Історія справи

Ухвала КГС ВП від 17.07.2018 року у справі №910/17317/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/17317/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Поліщук Ю.В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство "Укрнафта" (далі - Товариство),

представник позивача - Бунечко В.І. - адвокат (посвідчення від 26.10.2006 № 3123/10);

відповідач - Державне агентство резерву України (далі - Агентство),

представник відповідача - Висотенко І.М. (за довіреністю від 16.05.2018);

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

Міністерство фінансів України (далі - Мінфін України),

представник Мінфіну України - не з'яв.,

Міністерство агарної політики та продовольства України (далі - Мінагро України),

представник Мінагро України - не з'яв.,

розглянув касаційні скарги Товариства і Агентства

на рішення господарського суду міста Києва від 06.12.2017

(суддя Курдельчук І.Д.) та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.05.2018

(головуючий суддя - Чорна Л.В., судді: Яковлєв М.Л. і Тищенко О.В.)

у справі № 910/17317/17

за позовом Товариства

до Агентства

про стягнення 486 650 666,09 грн.,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Мінфін України та

Мінагро України.

За результатами розгляду касаційних скарг Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано до господарського суду міста Києва про стягнення: 322 264 033 грн. пені; 7 376 005,11 грн. - 3 % річних; 157 010 627,98 грн. "втрат від інфляції", всього 486 650 666,09 грн.

У подальшому (16.11.2017) позивачем було подано до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій він просив стягнути з відповідача: 159 630 814,17 грн. "втрат від інфляції"; 324 989 655,32 грн. пені; 7 672 122,10 грн. - 3 % річних (за "новий період").

06.12.2017 позивач подав до суду чергову заяву про збільшення розміру позовних вимог та просив стягнути з відповідача: 159 630 814,17 грн. "втрат від інфляції"; 326 140 473,66 грн. пені; 7 806 720,73 грн. - 3 % річних (за "новий період").

Судом першої інстанції вказано, що: зазначені заяви про збільшення розміру позовних вимог від 16.11.2017 та від 06.12.2017 є, по суті, заявами про нові позовні вимоги, оскільки вимоги позивача про стягнення пені та 3 % річних стосуються періоду, який виходить за межі заявленого при поданні позову; тому ці заяви не відповідають статті 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній до 15.12.2017) та не приймаються судом до розгляду.

Позов мотивовано несплатою Агентством суми заборгованості 102 555 442,93 грн., у зв'язку з чим й нараховано "втрати від інфляції", річні та пеню.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.12.2017 у позові відмовлено.

Дане рішення мотивовано тим, що позивач, отримавши ще у 2001 році наказ суду на стягнення заборгованості, не вживав усіх необхідних та залежних від нього заходів, спрямованих на виконання судового рішення, наслідком чого стало пропущення строку пред'явлення наказу до виконання; крім того, в даному випадку сплинула позовна давність на пред'явлення вимог про стягнення пені, річних і "втрат від інфляції".

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.05.2018: апеляційну скаргу Товариства задоволено частково; рішення господарського суду міста Києва від 06.12.2017 скасовано частково та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Агентства на користь Товариства 55 515 206,31 грн. "інфляційних втрат", 7 376 005,11 грн. - 3% річних, а також відповідні суми судових витрат; у решті зазначене рішення залишено без змін.

Постанову мотивовано документальною обґрунтованістю позовних вимог у частині, в якій їх задоволено.

У касаційній скарзі до Верховного Суду Товариство просить скасувати рішення місцевого господарського суду з даної справи повністю, а постанову апеляційного господарського суду - в частині залишення позовних вимог без задоволення, ухваливши в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, стягнути з Агентства на користь Товариства 104 115 608,40 грн. "збитків від інфляції", 326 201 043,02 грн. пені, 430 715,62 грн. - 3% річних. За доводами, наведеними в касаційній скарзі: суди обох інстанцій неправильно застосували статтю 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо позовної давності; також зазначені суди порушили статтю 22 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017).

Агентство у касаційній скарзі до Верховного Суду, своєю чергою, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанції як таку, що не відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, і залишити в силі рішення місцевого господарського суду від 06.12.2017. За доводами Агентства, апеляційним господарським судом порушено норми статей 76, 79, 86, 209, 210 ГПК України (в редакції, чинній з 15.12.2017).

04.09.2018 на адресу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Товариства надійшла заява про визнання подання Агентством касаційної скарги про скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 21.05.2018 зловживанням процесуальними правами та повернення касаційної скарги Агентства.

