взяті на себе зобов`язання за договором щодо щомісячного погашення заборгованості та повернення кредитних ресурсів виконав лише частково, у зв`язку з чим, в останнього наявна перед позивачем заборгованість у розмірі 98 600 680,05 грн, у тому числі 47 184 941, 83 простроченої заборгованості за основним договором; 3 881 612,21 грн простроченої заборгованості по відсотках; 34 275 000,00 грн простроченої заборгованості по щомісячній комісії; 13 259 126,00 грн пені за прострочення заборгованості за основним боргом, відсотках та комісії.

АТ «Київмедпрепарат» подало зустрічний позов про визнання недійсним пункту 2.6 договору від 13.06.2008 № 1253м-08 з тих підстав, що умови договору якими передбачено обов`язок боржника сплачувати комісію за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, статті 1054, статті 1056-1 ЦК та принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства, що є підставою для визнання пункту 2.6 договору від 13.06.2008 № 1253м-08 недійсним відповідно до статей 203 215 ЦК.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції позов Банку задовольнив частково, мотивувавши рішення обставинами доведення вимог та наявності підстав для стягнення з відповідача заявлених до стягнення сум заборгованості у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за договором від 13.06.2008 № 1253м-08 . У задоволенні зустрічного позову відмовлено з огляду на недоведення позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі з урахуванням доповнень АТ «Київмедпрепарат» послалося на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 6 627 203 ЦК і не враховано, що в цьому випадку має місце порушення принципу справедливості, добросовісності і розумності, оскільки сплата комісії в установленому пунктом 2.6 договору порядку та розмірі не відповідає вимогам розумності та справедливості договору, тому ці умов є недійсними; судами не було досліджено відповідність умов пункту 2.6 договору приписам статей 1048 1054 1056-1 ЦК в сукупності з іншими умовами договору,які передбачають нарахування процентів за користування кредитом. Судами не враховано правові висновки, викладені: у постанові Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, відповідно до якої нарахування/виплата винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання клієнтом своїх обов`язків (за користування кредитом); у постановах Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 08.09.2020 у справі № 920/418/19, від 07.04.2021 у справі № 910/10514/20 про те, що поведінка учасників правовідносин має відповідати іншим засадам цивільного законодавства, таким як справедливість, добросовісність, розумність; закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосовний і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах; обов`язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони договору; у постановах Верховного Суду і Верховного Суду України від 12.07.2018 у справі № 910/11436/16, від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 стосовно того, що нарахування винагороди (комісії) за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок боржника є незаконним; у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21) про те, що наявність у Банку можливості стягувати з боржника надмірні кошти винагороди за користування кредитом перетворюється на джерело невиправданих додаткових прибутків та призводить до фактичної неоплатності боржника й порушує баланс прав та інтересів сторін договору; від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 щодо застосування положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статей 3 509 ЦК у контексті питання законності встановлення умови договору обов`язку позичальника додатково до процентів за користування кредитом сплачувати плату (комісію) за управління кредитом. Також скаржник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статей 3 509 ЦК у подібних правовідносинах. Також апеляційний суд, призначивши у справі експертизу, у подальшому не врахував висновок експертизи з посиланням на неправильну методику та періоди обрахунків, однак додаткової експертизи не призначив та врахував позицію банку по нарахуванню заборгованості, що свідчить про неповноту досліджень обставин справи.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способом захисту цивільних прав та інтересів (частина 2 статті 16 ЦК).

Відповідно до частини 1, 2 статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині 1 статті 627 ЦК визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору, відповідно до статті 3 ЦК, є однією із засад цивільного законодавства.

Статтею 6 ЦК передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Як установлено судами попередніх інстанцій, між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та АТ «Київмедпрепарат» існують правовідносини, що виникли на підставі кредитного договору від 13.06.2008 № 1253м-08.

Відповідно до статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно із статтею 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

У частинах 1, 2 статті 1056-1 ЦК передбачено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

У справі, що розглядається, АТ «Київмедпрепарат» заявило зустрічні позовні вимоги про визнання недійсним пункту 2.6 договору від 13.06.2008 № 1253м-08, яким передбачено обов`язок боржника сплачувати комісію фактично за користування кредитом, оскільки умови кредитного договору з його додатковими угодами, за якими боржник повинен сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й комісію за користування кредитом, є несправедливими умовами договору, ці умови пункту 2.6 зазначеного договору суперечать положенням частини 1 статті 1048, статті 1054, статті 1056-1 ЦК, принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства та відповідно до статті 203 ЦК є недійсними. Оскільки умови кредитного договору з виплати тіла кредиту та відсотків погашаються щомісячно, а розмір комісії є таким, що суперечить загальним засадам цивільного законодавства, нарахована Банком пеня є безпідставною і не підлягає стягненню.

Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204).

