Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 927/500/17

Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Мачульського Г.М.,

за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.

учасники справи:

заявник - Заступник керівника Менської місцевої прокуратури Чернігівської області,

представник заявника - Доценко Т.О.,

позивач - Головне управління Держгеокадарстру у Чернігівській області,

представник позивача - не з'явився,

відповідач 1 - приватне акціонерне товариство "Етнопродукт",

представник відповідача 1 - Юрченко О.А.,

відповідач 2 - Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області,

представник відповідача 2 - не з'явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Етнопродукт"

на постанову Київського апеляційного господарського суду у складі Разіної Т.І. - головуючого, Гончарова С.А., Яковлєва М.Л. від 21 листопада 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області у складі Боброва Ю.М. від 07 серпня 2017 року

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст та підстави позову

1. 17 травня 2017 року Заступник керівника Менської місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області подав позовну заяву про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 525,5 га, з них: на території Городнянської міської ради - 8,9 га, на території Бутівської сільської ради - 28,6 га, на території Хотівлянської сільської ради - 488,0 га, укладений 24 квітня 2002 року між Городнянською районною державною адміністрацією Чернігівської області та Сільськогосподарським відкритим акціонерним товариством «Городнянське по відгодівлі худоби», зареєстрований у Городнянському районному відділі земельних ресурсів 24 квітня 2002 року за № 1, 2, 13.

2. Позовна заява мотивована тим, що оскаржуваний договір оренди не відповідає істотним умовам, які визначені статтею 14 Закону України «Про оренду землі» № 161-XIV, однією із яких є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків та порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Прокурор зазначає, що нормативно грошової оцінки земельних ділянок сторони не провели, а тому невірно визначили розмір орендної плати, внаслідок чого до бюджету не надходять кошти у розмірі, визначеному законодавством, чим порушуються інтереси держави. Такі обставини, на думку прокурора, є підставою для застосування статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України та, відповідно, визнання такого договору недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 07 серпня 2017 року Господарський суд Чернігівської області вирішив:

3.1. Позов задовольнити повністю, визнати недійсним оспорюваний договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

4. Рішення суду першої інстанції мотивоване доведеністю та обґрунтованістю позовних вимог прокурора, адже на час укладання оспорюваного договору оренди грошова оцінка земельних ділянок сільськогосподарського призначення була обов'язковою для правильного визначення розміру орендної плати за землю, а оскільки матеріали справи не містять відомостей про затвердження грошової оцінки земельних ділянок, укладений договір не відповідає вимогам закону, і в силу положень статті 215 Цивільного кодексу України має бути визнаний недійсним.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 21 листопада 2017 року Київський апеляційний господарський суд постановив:

5.1. Апеляційну скаргу приватного акціонерного товариства «Етнопродукт» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 07 серпня 2017 року у справі № 927/500/17 залишити без змін.

6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що в процесі апеляційного перегляду суд не знайшов підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення місцевого господарського суду, визнав останнє таким, що винесене у відповідності до діючих норм процесуального права з правильним застосуванням норм матеріального права. Серед іншого апеляційний господарський суд, реагуючи на відповідні посилання в апеляційній скарзі, зазначив і про те, що звернення з таким позовом саме прокурором є законним і посилання місцевого суду в рішенні на інші норми права, ніж ті, що зазначені у позовній заяві, не може тлумачитись як вихід за межі позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву

7. 09 грудня 2017 року приватне акціонерне товариство «Етнопродукт» подало касаційну скаргу з клопотанням про зупинення виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року до закінчення її перегляду в порядку касації.

8. У касаційній скарзі просить:

8.1. Скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області від 07 серпня 2017 року;

8.2. Прийняти нове рішення, яким відмовити у позові заступнику керівника Менської місцевої прокуратури в інтересах держави до приватного акціонерного товариства «Етнопродукт» та до Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області про визнання недійним договору оренди від 24 квітня 2002 року за № 1, 2, 13.

9. 24 січня 2018 року Заступником керівника Менської місцевої прокуратури подано відзив на касаційну скаргу.

10. У відзиві просить:

10.1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Етнопродукт" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 07 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 листопада 2017 року залишити без змін.

