Історія справи

Ухвала КГС ВП від 13.03.2018 року у справі №926/2189/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 926/2189/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Військової частини 2195 (Чернівецький прикордонний загін) на рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.08.2017 (суддя Гончарук О.В.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.11.2017 (головуючий: Малех І.Б., судді: Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.)

за позовом Військової частини 2195 (Чернівецький прикордонний загін)

до Фізичної особи-підприємця Наконечної Кароліни Миколаївни

про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою,

За участю представників:

позивача - Меланіч В.В., Кушнір М.І. - представники, посвідчення, довіреності.

відповідача - ОСОБА_7 - адвокат - посвідчення, довіреність.

ВСТАНОВИВ:

03.07.2017 до Господарського суду Чернівецької області надійшла позовна заява Військової частини 2195 (Чернівецький прикордонний загін) до Фізичної особи-підприємця Наконечної Кароліни Миколаївни про зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованого торговельного павільйону.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає про наявність у нього прав на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, на якій відповідачем самочинно, в розумінні статті 376 Цивільного кодексу України, здійснено будівництво спірного торгового павільйону.

09.08.2017 Господарський суд Чернівецької області у задоволенні позову відмовив.

06.11.2017 Львівський апеляційний господарський суд апеляційну скаргу Військової частини 2195 (Чернівецький прикордонний загін) залишив без задоволення, а рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.08.2017 року в справі № 926/2189/17 - без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач не надав належних доказів наявності у нього прав на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, не довів наявності передбачених законом підстав для позбавлення відповідача права власності на спірну будівлю, у даному випадку - здійснення ним самочинного будівництва, крім того, позивачем не взято до уваги вимоги цивільного та земельного законодавства в частині наявності у відповідача прав на земельну ділянку.

25.11.2017 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) військовою частиною 2195 (Чернівецький прикордонний загін) подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.08.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.11.2017 до Вищого господарського суду України. Провадження за даною касаційною скаргою не відкривалося.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.08.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.11.2017 та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.

На підставі пункту 5 статті 31, підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) та за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою № 926/2189/17 передано до Касаційного господарського суду.

02.03.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.

02.03.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

12.03.2018 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою та призначення до розгляду на 12.04.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до Касаційного господарського суду до 27.03.2018.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Військова частина 2195 (Чернівецький прикордонний загін), позивач) зазначає, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, а викладені у судових рішеннях висновки не відповідають обставинам справи.

Позивач зазначає, що однією з підстав зміни цільового призначення земель є вилучення наданих в постійне користування земельних ділянок. Згідно наказу Міністерства внутрішніх справ України "Про затвердження Переліку закритих військових містечок Державної прикордонної служби України" від 14.07.2015 №857, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.07.2015 за №914/27359, до військової частини 2195 Державної прикордонної служби входить військове містечко в с. Черепківці, що в Глибоцькому районі Чернівецької області та є закритим військовим містечком. Земельна ділянка площею 5,79 га, на якій знаходяться службові та господарські споруди відділу прикордонної служби "Черепківка" на підставі Державного акту на право постійного користування землею І-НОМЕР_2 від 20.02.1996 закріплена за ОКПП "Буковина" Прикордонних військ України. Чернівецький прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч 2195) є правонаступником розформованого ОКПП "Буковина" відповідно до п.3 Прикінцевих положень Закону України "Про державну прикордонну службу України" від 03.04.2003 №661-ІV. Рішенням VІ сесії ІV скликання Черепковецької сільської ради Глибоцького району №115/04-03 від 30.04.2003 "Про вилучення земельної ділянки" вилучено з користування Чернівецького прикордонного загону земельну ділянку площею 51 м кв, що знаходиться під збудованим гаражем і взято в землі запасу сільської ради. Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 25.04.2005 у справі №9/94 визнано недійсним рішення VІ сесії ІV скликання Черепковецької сільської ради Глибоцького району №115/04-03 від 30.04.2003 "Про вилучення земельної ділянки". Однак, 13 червня 2017 року під час комісійної перевірки території військового містечка Черепківка, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 комісією Чернівецького прикордонного загону встановлено, що на території закритого військового містечка знаходиться споруда - торговий павільйон, який не відображений на генплані військового містечка та не знаходиться на бухгалтерському обліку військової частини. На вимогу прикордонного загону надати дозвільні документи, які підтверджують законність будівництва зазначеної будівлі та документи на право власності було надано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, відповідно до якого торгівельний павільйон належить на праві приватної власності Наконечній Кароліні Миколаївні.