У статті 215 ЦК визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

Таким чином, відповідно до статей 16 203 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, за змістом якої під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3 15 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права; судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, висновками у якій скаржником обґрунтовано наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, зазначено, що суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Вирішуючи спір у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, обмежившись посиланням на відсутність правових підстав для визнання недійсним пункту 2.6 договору від 13.06.2008 № 1253м-08, не обґрунтували свої висновки для такої відмови саме обставинами, на які посилалося АТ «Київмедпрепарат» в обґрунтування своїх вимог; при цьому судами не було надано оцінки тій обставині, що до цього договору, у тому числі і до оспорюваного пункту, неодноразово вносилися зміни, тому не встановивши, у якій саме редакції змін оспорюваний пункт договору, за відповідними позовними вимогами, не відповідає положенням законодавства, а також не обґрунтувавши наявність/відсутність порушеного права позивача за цими вимоги, суди дійшли передбаченого висновку про відмову в задоволенні таких позовних вимог.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 наведено висновок, за змістом якого, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані сторонами докази, у тому числі зроблений позивачем розрахунок заявлених до стягнення сум, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов`язком суду.

Водночас з огляду на предмет і підстави заявленого Банком позову судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, що мають значення для вирішення цієї справи, не надано відповідної оцінки умовам договору, укладеного між сторонами у справі, належним чином не з`ясовано обставини, якими позивач обґрунтував позовні вимоги, та не надано оцінки доказам, наданим на їх підтвердження.

Так, частково задовольнивши позовні вимоги Банку про стягнення 41 434 941, 83 грн простроченої заборгованості за основним договором, 1 391 728,43 грн простроченої заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом, 34 275 000,00 грн комісії за користування кредитом, 8 835 653,50 грн пені за прострочення погашення основної заборгованості, 194 970,45 грн пені за прострочення сплати відсотків за користування кредитом, 4 228 502,05 грн пені за прострочення сплати комісії, суди у своїх рішеннях не зазначили, за яким саме розрахунком Банку заявлених до стягнення сум, було визначено таку заборгованість і на підставі яких умов (пунктів) договору від 13.06.2008 № 1253м-08, у якій редакції.

Разом із тим, відповідно до статті 652 ЦК зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

При цьому, встановивши при розгляді цієї справи, що до зазначеного договору на підставі рішення суду в справі № 910/14053/16, що набрало законної сили і є обов`язковим до виконання, внесено зміни, у тому числі в частині встановлення та продовження строків (термінів) повернення кредитних коштів та сплати нарахованих за ними процентів з встановленням порядку повернення (погашення) заборгованості по всіх видах платежів шляхом викладення положень договору у відповідних редакціях, суди попередніх інстанцій взагалі не зазначили в судових рішеннях, чи відповідає здійснений Банком розрахунок сум заборгованості, тим умовам, що було встановлено рішенням суду в справі № 910/14053/16.

Крім того, як свідчать матеріали справи, з огляду на тривалість спірних правовідносин, неодноразові зміни до договору, здійснення часткових оплат, а також враховуючи, що розрахунки надані позивачем та відповідачем не співпадають, судом апеляційної інстанції для перевірки цих розрахунків у зв`язку з необхідністю спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, було призначено судову економічну експертизу, проведення якої доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз.

Проте в подальшому відповідний висновок експерта судом апеляційної інстанції не було взято до уваги як належний і допустимий доказ на підтвердження суми, яка має бути стягнута з відповідача, з огляду на неправильну методику та періоди, за які здійснювалися розрахунки.

Разом із тим, не усунувши відповідні протиріччя щодо сум заборгованості за договором, у тому числі шляхом призначення додаткової або повторної експертизи відповідно до статті 107 ГПК, без з`ясування всіх обставин справи та оцінки доказів у їх сукупності, висновки суду апеляційної інстанції щодо доведеності та обґрунтованості вимог Банку є передчасними.

Таким чином, задовольнивши частково позовні вимоги Банку, за встановлених обставин неналежного виконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором, що стало підставою для звернення позивача до суду з відповідним позовом, суди першої та апеляційної інстанцій взагалі не взяли до уваги підстави та порядок нарахування заявлених позивачем до стягнення сум відповідно до умов договору, судового рішення в справі № 910/14053/16 та вимог чинного законодавства, не обґрунтували такі свої висновки посиланням на норми права, які регулюють спірні правовідносини, не дослідили подані сторонами докази, зокрема зроблені сторонами розрахунки, не перевірили їх та не оцінили у сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами. При цьому судами не було враховано, що в разі незгоди повністю або частково з наданими сторонами розрахунками, суд має зазначити у судовому рішенні правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, обґрунтувавши його.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послався скаржник у касаційній скарзі, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу (із доповненнями) Акціонерного товариства «Київмедпрепарат»

задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2020 у справі № 910/15808/19 скасувати.

3. Справу № 910/15808/19 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

О.В. Случ