Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 лютого 2019 року

Київ

справа №815/4171/14

касаційне провадження №К/9901/7216/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Шипуліної Т.М.,

суддів: Бившевої Л.І., Хохуляка В.В.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04.11.2014 (суддя Білостоцький О.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.02.2015 (головуючий суддя - Турецька І.О., судді: Косцова І.П., Стас Л.В.) у справі № 815/4171/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Джерман-Автоцентр» до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області про скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Джерман-Автоцентр» у липні 2014 року звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області про скасування податкових повідомлень-рішень від 10.04.2014 №0001142204 та №0001132204.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 04.11.2014 позов задовольнив.

Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19.02.2015 залишив постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04.11.2014 без змін.

Державна податкова інспекція у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14, пункту 138.2 статті 138, пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в судах попередніх інстанцій).

При цьому зазначає, що вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08.10.2013 у кримінальній справі № 369/9419/13 встановлено фіктивність Приватного підприємства «Діловий партнер плюс».

Переглядаючи оскаржені судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи на підставі встановлених фактичних обставин у справі правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Державною податковою інспекцією у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області було проведено документальну позапланову виїзну перевірку з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства і правильності нарахування і сплати податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств при проведенні господарських операцій з Приватним підприємством «Діловий партнер плюс» за листопад 2015 року, за результатами якої складено акт від 25.03.2014 №632/22-01/26054401.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог пункту 138.2 статті 138, пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягало у неправомірному формуванні даних податкового обліку за операціями позивача з Приватним підприємством «Діловий партнер плюс» щодо придбання послуг рекламного обслуговування на підставі договору від 01.12.2011. №3.

Вчинення вищезазначених порушень податковий орган пов'язує з нереальним характером таких операцій.

Обґрунтовуючи свою позицію, Державна податкова інспекція у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області посилалась на вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08.10.2013 у кримінальній справі № 369/9419/13, що набрав законної сили, яким Маракушина Є.О.(керівник Приватного підприємства «Діловий партнер плюс») визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 205 Кримінального кодексу України.

На підставі зазначеного акта перевірки контролюючим органом прийнято податкові повідомлення-рішення: від 10.04.2014 №0001142204, згідно з яким грошове зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 257092 грн. за основним платежем та 128546 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями; від 10.04.2014 №0001132204, згідно з яким збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 272664 грн. за основним платежем та 60356 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Задовольняючи позов у повному обсязі, судові інстанції виходили з того, що факт реального отримання позивачем рекламних послуг від задекларованого контрагента підтверджується належним чином складеними первинними документами. Крім того, суди мотивували рішення тим, що у вироку Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08.10.2013 у кримінальній справі № 369/9419/13 відсутні посилання на незаконність або фіктивність діяльності Приватного підприємства «Діловий партнер плюс» за господарськими операціями з позивачем та не спростовано фактичне виконання договірних зобов'язань, зокрема за участю директора Галєєва Є.Ю.

Відповідно до пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-XIV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-XIV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Отже, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Так, пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку, не включаються до складу витрат.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені та підтверджені належним чином оформленими первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

У спірному випадку контролюючий орган послався на фіктивність Приватного підприємства «Діловий партнер плюс» як суб'єкта господарювання та свої доводи підтверджував вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08.10.2013 у кримінальній справі № 369/9419/13, який набрав законної сили.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, висловленого, зокрема, в постанові від 01.12.2015 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Пеппермінт» до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах згідно з підпунктом 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, статус фіктивного (нелегального) підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, а відтак господарські операції такого підприємства не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність формування позивачем витрат та податкового кредиту за здійсненими з Приватним підприємством «Діловий партнер плюс» господарськими операціями не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Відповідно до частин першої, третьої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового - про відмову в позові.

Керуючись статтями 341, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04.11.2014 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.02.2015 у справі № 815/4171/14 скасувати.

Ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду Т.М.Шипуліна Л.І.Бившева В.В.Хохуляк