Скаржник вважає, що висновки судів, що позивачем не надано суду доказів в підтвердження зареєстрованих за військовою частиною 2195 прав на земельну ділянку, зазначену в державному акті на право користування землею від 20.02.1996 та прав на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, тобто земельну ділянку, на якій знаходиться торговий павільйон відповідача, спростовується копією державного акту на право користування землею НОМЕР_2 від 20.02.1996.

Посилаючись на ст.58 Конституції України, ст. 5 ЦК України, ст. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ч.2 ст. 9, ч.1 ст.22, ч.1 ст. 23 Земельного кодексу України від 18.12.1990, позивач зазначає, що державний акт на право користування землею НОМЕР_2 від 20.02.1996, що зареєстрований у встановленому порядку, є доказом права користування військовою частиною 2195 земельною ділянкою, яка вказана в акті, та права на земельну ділянку, на якій знаходиться торговий павільйон відповідача.

Скаржник вважає, що відповідачем не надано доказів наявності за ним права користування на земельну ділянку, на якій знаходиться павільйон, а будівництво торговельного павільйону на земельній ділянці, що належить до земель оборони порушує право на землю Чернівецького прикордонного загону.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

У судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача.

У судовому засіданні представник позивача підтримав касаційну скаргу.

Представник відповідача виклав заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно з державним актом на право користування землею від 20.02.1996, ОКПП "Буковина" Прикордонних військ України є постійним землекористуванням земельної ділянки площею 5,79 га, яка, як зазначено у плані меж цього акта, межує з землями Черепківської сільської ради, колгоспу "Буковина", Старововчинецької сільської ради.

В свою чергу позивач - військова частина 2195 є правонаступником ОКПП "Буковина" Прикордонних військ України.

Рішенням виконавчого комітету Черепковецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 14.12.1994 видано громадянину ОСОБА_8 земельну ділянку площею 50 кв. м під будівництво гаражу у с. Черепківці, який прийнято як закінчений будівництвом об'єкт в експлуатацію 04.03.2003.

Рішенням виконавчого комітету Черепковецької сільської ради від 30.04.2003 оформлено право приватної власності на гараж літ. "А", який розташовано в АДРЕСА_1 за ОСОБА_8

20 травня 2003 року між ОСОБА_8 та Наконечною Кароліною Миколаївною укладено договір купівлі-продажу, вищезазначеної будівлі гаражу площею 21,70 м за адресою: с АДРЕСА_1.

05 серпня 2003 року Наконечній К.М. Глибоцькою районною інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю видано дозвіл на виконання будівельних робіт з реконструкції гаражу під торговий павільйон.

Розпорядженням Глибоцької районної державної адміністрації від 11.08.2003 затверджено акт державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію реконструкцію об'єкта - торгового павільйону.

Рішенням виконавчого комітету Черепковецької сільської ради від 27.07.2005 оформлено право власності, а 09.08.2005 відповідачу видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - торговий павільйон за адресою АДРЕСА_1.

Суди попередніх інстанцій на підставі власної оцінки доказів по справі, дійшли висновку, що позивачем не надано суду доказів в підтвердження зареєстрованих за військовою частиною 2195, по-перше, прав на земельну ділянку, зазначену в державному акті на право користування землею від 20.02.1996; по-друге, прав на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, тобто земельну ділянку, на якій знаходиться торговий павільйон відповідача.

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності вимагаючи усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь - яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьої особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Отже, встановлення саме зазначених обставин входить до предмета доказування у справах за такими позовами.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в підпункті 2.31 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" від 17.05.2011 №6, господарським судам для визначення правильності обрання позивачем способу захисту порушеного права необхідно розмежовувати встановлення сервітуту та усунення перешкод у користуванні майном (негаторний позов). У зв'язку з цим слід звернути увагу господарських судів на те, що основним критерієм у відповідному розмежуванні є наявність або відсутність протиправного характеру дій відповідача. За відсутності протиправного характеру дій відповідача виключається можливість задоволення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні майном.

Статтею 125 Земельного кодексу України імперативно встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Згідно з положеннями статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право постійного користування та право оренди земельної ділянки підлягають обов'язковій державній реєстрації.

Частиною 3 статті 3 вказаного Закону встановлено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями Цивільного кодексу України від 16.01.2003, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до статті 105 Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з визначенням, наведеним у статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

На момент вирішення даного спору, судом вищевказаний договір купівлі-продажу в судовому порядку недійсним не визнано та державна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майно за відповідачем не скасована.

