ПОСТАНОВА

Іменем України

26 лютого 2019 року

Київ

справа №826/5737/16

адміністративне провадження №К/9901/1099/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Мороз Л.Л., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/5737/16

за позовом ОСОБА_3

до Київської міської ради

про визнання протиправним рішення,

за касаційною скаргою Київської міської ради

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києві від 25 листопада 2016 року (у складі судді Кузьменка В.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року (у складі колегії суддів Чаку Є.В., Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києві з адміністративним позовом до Київської міської ради (далі також - відповідач) про визнання протиправним рішення, та з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог просив:

визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 10 березня 2016 року № 212/212 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд";

вирішити питання про розподіл судових витрат, шляхом стягнення з місцевого бюджету Київської міської ради на користь позивача витрат на правову допомогу, які складають 4 409,60 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києві від 25 листопада 2016 року, адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради від 10 березня 2016 року № 212/212 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд".

Крім того, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав Київську міську раду повторно розглянути клопотання позивача від 30 листопада 2015 року (зареєстроване 30 листопада 2015 року за вхідним № 08/М-11690) з урахуванням висновків даної постанови. Присуджено з Державного бюджету України на користь позивача понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 960,80 грн. (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок), з яких 551,20 грн. - судовий збір, 4 409,60 грн. - витрати на правову допомогу, за рахунок бюджетних асигнувань Київської міської ради.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним, оскільки відповідачем не надано доказів того, що земельна ділянка, отримати у власність яку має намір позивач, перебуває в користуванні інших осіб.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києві від 19 січня 2017 року заяву представника ОСОБА_3 про виправлення описки задоволено. Виправлено описки, допущені у постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 листопада 2016 року, наступним чином: виключено із пункту 4 резолютивної частини постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 листопада 2016 року слова "…з Державного бюджету України…"; доповнено резолютивну частину постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 листопада 2016 року пунктами 5 та 6 такого змісту:

"5. Встановити Київській міській раді строк у десять днів з дня набрання постановою законної сили для подання звіту про виконання постанови. 6. Попередити Київську міську раду про можливість застосування заходів, передбачених частиною другою статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України".

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено частково, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2016 року скасовано, провадження у справі закрито.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 травня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року скасовано. Справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

16 жовтня 2018 року у зв'язку з ліквідацією Київського апеляційного адміністративного суду справу було передано на розгляд судді Шостого апеляційного адміністративного суду Чаку Є.В.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року апеляційну скаргу Київської міської ради залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києві від 25 листопада 2016 року - без змін.

Постановляючи зазначене рішення, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про те, що рішення Київської міської ради від 10 березня 2016 року № 212/212 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" є протиправним та підлягає скасуванню.

Крім того, суд апеляційної інстанції погодився, що суд першої інстанції обґрунтовано вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав Київську міську раду повторно розглянути клопотання позивача від 30 листопада 2015 року (зареєстроване 30 листопада 2015 року за вхідним № 08/М-11690) з урахуванням висновків даної постанови.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до суду 09 січня 2019 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 січня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Мороз Л.Л. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/5737/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 26 лютого 2019 року.

Одночасно з касаційною скаргою було заявлено клопотання про розгляд справи в судовому засіданні, в задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що 30 листопада 2015 року представник позивача звернувся до Київської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтованим розміром до 0,10 га., з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування будинку і господарських споруд (присадибна ділянка). До клопотання позивачем додано: графічні матеріали, копії паспорту та ідентифікаційного номера, копію довіреності.

10 березня 2016 року рішенням Київської міської ради № 212/212 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 у Солом'янському районі м. Києва орієнтовною площею 0,10 га. (земельна ділянка комунальної власності територіальної громади міста Києва) у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Вважаючи, що його права та законні інтереси порушено, позивач звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, задоволено позовні вимоги. Зокрема, посилається на те, що судами безпідставно не залучено, зокрема, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - департамент), в якості третьої особи на стороні відповідача. Оскільки суд зобов'язав повторно розглянути клопотання позивача, то зазначене рішення вплине на права та обов'язки Департаменту, тому що відповідно до положення про Департамент, затвердженого рішенням Київської міської ради 19 грудня 2002 року № 182/342 (зі змінами) основним завданням Департаменту, зокрема, є забезпечення виконання повноважень Київської міської ради та виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сферах управління землями комунальної власності територіальної громади міста Києва, землями державної власності в межах міста Києва, проведення земельної реформи, спрямованої на приватизацію земель у межах міста (підпункт 2.1 пункту 2 цього Положення).

Крім того, відповідач зазначає, що відповідно до архівної довідки від 15 квітня 1994 № 309 земельна ділянка на яку претендує позивач належить членам родини ОСОБА_7 На думку відповідача судами безпідставно вказано, що зазначені громадяни не є землекористувачами земельної ділянки на яку претендує позивач, і їх згода на вилучення не передбачена нормами Земельного кодексу України. Крім того, відповідач вказує на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно зобов'язали Київську міську раду повно розглянути на пленарному засіданні сесії Київської міської ради клопотання, оскільки клопотання було розглянуто відповідно до норм чинного законодавства та прийнято рішення від 10 березня 2016 року № 212/212.

Також, відповідач посилається на те, що у цій справі суди невірно застосували норми матеріального права щодо розподілу судових витрат.

Від позивача відзиву або заперечень на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києві від 25 листопада 2016 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржуване рішення Київської міської ради здійснене, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури.

