Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 910/3425/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Берднік І.С., Кушніра І.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018 (головуючий суддя - Разіна Т.І., судді: Михальська Ю.Б., Скрипка І.М.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 24.05.2018 (суддя Турчин С.О.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Київський річковий порт"

до Київської міської ради

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача

1. Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва"

2. Подільська районна в місті Києві державна адміністрація

про визнання незаконними та скасування рішень

за участю:

від позивача: Пугайло І.І. (адвокат)

від відповідача: Костюк О.М. (довіреність від 07.03.2019),

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Київський річковий порт" (далі - позивач) звернувшись в суд з позовом з урахуванням уточнень, просило визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради (далі - відповідач) від 21.12.2000 № 139/1116 "Про згоду на безоплатне прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва гуртожитку по вул. Турівській, 12 у м. Києві", визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" в частині включення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розміщені в Подільському районі, жилого будинку (гуртожитку), який знаходиться за адресою: вул. Турівська, 12, м. Київ (позиція № 265 таблиця № 7 додатку № 7 до рішення Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва").

Вказаний позов мотивований тим, що оскаржувані рішення відповідача, як органу місцевого самоврядування, не відповідають вимогам законодавства та порушують право власності позивача на нерухоме майно, а саме гуртожиток по вул. Турівській, 12 у м. Києві (далі - спірне майно, гуртожиток).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.05.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018, позов задоволено повністю.

Суди визнали, що лист відкритого акціонерного товариства "Київський річковий порт" від 12.12.2000 №01-29-454 про передачу гуртожитку до комунальної власності не породжував для позивача жодних правових наслідків при тому, що спірне майно перебувало в іпотеці за відсутні згоди іпотекодержателя на його передачу до комунальної власності. Також суди визнали, що позов заявлено в межах позовної давності про застосування наслідків пропуску якої заявлено відповідачем.

У касаційній скарзі відповідач просить рішення та постанову у справі скасувати, прийняти нове рішення яким у позові відмовити. Ці вимоги мотивовано неповним з'ясуванням судами всіх доказів у справі, обставин, що склались між сторонами даного спору, та порушенням норм матеріального і процесуального права. Зокрема скаржник посилається на навмисне затягування розгляду справи апеляційним судом, неналежною оцінкою його доводів, поданих клопотань, обставин щодо відсутності у позивача прав на землю під спірним майном, передачі його в оренду та реєстрації права власності на 42 квартири гуртожитку.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Предметом даного судового розгляду є вимога позивача скасувати рішення відповідача, котрі стосуються безоплатного прийняття в комунальну власність гуртожитку, який належав на праві власності позивачеві. Підставою цих вимог визначено те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 07.12.2017 у справі № 910/18283/17, яке набрало законної сили 12.03.2018, було визнано недійсною з моменту укладення односторонню угоду від 12.12.2000 про передачу спірного майна до комунальної власності, оформлену листом відкритого акціонерного товариства "Київський річковий порт" від 12.12.2000 №01-29-454.

Приймаючи рішення у справі суд першої інстанції підтримав позовні вимоги з заявлених підстав, встановивши також і те, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на дату прийняття відповідачем спірного рішення від 21.12.2000, нерухоме майно перебувало в іпотеці ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», однак доказів того, що іпотекодержатель надав згоду на передачу гуртожитку по вул. Турівській, 12 до комунальної власності матеріали справи не містять.

Апеляційна інстанція підтримала такі висновки суду першої інстанції.

Підстави для скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні з огляду на таке.

У справі встановлено, що Приватне акціонерне товариство "КИЇВСЬКИЙ РІЧКОВИЙ ПОРТ" є новим найменуванням Публічного акціонерного товариства "Київський річковий порт", Відкритого акціонерного товариства "Київський річковий порт", яке було засновано Фондом державного майна України шляхом перетворення Державного Київського річкового порту Українського міжгалузевого державного об'єднання річкового флоту "Укррічфлот" у відкрите акціонерне товариство.

Спірне нерухоме майно було передано до статутного фонду позивача відповідно до пункту 2 наказу Фонду державного майна України від 11.07.1996 № 788.

В подальшому, на підставі наказу "Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна" від 27.05.1997 № 207-В, позивачу було видано свідоцтво про право власності серії ЖБ № 010000532 на гуртожиток в цілому, площею 3574,600 кв.м, який розташований в м. Києві за адресою: вул. Турівська, 12.

Таким чином суди встановили, що гуртожиток було передано до статутного фонду позивача і до моменту прийняття відповідачем оскаржуваного позивачем рішення від 21.12.2000 № 139/1116 власником цього нерухомого майна був позивач, який міг за власним бажанням, як власник майна, передати спірне нерухоме майно до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

У 2000 році на адресу Київського міського голови було направлено лист № 01-29-454 від 12.12.2000 за підписом голови правління ВАТ "Київський річковий порт" Душника Г.А., в якому зазначено, що керівництво ВАТ "Київський річковий порт" не заперечує проти передачі будівлі по вул. Турівська, 12 у м. Києві в комунальну власність при позитивному вирішенні питання про звільнення порту від сплати податку на землю на 2001 і 2002 роки.

Керуючись статтею 60 закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та враховуючи пропозицію Відкритого акціонерного товариства "Київський річковий порт" безоплатно передати у власність територіальної громади міста Києва гуртожиток на вулиці Турівській 12 (лист від 12.12.2000 № 01-29-454), Київською міською радою було прийнято спірне рішення від 21.12.2000 № 139/1116 "Про згоду на безоплатне прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва гуртожитку на вул. Турівська, 12".