Відповідно до приписів ГПК України можливість повернення касаційної скарги у справах передбачена щодо касаційних скарг до моменту відкриття касаційного провадження. Натомість ухвалою Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 910/17317/17 вже було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Агентства, що виключає можливість повернення касаційної скарги. Крім того, оскарження постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 287 ГПК України, є правом учасника справи, а не зловживанням процесуальними правами. Звертаючись з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.05.2018, Агентство скористалося своїм правом, передбаченим статтею 287 ГПК України.

Відзиви на касаційні скарги не надходили.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Судом першої інстанції у розгляді справи з'ясовано та зазначено, зокрема, що:

- 29.12.1998 Мінфіном України, Товариством, Державним комітетом України по матеріальних резервах (правонаступником якого є Агентство) та Міністерством аграрного комплексу (правонаступником якого є Мінагро України) було укладено генеральну угоду № 28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" названому Комітету та розрахунки за неї (далі - Угода);

- у подальшому, 15.01.1998, Товариством і Агентством на виконання Угоди укладено угоду № 28/2 (далі - Угода № 28/2) на постачання у 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства для державних потреб на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.1998 № 1953 в обсязі 1 500 000 тонн із здійсненням оплати за нафту Агентством на умовах цієї угоди;

- рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 зі справи № 8/160: задоволено позов Товариства до Агентства; стягнуто з останнього 130 614 067,93 грн., з яких: 109 939 460,27 грн. заборгованості на підставі Угоди та Угоди № 28/2; 2 634 547,04 грн. - 3 % річних за період з 01.02.2000 по 19.11.2000; 18 036 060,62 грн. "втрат від інфляції" за період з лютого по вересень 2000 року;

- дане рішення залишене без змін постановою Вищого арбітражного суду України від 18.04.2001, на виконання якої видано відповідний наказ;

- як вказує позивач, станом на день подання позову в даній справі № 910/17317/17 заборгованість у сумі 102 555 442,93 грн. залишається несплаченою, а тому ним нараховано "втрати від інфляції", 3 % річних і пеню;

- з моменту отримання позивачем наказу зі справи № 8/160 минуло 16 років, а з моменту укладення зазначених угод - 18 років; крім того, закінчився строк пред'явлення до виконання наказу від 18.09.2008 № 34/3-8/160, що встановлено постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2017 зі справи № 34/3-8/160;

- відповідачем заявлено про застосування позовної давності, тому, зважаючи на те, що Товариство, маючи достатньо часу для пред'явлення позовних вимог, без поважних причин не зверталося до суду з відповідним позовом, наявні підстави для застосування позовної давності.

Судом апеляційної інстанції додатково з'ясовано й зазначено, зокрема, що:

- у зв'язку з невиконанням рішення суду Товариство зверталося з позовом про стягнення з Агентства 322 264 033 грн. пені, 7 376 005,11 грн. - 3% річних, 157 010 627,98 грн. "втрат від інфляції", а всього 486 650 666,09 грн. за час прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання згідно з рішенням Вищого арбітражного суду України від 18.04.2001 у справі №8/160;

- ухвалою господарського суду міста Києва від 18.09.2008 у справі № 34/3-8/160 з урахуванням часткової оплати здійснено зміну порядку і способу виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 шляхом стягнення 102 555 442,93 грн. На виконання цієї ухвали видано наказ;

- зі змісту заявлених позовних вимог вбачається, що вимоги про стягнення "інфляційних втрат" заявлено за період з жовтня 2000 по серпень 2017, тобто з пропуском позовної давності; 3% річних заявлено за період з 03.10.2014 по 03.10.2017;

- за розрахунком суду, стягненню підлягають 55 515 206,31 грн. "інфляційних втрат" та 7 376 005,11 грн. - 3% річних.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення позивачем сум "збитків від інфляції", пені та 3% річних.

Попередні судові інстанції у розгляді даної справи та прийнятті рішень у ній виходили з того, що позовні вимоги заявлено з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлялося відповідачем (Агентством).

З таким висновком названих судових інстанцій, покладених в основу оскаржуваних судових рішень, погодитися не можна.

Так, відповідно до положень ЦК України:

- позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256);

- загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257);

- для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258);

- позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу (частина перша статті 261);

- позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя і четверта статті 267).