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно частини першої статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту б) частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Стаття 116 ЗК України передбачає, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року справі № 21-358а13 та в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб'єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

З огляду на вищезазначені норми, колегія суддів вважає, що питання безоплатної передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, тобто Київської міської ради, а тому посилання відповідача в касаційні скарзі на те, що судами попередніх інстанцій протиправно не залучено Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є необґрунтованими.

Як встановлено судами попередніх інстанцій зі змісту спірного рішення Київської міської ради, останнє мотивоване тим, що відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України заявником не додано згоду землекористувача, а також відповідно до вимоги організації населення «Комітет мікрорайону «Жуляни» м. Києва від 04 січня 2016 року № 1/1 щодо недопущення відведення земельних ділянок, якими користуються мешканці мікрорайону «Жуляни», іншим громадянам.

Згідно з архівною довідкою виконавчого комітету Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 309 земельна ділянка площею 0,40 га, на яку претендує позивач, належала гр. ОСОБА_7 та його родині.

Так, ще до включення в межі міста Києва село Жуляни знаходилося в Києво-Святошинському районі Київської області в межах землекористування радгоспу «Совки», де переважно працювали мешканці села Жуляни.

Відповідно до наказів директора радгоспу «Совки» та рішення загальних зборів сільськогосподарської артілі «Комуніст» членам радгоспу було надано земельні ділянки у користування, що підтверджується архівними довідками та копіями наказів.

Члени родин власників домоволодінь мікрорайону Жуляни оформляють право власності на залишки земельних ділянок, площа яких складає понад 0,10 га безоплатної приватизації за нотаріально-посвідченою згодою цих власників в порядку відведення.

Частина земельної ділянки зазначеної на схемі є надлишками земельної ділянки на АДРЕСА_1 переданої рішенням Київської міської ради від 09 липня 2009 року № 986/2042 у спільну часткову власність громадянам ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, згідно державних актів на право власності від 19 липня 2012 року № 06-7-06464, № 06-7-06464 за громадянином ОСОБА_7 була закріплена земельна ділянка площею 0,40 га на АДРЕСА_1, на яку розроблявся проект землеустрою щодо відведення її громадянці ОСОБА_11

25 грудня 2015 року ОСОБА_10 подала заяву про те, що земельною ділянкою на АДРЕСА_1 її сім'я користується понад 50 років та категорично заперечує проти передачі її у власність будь-кому.

Відповідно до листа Органу самоорганізації населення «Комітет мікрорайону «Жуляни» м. Києва №/1 від 04 січня 2016 року, земельну ділянку на яку претендує позивач використовують інші особи та мають намір узаконити своє право відповідно до норм ЗК України. Крім того, жителі мікрорайону просили вжити заходів щодо недопущення незаконного захоплення земельних ділянок мікрорайону «Жуляни».

Тобто, фактичною обставиною відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою є перебування такої земельної ділянки у користуванні третьої особи.

Проте, чинним законодавством не передбачено право міської ради відступати від положень статті 118 ЗК України, в тому числі не передбачено й прийняття рішення про відмову у задоволенні вимоги, порушеної в заяві про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, у зв'язку з наміром відведенням земельної ділянки іншій особі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.

При цьому, судами попередніх інстанцій звернуто увагу на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які документи (державний акт або договір оренди), які належним чином посвідчують право користування ОСОБА_10 саме земельною ділянкою на яку претендує позивач.

Крім того, відповідачем не надано належних доказів того, що земельна ділянка на яку претендує позивач, використовується третіми особами.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Так, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено наявність фактичних та юридичних підстав для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3

З огляду на зазначене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що визначена відповідачем підстава для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не відповідає вимогам статті 118 Земельного кодексу України.

Тому, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що рішення Київської міської ради від 10 березня 2016 року № 212/212 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" є протиправним та підлягає скасуванню.

Крім того, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав Київську міську раду повторно розглянути клопотання позивача від 30 листопада 2015 року (зареєстроване 30 листопада 2015 року за вхідним № 08/М-11690) з урахуванням висновків даної постанови.

З приводу посилання відповідача в касаційні скарзі на невірне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права щодо розподілу судових витрат колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 87 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; на час ухвалення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції), судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на правову допомогу (пункт 1 частини третьої цієї ж статті).

Стаття 90 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначає, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом. У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Частиною третьою статті 90 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Згідно статті 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20 грудня 2011 року № 4191-VI: розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Порядок розподілу судових витрат визначено статтею 94 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Так, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа (частина перша статті 94 КАС України).

Як вбачається із змісту оскаржуваних рішень, судами попередніх інстанцій досліджувалися докази на підтвердження судових витрат у цій справі та їм була надана відповідна оцінка, а касаційна скарга не містить будь-яких переконливих доводів, які могли б свідчити про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо розподілу судових витрат.

Зокрема, судом першої інстанції встановлено, що позивач уклав договір про надання правової допомоги від 28 березня 2016 року № 28/03-1. Згідно з актом виконаних робіт від 01 квітня 2016 року позивачу надано правову допомогу щодо складання позовної заяви в об'ємі 8 годин, вартістю 551,20 грн. за годину, всього 4 409,60 грн.

Згідно наявної у матеріалах справи квитанції від 28 березня 2016 року, позивач сплатив на рахунок представника 4 409,60 грн.

З огляду на викладене, враховуючи положення зазначених норм, виходячи з фактично витраченого представником позивача часу на складання адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення судових витрат на правову допомогу за рахунок бюджетних асигнувань Київської міської ради на користь ОСОБА_3 на суму 4409,60 грн.

Тому, колегія суддів вважає безпідставними посилання відповідача в касаційні скарзі на невірне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права щодо розподілу судових витрат.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києві від 25 листопада 2016 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: Л.Л. Мороз

Н.В. Коваленко