Отже, відповідачу передано за договором купівлі-продажу нерухоме майно (гараж), збудоване попереднім власником, який згідно з рішенням сільської ради отримав земельну ділянку під будівництво цього гаража, збудував та оформив у встановленому порядку право власності на гараж.

З матеріалів справи також вбачається, що відповідачем отримано дозвіл та здійснено реконструкцію придбаного гаражу в торговий павільйон, і на час здійснення такої реконструкції норма статті 105 Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 не містила наявного у статті 376 ЦК аналогічного положення про те, що самовільним (самочинним) будівництвом вважається будівництво, в тому числі збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети.

Тобто, відповідачем здійснено реконструкцію з дотриманням вимог діючого на той час законодавства.

Крім цього, в контексті констатації відсутності протиправності дій відповідача щодо набуття права власності на майно, слід зазначати, що усі вищезазначені дії відповідачем вчинялись в період чинності рішення Черепковецької сільської ради №115/04-03 від 30.04.2003, яким земельну ділянку площею 51 кв. м вилучено з користування Чернівецького прикордонного гарнізону та переведено до земель запасу сільської ради.

Позивачем у даній справі заявлено вимоги про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого торгівельного павільйону.

В силу вимог частини 4 статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Стаття 321 ЦК України також передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

З аналізу вказаних норм вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків спеціально передбачених законом.

Знесення будинків, будівель і споруд передбачено чинним законодавством, але лише в разі їх неправомірного розташування особами на неналежних ним земельних ділянках на підставі статті 212 ЗК України, яка регулює повернення самовільно зайнятих земельних ділянок власника або землекористувачам з приведенням їх у придатний для використання стан, а також на підставі статті 376 ЦК України, яка регулює обставини самочинного будівництва нерухомого майна.

З огляду на приписи статті 182, частини другої статті 331, статті 657 Цивільного кодексу України покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно.

У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягають.

Розглянувши доводи касаційної скарги та вищевказані висновки судів попередніх інстанцій суд касаційної інстанції доходить наступних висновків.

Як встановлено судами попередніх інстанцій 05 серпня 2003 року Наконечній К.М. Глибоцькою районною інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю видано дозвіл на виконання будівельних робіт з реконструкції гаражу під торговий павільйон.

Розпорядженням Глибоцької районної державної адміністрації від 11.08.2003 затверджено акт державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію реконструкцію об'єкта - торгового павільйону.

З урахуванням викладеного, судами попередніх інстанцій було обґрунтовано застосовано до спірних правовідносин статтю 105 Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963, а не ст.376 Цивільного кодексу України, який набув чинності лише з 01.01.2004.

Відповідно до статті 105 Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем отримано дозвіл та здійснено реконструкцію придбаного гаражу в торговий павільйон, і на час здійснення такої реконструкції норма статті 105 Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 не містила наявного у статті 376 ЦК аналогічного положення про те, що самовільним (самочинним) будівництвом вважається будівництво, в тому числі збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, тобто, судами попередніх інстанцій зроблений обґрунтований висновок, що відповідачем здійснено реконструкцію з дотриманням вимог діючого на той час законодавства, а отже ця реконструкція фактично не є самочинним будівництвом.

З урахуванням викладеного, а також на підставі вищевказаних ч.4 ст.13, ст.41 Конституції України ст.321 Цивільного кодексу України, з яких вбачається, що, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків спеціально передбачених законом, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що знесення будинків, будівель і споруд передбачено чинним законодавством, але лише в разі їх неправомірного розташування особами на неналежних ним земельних ділянках на підставі статті 212 ЗК України, яка регулює повернення самовільно зайнятих земельних ділянок власника або землекористувачам з приведенням їх у придатний для використання стан, а також на підставі статті 376 ЦК України, яка регулює обставини самочинного будівництва нерухомого майна.

Також судами попередніх інстанцій обґрунтовано зазначено, що з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягають.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення."

Згідно з ч.1 ст.309 зазначеного Кодексу:

"Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу Військової частини 2195 (Чернівецький прикордонний загін) без задоволення, а судові рішення - без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на Військову частину 2195 (Чернівецький прикордонний загін) витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Військової частини 2195 (Чернівецький прикордонний загін) на рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.08.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.11.2017 у справі № 926/2189/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.08.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.11.2017 у справі № 926/2189/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський