Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2019 року

м. Київ

Справа № 915/1376/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Берднік І.С., Кушніра І.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Миколаївської міської ради

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 16.08.2018 (колегія суддів у складі: головуючий Разюк Г.П., Колоколов С.І., Принцевська Н.М.) та на рішення Господарського суду Миколаївської області від 17.04.2018 (суддя Семенчук Н.О.)

за позовом Миколаївської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Абали НК"

про зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва та повернути земельну ділянку

за участю:

позивача: Зозуля А.Ю. (довіреність від 04.01.19)

відповідача: Івнцов І.А. (довіреність від 06.03.18),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Миколаївська міська рада (далі - позивач), просила, з урахуванням заяви про уточнення позову, зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Абали НК" (далі-відповідач) знести об'єкт самочинного будівництва, який розташований за адресою: м.Миколаїв, вул.Дзержинського, поблизу будинку № 49/1 та повернути позивачу земельну ділянку площею 300 кв.м, яка розташована за вказаною адресою (далі-земельна ділянка) шляхом підписання акта приймання-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в добровільному порядку не звільняє земельну ділянку, незважаючи на закінчення терміну дії договору та не зносить об'єкт самочинного будівництва, який розміщений на ній, у зв'язку з чим порушив право позивача, яке підлягає захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 17.04.2018, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16.08.2018, позов задоволено частково, зобов'язано відповідача повернути позивачу земельну ділянку шляхом підписання акта приймання-передачі. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в цій частині прийняти нове, яким позов задовольнити, а також стягнути з відповідача судові витрати, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що він не давав згоду відповідачу для здійснення будівельних робіт на земельній ділянці, тому побудований відповідачем спірний об'єкт є самочинним будівництвом, оскільки його зведено без відповідних документів. При цьому позивач в обґрунтування доводів касаційної скарги посилається на постанови Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 6-129цс17 та від 17.12.2014 у справі № 6-137цс14, від 25.05.2017 у справі № 1512/3707/12. Крім того, позивач вказує на те, що він не є головним розпорядником коштів та не має рахунків в органах Державної казначейської служби, тому доцільним буде стягнення судових витрат з відповідача на користь позивача через виконавчий комітет Миколаївської міської ради.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення у відповідній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами рішенням позивача від 23.12.2011 № 12/25 "Про розміщення тимчасових об'єктів (груп розташованих поряд тимчасових об'єктів) для провадження підприємницької діяльності та укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту" дозволено відповідачу розмістити 10-ть об'єктів громадського харчування, кожен площею 30 кв.м, за адресою: м.Миколаїв, вул.Дзержинського, поблизу будинку № 49/1 та зобов'язано його протягом двох місяців з дати прийняття цього рішення звернутися до управління земельних ресурсів позивача щодо укладання договору про встановлення особистого строкового сервітуту строком на 5-ть років щодо земельної ділянки.

07.06.2012 між позивачем та відповідачем було укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту № 99, згідно з умовами якого, з урахуванням договорів про зміни до нього, позивач встановив особистий строковий сервітут терміном до 07.06.2016 відносно земельної ділянки в інтересах відповідача, для розміщення 10-ти об'єктів громадського харчування, кожний площею 30 кв.м, для здійснення підприємницької діяльності.

Пунктом 2.2 договору, у редакції договору про внесення змін від 29.05.2015, визначено, що відповідач має переважне право на поновлення договору на той же термін протягом трьох років без відповідного рішення позивача. Для цього відповідач зобов'язаний за один місяць до закінчення строку дії договору, до 07.05.2016 письмово звернутися до управління земельних ресурсів позивача для подовження строку його дії на наступний рік. У разі порушення строку звернення до управління земельних ресурсів (або до міської ради) з питання подовження (поновлення) договору, його дія припиняється з дати закінчення строку дії договору, на який його було укладено, наслідком чого буде звільнення земельної ділянки від тимчасових об'єктів.

Відповідно до пункту 4.2 договору на земельній ділянці не дозволяється діяльність, яка не пов'язана з розміщенням тимчасових об'єктів.

Згідно пункту 5.1 договору у разі закінчення строку його дії, припинення або розірвання, відповідач зобов'язаний звільнити земельну ділянку від тимчасових об'єктів та привести її у стан, не гірший порівняно з тим, в якому вона була до їх розміщення.

Пунктом 9.2 договору встановлено, що його дія припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

07.06.2012 договір був зареєстрований у встановленому законом порядку.

Суди встановили, що листом від 17.05.2016 відповідач звернувся до позивача, який отримав його 24.05.2016, з проханням продовжити строк дії договору на наступний рік шляхом укладення договору про зміни.

Управління містобудування та архітектури позивача у листі від 27.05.2016 № 17-2771, висловило позицію про те, що враховуючи нецільове використання земельної ділянки, вважає недоцільне продовження терміну дії правових документів на землекористування.

Листом від 06.06.2016 № 6597/02001-18/14/16 позивач повідомив відповідача про те, що оскільки звернення про подовження строку дії договору надійшло 24.05.2016, договір припиняє свою дію 07.06.2016 у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено та відповідач повинен до 08.06.2016 повернути земельну ділянку позивачу, звільнити її від об'єктів та привести її у стан, не гірший порівняно з тим, в якому вона була до їх розміщення. Проте відповідач залишив даний лист позивача без задоволення.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції з висновками, якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки договір припинив свою дію 07.06.2016, у зв'язку із закінченням строку на який його було укладено, відповідач повинен повернути земельну ділянку позивачу, яка була йому передана за умовами договору, але свій обов'язок він не виконав, у зв'язку з чим порушив право позивача на розпорядження земельною ділянкою.

Відмовляючи у задоволені позову в іншій частині, суди свої висновки мотивували тим, що позивач не довів існування самочинно побудованого відповідачем об'єкта нерухомості на земельній ділянці, оскільки відносно нього не здійснювались перевірки, а також не зафіксовано параметри об'єкту, який позивач вимагає знести, що виключало правові підстави для задоволення позову у цій частині.

Однак із такими висновками судів в оскаржуваній частині погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до приписів статті 98 Земельного кодексу України зміст права земельного сервітуту становить право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ч.1). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими (ч.2). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3). Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (ч.4).

Частиною другою статті 152 цього кодексу визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частиною 3 пунктом "б" цієї статті передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Згідно статті 96 частини 1 пункту "а" цього Кодексу землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Згідно частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Правовий аналіз наведеної норми дозволяє виділити наступні ознаки самочинного будівництва:

- об'єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку;

- відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва;

- створення об'єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об'єкт нерухомого майна самочинним будівництвом. Тому, при вирішенні спору, що виникає у зв'язку з будівництвом на земельній ділянці об'єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних об'єктів і документів про виділення земельної ділянки.

При цьому із наведених положень норм права не вбачається, що для того, щоб вважати, що права позивача є порушеними на земельній ділянці має існувати готовий для використання об'єкт нерухомого майна.

Господарський суд, відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Наведена норма зобов'язує суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору.

Отже, вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

За приписами статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Позивач обґрунтовуючи наявність підстав для задоволення позову у відповідній частині, посилався на листи управління містобудування та архітектури позивача від 27.05.2016 № 17-2771 (а.с.23), від 13.12.2017 № 17-5653 (а.с.25), лист та наказ Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області від 22.12.2017 № 1014-7909-17 (а.с.83), від 21.04.2015 № 44 відповідно (а.с. 134).

Проте, вирішуючи спір у даній справі та відмовляючи у позові у наведеній частині суди попередніх інстанцій виходили із недостатності таких доказів, подані позивачем докази належним чином не дослідили та не навели правових висновків про те, чому вони не можуть бути належними та допустимими доказами у даній справі, в той час, як дослідження вищевказаних обставин справи має суттєве значення для правильного вирішення даного спору з урахуванням тієї обставини, що відповідач, як користувач земельною ділянкою, не надав будь-яких доказів про відсутність на земельній ділянці самочинного будівництва.

Вказавши, що листом від 06.06.2016 позивач вимагав від відповідача повернення земельної ділянки, суди залишили поза увагою те, що у вказаному листі позивач також просив відповідача надати інформацію та відповідні документи щодо знаходження об'єктів нерухомого майна на земельній ділянці, у зв'язку з чим дійшли передчасних висновків про відмову в позові у відповідній частині.

За вказаних обставин доводи, викладені у касаційній скарзі щодо незаконності судових рішень у наведеній частині, знайшли своє підтвердження та ґрунтуються на нормах права, а аргументи відзиву на касаційну скаргу не знайшли свого підтвердження.

Частиною 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, за наявності допущених судами порушень вказаних вимог процесуального законодавства судові рішення в частині відмови у позові підлягають скасуванню, а справу у цій частині належить передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині підстави для скасування судових рішень відсутні.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Отже оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Миколаївської міської ради задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 16.08.2018 та рішення Господарського суду Миколаївської області від 17.04.2018 у справі №915/1376/17 в частині відмови у задоволенні позову скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного господарського суду від 16.08.2018 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.С. Берднік

І.В. Кушнір