10.2. Поновити виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)

11. Оскільки прокурор при поданні позову обґрунтовував свої вимоги, зокрема, і положеннями нормативно-правових актів, які були прийняті пізніше, а місцевий суд самостійно обрав матеріальні норми, що мають застосовуватись у таких відносинах, скаржник вважає, що суд самостійно змінив матеріально-правові підстави позову, що є неприпустимим.

12. Скаржник вважає, що в ході судового розгляду суди не з'ясувалинаявність порушених прав держави та належність обраного позивачем способу захисту.

13. Чинне на момент виникнення спірних відносин законодавство не передбачало обов'язкового проведення «нормативно - грошової оцінки земельної ділянки при укладанні договору оренди», у розумінні Закону України «Про оцінку земель» № 1378-IV, що був прийнятий пізніше. Грошова оцінка використовувалась орендарем при визначенні розміру орендної плати і разом з тим, орендодавець міг застосовувати оцінку попередніх років, уточнивши її на коефіцієнти індексації. Таку оцінку земельних ділянок і було здійснено, докази про що містяться у матеріалах справи, однак суди не надали жодної правової оцінки таким доводам скаржника.

14. Скаржник зазначає, що вже багато років користується даними земельними ділянкам відповідно до умов укладеного договору, не допускає погіршення корисних властивостей орендованих ділянок, належним чином сплачує орендну плату. У разі якщо орендодавець вважатиме, що розмір орендної плати не відповідає нормативно встановленому, умови, укладеного у 2002 році договору, дозволяють його переглянути. Однак, ні Городнянська районна державна адміністрація, ні Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ані будь-хто інший не зверталися до товариства з пропозицією переглянути розмір орендної плати.

15. Товариство є органічним аграрним підприємством, використовує орендовані земельні ділянки для випасу та утримання худоби. Визнання оспорюваного договору недійсним призведе до закриття ферми та молоко - і м'ясо - переробних підприємств, наслідком чого стануть не тільки матеріальні втрати товариства, а і зменшення якісної органічної продукції вітчизняного виробництва на українському ринку.

Позиція прокуратури, викладена у відзиві на касаційну скаргу (узагальнено)

16. Оскільки проведення грошової оцінки земельних ділянок було обов'язковою умовою для укладання договорів оренди, а відповідачами доказів проведення такої оцінки місцевому господарському суду не надано, законним є рішення господарського суду першої інстанції, яке ухвалено на підставі наявних у справі доказів.

17. Довідки, що подавалися відповідачем - 1 разом з апеляційною скаргою, не могли бути прийняті апеляційним господарським судом, адже заявник не обґрунтував неможливість їх подання місцевому господарському суду і крім того, розрахунок вартості земельних ділянок, що міститься у вказаних довідках не відповідає вимогам чинного на час укладання договору законодавства.

18. Через те, що сторони під час укладання договору не провели грошової оцінки земельної ділянки, держава недоотримує кошти чим порушуються її інтереси.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

19. За приписами статті 300 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Кодексу чинній з 15 грудня 2017 року) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

20. Суд зазначає, що підняті у скарзі питання, крім доводів, що описані у пункті 15 цієї постанови, можуть бути предметом касаційного перегляду, оскільки скаржник викладає в них не тільки власні міркування, а і посилання на конкретні норми законодавства, що на його думку порушені.

Щодо суті касаційної скарги, висновків першої та апеляційної інстанції

21. Суд відхиляє доводи скаржника описані у пункті 11 цієї постанови і вважає, що висновки судів у цій частині є законними та обґрунтованими з огляду на таке. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Таким чином, абсолютно правильним є висновок судів про те, що не вважається зміною підстав позову, зокрема, зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Оскільки ні предмет, ні підстави позову, внаслідок застосування відповідних правових норм не змінилися, посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.

Таким чином, господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

22. Суд відхиляє доводи скаржника описані у пункті 12 цієї постанови з огляду на таке. Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно з частиною 3 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

За приписами частини 1 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Стаття 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Кодексу чинній до 15 грудня 2017 року) визначає, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 вказав, що інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

відносинах.

Таким чином, наведені вище норми законів та роз'яснення надані Конституційним Судом України надають прокуророві право звертатися до суду з позовами про захист інтересів держави, обґрунтовуючи при цьому в чому саме полягає таке порушення.

Такої ж позиції притримувався Верховний Суд України у постановах від 23 травня 2006 року у справі №16/472, від 03 квітня 2007 року у справі № 05-5-46/8142 від 15 травня 2007 року у справі № 12/111.

Прокурор, вважаючи, що оспорюваним договором порушуються державні інтереси мав не тільки законне право, а й обов'язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту передбачених статтею 16 Цивільного кодексу України.

23. Щодо доводів скаржника описаних у пункті 13 цієї постанови, Суд зазначає таке.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частина 3 статті 41 Конституції України встановила, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Згідно з пунктами а), в) частини 1 статті 12 Земельного кодексу України (в редакції Кодексу чинній на час укладання договору) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частини 1, 2, 3 статті 93 Земельного кодексу України встановлюють, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

Відповідно до частини 1 статті 124, частини 2 статті 125 передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

За приписами статті 3 Закон України «Про оренду землі» № 161-ХІV (редакція чинна на час укладання договору) оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або державній власності, є рішення орендодавця (частина 2 статті 7 Закону № 161-ХІV).

Згідно з статтею 12 цього ж Закону договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, при цьому орендна плата (частини 1,2 статті 19 Закону № 161-ХІV) за земельну ділянку - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою, її розмір, форма і строки внесення встановлюються за угодою сторін у договорі оренди.

Положеннями частин 1-3 статті 14 Закону № 161-ХІV визначено, що умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України.

Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є: 1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) термін договору оренди; 3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); 4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; 5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; 7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; 8) відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, порушення вимог статей 4, 5, 6, 7, 9, 13, 15 цього Закону є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди згідно зі статтею 18 цього Закону, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України.

За приписами частини 1 статті 2 Закону України «Про плату за землю» № 2535-ХІІ (редакція чинна на час укладання договору) використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.

Грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Грошова оцінка земельної ділянки щороку за станом на 1 січня уточнюється на коефіцієнт індексації, порядок проведення якої затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 23 Закону № 2535-ХІІ).

Грошова оцінка землі застосовується для економічного регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-правових угод, передбачених законодавством України (стаття 24 Закону № 2535-ХІІ).

Для регулювання відносин у сфері проведення грошової оцінки земельних ділянок Кабінет Міністрів України, своє постановою, затвердив відповідну Методику грошової оцінки (постанова Кабінету Міністрів України «Про Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» № 213 від 23 березня 1995 року) згідно з пунктом 1 якої, грошова оцінка земель здійснюється з метою регулювання відносин при передачі землі у власність, спадщину, під заставу, при даруванні, купівлі-продажу земельної ділянки та права оренди, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва, визначенні розміру внеску до статутних фондів акціонерних товариств, об'єднань, кооперативів.

В подальшому було затверджено, також, Порядок проведення грошової оцінки (спільний Наказ Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Мінсільгоспприроди України та Української академії аграрних наук України № 76/230325/150 від 27 листопада 1995 року) в підпункті 1.3. якого визначено, що грошова оцінка земель здійснюється з метою створення умов для економічного регулювання земельних відносин при передачі земель у власність, у спадщину, під заставу, при даруванні, купівлі-продажу земельної ділянки та права оренди, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва, визначенні розмірів внеску до статутних фондів колективних сільськогосподарських підприємств, спільних підприємств, акціонерних товариств, об'єднань, кооперативів.

Таким чином, з урахуванням наведених норм, правильними є висновки судів про те, що проведення грошової оцінки земельних ділянок було обов'язковою умовою при укладанні договорів оренди таких ділянок, як станом на сьогодні так і станом на день укладання оспорюваного договору.

Проте скаржник, не ставить під сумнів необхідність проведення такої оцінки і навпаки стверджує про те, що оцінку було проведено, а докази такого проведення, надавалися ним разом з апеляційного скаргою.

І дійсно, не вдаючись до оцінки таких доказів, Суд зазначає, що матеріали справи (т. 1, а.с. 138 - 140) містять довідки про проведення грошової оцінки відповідних земельних ділянок і крім цього, розміри такої оцінки знайшли своє відображення в оспорюваному договорі.

Незаконним, в цій частині, є висновок суду першої інстанції, який підставою не проведення грошової оцінки, досліджуючи договір, називає лист Городнянської районної державної адміністрації № 02-16/292 від 14 квітня 2017 року, в якому йдеться про відсутність відомостей щодо затвердження грошової оцінки земельних ділянок, оскільки відповідно до Порядку затвердженого спільним Наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Мінсільгоспприроди України та Української академії аграрних наук України № 76/230325/150 від 27 листопада 1995 року дані грошової оцінки затверджуються районними державними адміністраціями за поданням комісій, зазначених у підпункті 1.7. цього ж порядку, при цьому ці комісії створюються, зокрема, районними державними адміністраціями.

Таким чином суд ставить у вину орендареві не затвердження результатів грошової оцінки, затверджувати які повинні самі органи державної влади.

Апеляційний господарський суд, по суті дублюючи рішення місцевого господарського суду, взагалі не бере уваги подані копії довідок про проведення грошової оцінки і не наводить жодних аргументів, щодо такої процесуальної дії.

В силу повноважень та обов'язків суду апеляційної інстанції, що визначені статтею 101 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Кодексу чинній до 15 грудня 2017 року) останній міг не приймати такі докази, однак не надання таким доказам жодної оцінки є грубим порушенням вимог не тільки діючого, під час розгляду справи, процесуального законодавства, а і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та висновків Європейського суду з прав людини, що викладені, зокрема у пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року.

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

24. Оцінюючи доводи заявника, наведені у пункті 14 цієї постанови, Суд виходить з такого.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". ("Іатрідіс проти Греції" від 25 березня 1999 року (п. 54).

У справі "Стретч проти Сполученого Королівства" (п.32): Суд вказав, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, поняття «майно» може означати «існуюче майно» або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право.

У своєму рішенні від 13 червня 1979 року у справі Маркса Суд охарактеризував мету статті 1 Протоколу № 1 таким чином: "Визнаючи право кожного на мирне володіння своїм майном, стаття 1 Протоколу № 1, по суті, гарантує право власності.

Відповідно до встановленого прецедентного права Суду втручання у "володіння" має підтримувати "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи. Намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі статті 1 в цілому, включаючи другий пункт. Тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями. Більш того, в інших сферах соціальної, фінансової та економічної політики національні органи користуються певною свободою самостійного оцінювання під час імплементації законів, що регулюють власність та договірні відносини (див. mutatis mutandis, AGOSI v. The United Kingdom, рішення від 24 жовтня 1986 року, серія А, N 108, п. 52) - п. 28 рішення у справі "Федоренко проти України" від 01 червня 2006 року.

Під час розгляду цієї справи, суди встановили, що орендар вже протягом багатьох років користується земельними ділянками і протягом такого строку жодних зауважень з боку орендодавця до нього не заявлялося. Він, виходячи із правомірності рішень і дій органів державної влади, тим паче, що держава реєструючи договір офіційно визнала його права на користування такими ділянками, не міг передбачати, що під час укладання угоди (15 років тому) відбулися якісь порушення.

Розглядаючи дану справу, суди обох інстанцій, не надали правової оцінки тому, а чи співмірним є таке втручання у "мирне володіння" (мається на увазі визнання договору недійним), чи є воно справедливим, чи захистить таке втручання інтереси держави.

Щодо відзиву

25. Висновки Суду щодо доводів, наведених прокуратурою у відзиві на касаційну скаргу (пункти 16 - 18 цієї постанови), викладені у пунктах 23 - 24 цієї постанови під час розгляду касаційної скарги.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

26. Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд, керуючись повноваженнями, які надані йому положеннями статті 308, підставами закріпленими у статті 310 Господарського процесуального кодексу України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення скасуванню із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час прийняття рішень, судами обох інстанцій допущені порушення норм процесуального права, які полягали у недослідженні усіх зібраних у справі доказів, встановленні обставин на підставі недопустимих доказів, а також постановленні рішень без урахування практики Європейського суду з прав людини, яка визнана в Україні джерелом права.

27. Під час нового розгляду справи, суду необхідно надати належну правову оцінку наявним у матеріалах справи довідкам про проведення грошової оцінки земельних ділянок, оцінити баланс між державними інтересами та інтересами відповідача - 1 у разі ймовірного втручання у право орендаря та з урахуванням встановленого прийняти справедливе, законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 310, 314 - 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Етнопродукт" задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області від 07 серпня 2017 року у справі № 927/500/17 - скасувати.

3. Справу № 927/500/17 передати на новий розгляд до Господарського суду Чернігівської області в іншому складі суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Мачульський Г.М.