Відповідно до вказаного рішення Київська міська рада вирішила надати згоду на безоплатне прийняття гуртожитку на вул. Турівська, 12 до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передачу його до комунальної власності територіальної громади Подільського району.

02.12.2010 відповідачем було прийнято спірне рішення № 284/5096, відповідно до пункту 1 якого затверджено переліки об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва згідно з додатками 1- 10 до цього рішення. Зокрема, в позиції № 265 таблиці № 7 додатка № 7 до названого рішення зазначено про те, що будинок по вул. Турівська, 12 зараховано до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Частиною 2 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції від 21.12.2000, чинній на час прийняття спірного рішення від цієї ж дати) передбачено, що підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про власність» (в редакції від 28.02.1995, що діяла з 28.03.1995 і була чинною на час виникнення спірних правовідносин) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ч.1). Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам (ч.2).

Отже саме волевиявлення відповідача, викладене у листі від 12.12.2000 № 01-29-454, стало підставою для прийняття відповідачем рішення від 21.12.2000 № 139/1116.

Приймаючи оскаржувані судові рішення суди вірно виходили з того, що вказаний лист був предметом судового перегляду у справі № 910/18283/17 і станом на час прийняття рішення місцевим судом цей лист було визнано недійсним з підстав перевищення головою правління позивача наданого йому обсягу правоздатності щодо розпорядження спірним майном, однак станом на час перегляду цієї справи в суді апеляційної інстанції, Верховний Суд постановою від 06.06.2018 вказані судові рішення у справі № 910/18283/17 скасував та в задоволенні позову відмовив.

Разом з тим, як вірно вказав суд апеляційної інстанції, постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/18283/17 містить висновок про те, що лист від 12.12.2000 № 01-29-454 не є одностороннім правочином, а тому він не породжував у ВАТ «Київський річковий порт» обов'язку щодо передачі спірного нерухомого майна до комунальної власності.

Надавши правову оцінку вказаному листу апеляційний суд визнав, що голова правління не мав повноважень на направлення відповідачеві вказаного листа, позаяк відповідно до пункту 9.3 Статуту позивача (в редакції, чинній на дату прийняття відповідачем оскаржуваних рішень) до компетенції Спостережної ради відносяться питання, зокрема, щодо проведення будь-яких операцій з нерухомим майном товариства, які ведуть до зміни власника вказаного майна. Рішення Спостережної ради приймаються на її засіданні простою більшістю голосів.

Оскільки повноваження на прийняття рішення про безоплатну передачу належного позивачу нерухомого майна до комунальної власності належали виключно Спостережній раді товариства позивача, однак у справі не встановлено обставин щодо прийняття Спостережною радою позивача відповідного рішення про відчуження спірного майна або делегування таких повноважень Голові правління товариства на час складання листа від 12.12.2000 № 01-29-454 та на дату ухвалення відповідачем оскаржуваних у даній справі рішень, визнаються правомірними висновки апеляційної інстанції про відсутності волевиявлення позивача на вилучення та безоплатну передачу спірного майна в комунальну власність.

Разом з цим слід зазначити, що вирішальною у даній справі є і та обставина, що відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на дату прийняття відповідачем спірного рішення від 21.12.2000 № 139/1116 спірне нерухоме майно перебувало в іпотеці ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк».

Частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною 1 статті 575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до частини 2 статті 586 Цивільного кодексу України заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 17 Закону України «Про заставу» (в редакції від 19.10.2000, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює, що заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором (ч.1). Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченого заставою (ч.2).

Доказів, які б свідчили про те, що іпотекодержатель надав згоду на передачу позивачем гуртожитку до комунальної власності судами не встановлено.

Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (ч.1 ст. 393 Цивільного кодексу України).

Враховуючи викладене у сукупності суди вірно визначились, що рішення Київської міської ради від 21.12.2000 № 139/1116 «Про згоду на безоплатне прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва гуртожитку по вул. Турівській, 12 у м. Києві» порушує право власника на мирне володіння його майном, а тому позовні вимоги і щодо скасування похідного від вказаного рішення від 02.12.2010 № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва", підлягають задоволенню.

Аргументи викладені відповідачем у цій частині не спростовують висновків судів, адже в межах наданих їм процесуальним законодавством повноважень суди встановили, що держаним реєстратором 10.08.2016 внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на спірне майно за Публічним акціонерним товариством «Київський річковий порт», а доказів реєстрації за іншими особами права власності на квартири у гуртожитку або доказів оскарження вказаної реєстрації права власності за позивачем судами з наявних у матеріалах справи доказів не встановлено.

Щодо аргументів про пропуск позовної давності за заявленими вимогами, то суди визнали, що позов заявлено в межах трирічної позовної давності для заявлених вимог, адже про порушення своїх прав позивач довідався з часу набрання законної сили 12.03.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2017 у справі № 910/18283/17.

Частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Із доводів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається, що суди не дослідили зібрані у справі докази, які б давали підстави для обрахування позовної давності по іншому, ніж це зробили суди.

Щодо аргументів про неналежну оцінку доводів відповідача та подах клопотань, то вони спростовуються змістом прийнятої у справі постанови та не знайшли свого підтвердження.

Стосовно аргументів про умисне затягування справи слід зазначити, що вони не можуть бути підставою для скасування судових рішень оскільки не передбачені Господарським процесуальним кодексом України як підстава для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення.

В силу частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права; суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови та задоволення касаційної скарги немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018 у справі рішення Господарського суду міста Києва № 910/3425/18, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.С. Берднік

І.В. Кушнір