Застосування до спірних правовідносин наведеної частини третьої статті 267 ЦК України обумовлюється наявністю відповідної заяви сторони у справі. При цьому сама лише констатація такою стороною факту спливу позовної давності за певною вимогою, без вчинення нею конкретної і однозначної заяви про застосування судом позовної давності, не є підставою для відмови у позові з посиланням на сплив позовної давності. Це стосується будь-якої форми відповідної заяви - чи то письмової, чи то усної, чи то викладеної окремим документом, чи у відзиві на позовну заяву тощо. Водночас, як зазначено скаржником (Товариством) і підтверджується матеріалами справи, у своєму відзиві на позовну заяву (т.1, а.с.194-196) Агентство тільки констатувало, що "позивачем пропущений строк позовної давності", але не просило суд ні в письмовій, ні в усній формі, власне, застосувати позовну давність.

Наведене свідчить про неправильне застосування обома попередніми судовими інстанціями наведених норм матеріального права (статей 256, 257, 261, 267 ЦК України); водночас у зв'язку з цим вони не встановили обставини - і не перевірили їх належними доказами - щодо початку перебігу позовної давності за вимогами позивача, її можливого зупинення, переривання або спливу, а також з точки зору застосування до відповідних правовідносин норм ЦК України або колишнього ЦК Української РСР (з огляду на положення пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).

Крім того, заслуговує на увагу довод скаржника (Товариства) стосовно порушення судом першої інстанції (якого не виправив й суд апеляційної інстанції) частини четвертої статті 22 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017. Так, згідно з цією нормою процесуального права позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог. Під таким збільшенням мається на увазі збільшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Та обставина, що (як випливає з рішення місцевого господарського суду з даної справи) позивачем збільшено розмір позовних вимог за період часу, відмінний від того періоду, за який первісно заявлялися такі ж вимоги (про стягнення пені й річних), не означає "заявлення нових позовних вимог", і отже, суд мав розглянути позовні вимоги з урахуванням збільшення їх розміру. Проте цього обома попередніми судовими інстанціями не здійснено, а в зв'язку з цим так само не встановлено обставин і не оцінено доказів зі справи стосовно позовних вимог Товариства.

Поряд з тим Касаційним господарським судом не приймаються аргументи Агентства, викладені в його касаційній скарзі, з приводу того, що "Позивач у зв'язку із своєю бездіяльністю та не належною реалізацією своїх прав стягувача у даному виконавчому провадженні передбачених ст.ст. 12, 85 Закону України "Про виконавче провадження", без поважних причин (обставин) пропустив строк для пред'явлення наказу у справі № 34/3-8/160 до виконання, а тому втратив можливість пред'явлення виконавчого документи до виконання та стягнення з Держрезерву інфляційних втрат та 3 відсотків річних". У зв'язку з цим суд відзначає таке.

Стягнення інфляційних нарахувань та відсотків річних визначено законом як відповідальність за порушення грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). Грошове зобов'язання, як і будь-яке інше, що має цивільно-правовий характер, виникає з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України), а припиняється, частково або у повному обсязі, на підставах, визначених у главі 50 ЦК України. До числа таких підстав припинення зобов'язання не віднесено втрату можливості пред'явлення виконавчого документа до виконання, а тому така втрата, хоч би вона й мала місце, не означає припинення грошового зобов'язання, яке виникло з передбачених законом підстав, та неможливості притягнення - за наявності належного обґрунтування цього - до відповідальності за порушення зобов'язання згідно із законодавчими приписами.

Оскільки попередніми судовими інстанціями через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норми процесуального права не встановлено обставин та не оцінено доказів, які входили до предмета встановлення і доведення в даній справі (як про це зазначено в даній постанові), то ними допущено й порушення інших норм процесуального права, а саме:

- судом першої інстанції - частини першої статті 47 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу (в тій же редакції) стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності;

- судом апеляційної інстанції - частини першої статті 86 ГПК України щодо оцінки судом доказів на основі всебічного, повного, об'єктивного дослідження наявних у справі доказів та частини п'ятої статті 236 названого Кодексу стосовно ухвалення судового рішення на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Поряд з тим суд касаційної інстанції згідно з частиною другою статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Тому з урахуванням частини третьої статті 310 названого Кодексу судові рішення, прийняті по суті даної справи, підлягають скасуванню з передачею останньої на новий розгляд до суду першої інстанції. У такому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та пов'язаним з ними доказами і доводами сторін належну правову оцінку та вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат зі справи.

Керуючись статтями 308, 310, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги публічного акціонерного товариства "Укрнафта" та Державного агентства резерву України задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 06.12.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.05.2018 зі справи № 910/17317/17 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов