Історія справи

Ухвала КАС ВП від 22.08.2019 року у справі №815/2143/16
Ухвала КАС ВП від 29.05.2018 року у справі №815/2143/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2020 року

м. Київ

справа № 815/2143/16

адміністративне провадження № К/9901/23014/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у письмовому провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2019 року (Бітов А.І., Градовський Ю.М., Бойко А.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних - вимог та їх обґрунтування:

05 травня 2016 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просив суд: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №193-16 від 05 квітня 2016 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що у 2012 році він звернувся до відповідача із заявою про надання захисту в Україні. Разом з тим, рішенням Державної міграційної служби України від 25 березня 2015 року №228-15 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вищезазначене рішення відповідача оскаржено позивачем в судовому порядку.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій:

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року, залишеним в силі ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2015 року адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України №228-15 від 25 березня 2015 року та зобов`язано відповідача повторно розглянути його заяву про визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача.

На виконання рішення суду відповідачем було повторно розглянуто заяву позивача та рішенням №193-16 від 05 квітня 2016 року йому знову було відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 вважає таке рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на те, що відповідачем при прийняті такого рішення не враховано той факт, що позивач, будучи громадянином Сирії та перебуваючи за її межами, не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через реальні побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2016 року в адміністративній справі №815/2143/16, позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені в повному обсязі.

Не погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся із касаційною скаргою.

Постановою Верховного Суду від 30 травня 2018 року касаційну скаргу ДМС України було задоволено частково, скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2016 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 30 травня 2018 року зауважив, що судами попередніх інстанцій не надавалась оцінка доводам ДМС України, зазначених в касаційній скарзі, зокрема, що статус біженця позивачу потрібен для продовження навчання в Україні, позивач не висловлював жодних побоювань у разі повернення до країни громадянського походження, призову в армію не боїться, оскільки має можливість його уникнути. При цьому припущення стосовно можливих проблем, пов`язаних із проходженням служби в армії не можуть бути єдиним доказом наявності цілком правдоподібних та обґрунтованих підстав для визнання позивача біженцем. Крім того судами попередніх інстанцій не досліджувались протоколи співбесід позивача.

04 липня 2018 року адміністративна справа №815/2143/16 надійшла з Верховного Суду до Одеського окружного адміністративного суду.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 до ДМС України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України №193-16 від 05 квітня 2016 року щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволені іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2019 року апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року скасовано.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги:

Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновком суду апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог, вважає постанову суду апеляційної інстанції необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Просить постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2019 року скасувати, залишити в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопад 2018 року.

У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що у органу міграційної служби не було підстав вважати заяву позивача очевидно необґрунтованою. Скаржник наголошує, що рішення ДМС України приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення і стосуються справи. Скаржник також просив звернути увагу на інформацію щодо країни походження наводячи інформацію з доступних джерел мережі Інтернет.

Також скаржник зазначає, що не бажає повертатися до Сирії, оскільки там йде громадянська війна, люди вбивають один одного, захисту від держави нема більше того, є ризик бути насильно призваним до участі у війні, а у разі відмови - заарештованим і ув`язненим.

Скаржник наголошує на тому, що судом апеляційної інстанцій не враховано та не надано оцінки фактичних даних, повідомлених ним під час звернення із заявою про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням інформації щодо країни його походження.

Водночас інформація щодо країни походження, зокрема Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку, підтверджує загальновизнане порушення прав людини через внутрішній конфлікт у Сирії та факти переслідування чоловічого населення з метою мобілізації з боку влади Сирії.

Позиція інших учасників справи:

У відзиві на касаційну скаргу Державна міграційна служба України заперечує проти вимог касаційної скарги та вважає, що постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у даній справі прийнята судом за результатом всебічного вивчення матеріалів справи та без порушення норм матеріального та процесуального права.

Обґрунтовує це тим, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ДМС України не обумовлено потребою у міжнародному захисті, а, у свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країни і подальшого документування.

Рух касаційної скарги:

13 серпня 2019 року до Верховного Суду як суду касаційної інстанції надійшла скарга громадянина ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2020 року призначено касаційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сирії, уродженцем АДРЕСА_1 ). За національністю курд, за віросповіданням мусульманин (суніт). Рідна мова арабська, розуміє англійську, російську та українську мови. За сімейним станом - неодружений, має вищу освіту (т. 1 а.с. 70-77).

Повну середню освіту позивач здобув на Батьківщині протягом 1989 - 2004 років. З 2004 по 2005 роки навчався в Єреванському медичному університеті "Айбусак" (м. Єреван, Вірменія). В Україні навчався з 2005 по 2011 роки в Івано-Франківському національному медичному університеті. В період з 2011 по 2012 роки навчався в інституті очних хвороб і тканинної терапії у м. Одеса. Інтернатуру не закінчив через брак коштів, у зв`язку з чим його було відраховано. Військовозобов`язаний, військову службу в Сирії не проходив через навчання за кордоном. На даний час підробляє на промринку "7 кілометр".

На території Сирії залишились проживати: батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_3 , сестра - ОСОБА_4 та брат - ОСОБА_5 .

Востаннє позивач в`їхав на територію Україну 24 січня 2009 року авіарейсом Дамаск - Київ, легально, на підставі національного паспорту та студентської реєстрації. Строк легального перебування позивача в Україні закінчився в липні 2012 року.

26 жовтня 2012 року ОСОБА_1 вперше звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України.

13 листопада 2012 року наказом ГУ ДМС в Одеській області №87 було прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 143).

12 січня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області на підставі абз.4 п.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було складено висновок про відмову громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 174-182).

У висновку, зокрема, зазначено, що військові дії у країні громадянської належності не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також міграційний орган зазначив, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або тверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

На підставі вищезазначеного висновку, рішенням ДМС України №228-15 від 25 березня 2015 року позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону, відсутні (т. 1 а.с. 119)

Не погоджуючись з даним рішенням відповідача №228-15 від 25 березня 2015 року, ОСОБА_1 звернувся до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року у справі №815/2330/15 (залишеною в силі ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2015 року) адміністративний позов ОСОБА_1 до ДМС України було задоволено. Скасовано рішення №228-15 від 25 березня 2015 року та зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження (т. 1 а.с. 53-65).

На виконання постанови суду 09 грудня 2015 року ГУ ДМС в Одеській області було видано наказ №234 про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 66).

09 березня 2016 року за результатами розгляду особової справи позивача управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області на підставі абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було складено повторний висновок про відмову громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 78-92).

Як вбачається з вищезазначеного висновку, звернення позивача з приводу набуття міжнародного захисту відбулось 26 жовтня 2012 року. Причинами звернення була неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Сирії та побоювання зазнати примусового призову до лав збройних сил. При цьому жодні докази та побоювання щодо примусового призову заявника до збройних сил у разі повернення до Сирії відсутні. В тому числі відсутні у позивача проблеми з державними органами Сирії через невиконання ним громадських обов`язків. Шукачем захисту під час проведення співбесід не було надано жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. При цьому заявник виїхав на територію України з метою здобуття вищої освіти. Мотивами звернення за захистом вбачається бажання легалізації в Україні після закінчення строку легального перебування. Посилання же позивача на загальновідому ускладнену ситуацію в Сирії не може бути причиною для набуття ним захисту в Україні.

З огляду на вищезазначені висновки, рішенням №193-16 від 05 квітня 2016 року відповідачем було повторно відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 48).

Не погоджуючись з вищезазначеним рішення ДМС України, позивач знову оскаржив його в судовому порядку.

Релевантні джерела права й акти їх застосування:

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття "біженець", який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2).

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону З№ 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи:

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ" (далі - Закон № 460-IX).

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX, касаційний розгляд справи буде здійснюватися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно частини 4 статті 328 КАС України (в редакції до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС (в редакції до 08 лютого 2020 року) України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

У даній справі позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту стали неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Сирії та побоювання зазнати примусового призову до лав збройних сил.

При цьому факт того, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших економічних причин, не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також повинно враховуватись при прийнятті рішення та надання оцінки поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні.

В Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що після видання УВКБ ООН у жовтні 2014 року "Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IІI)" ситуація в Сирії щодо безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб продовжує погіршуватися, сторони конфлікту вчиняють військові злочини та грубі порушення прав людини, в тому числі деякі рівнозначні злочинам проти людяності, ігнорують особливий режим захисту, наданий лікарням, школам, медичному персоналу, працівникам гуманітарних організацій, тощо.

Також у Рекомендаціях УВКБ ООН від листопада 2015 року зазначено, що майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково взаємно накладаються один на одного. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, в тому числі Збройні Сили Сирії, угруповання "Ісламська держава Іраку і аль- Шама ", антиурядові збройні групи і курдські сили ("Загони народної самооборони", ЗНС), здійснюють контроль над різними регіонами країни, вчиняючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля щодо припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження тягне за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, в тому числі, зростання кількості жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей всередині країни та за її межі, а також безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу. Кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту оцінюється від 145 до більш ніж 250 тисяч осіб. Найбільша кількість документально зафіксованих жертв було зареєстровано в провінції Риф Дамаск; далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама.

Пунктом 36 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що клопотання про міжнародний захист громадян Сирії та інших осіб, які залишають країну необхідно розглядати на основі справедливих та ефективних процедур. УВКБ ООН уважає, що більшість громадян Сирії, що звертаються за міжнародним захистом, ймовірніше, відповідають критеріям поняття "біженець", наведеного в ст.1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки в них будуть достатньо обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією із ознак, указаних в Конвенції. Для багатьох цивільних осіб, залишивши Сирію, зв`язок з однією із ознак, указаних в Конвенції 1951 року, буде полягати в прямому або опосередкованому, реальному або приписаному зв`язку з однією із сторін конфлікту.

Згідно із частиною 41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії. можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у Сирії, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

Відповідно до частиною 44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.

Згідно доповідей Генерального секретаря від 16.09.2016р., 18.10.2016р., 15.11.2016р., 14.12.2016р. про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН, на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.

Також, згідно Актуальної інформації про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії за лютий 2017 року, вбачається, що у відповідності з "Рекомендаціями з питання міжнародного захисту" УВКБ ООН (Редакція IV), виданими в листопаді 2015 року, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців вважає, що "більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, найімовірніше, відповідають критеріям визначення "біженець", наведеного в ст. 1А (2) Конвенції 1951 р, оскільки у них будуть цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією з ознак, зазначених у Конвенції ". УВКБ ООН також зазначає, що по відношенню до багатьох цивільних осіб, які залишили країну, "зв`язок з підставами, описаними в Конвенції 1951 року полягатиме в прямій або непрямій, реальної або приписується підтримок однієї зі сторін конфлікту" . УВКБ ООН вважає, що тільки у виняткових випадках шукачі притулку з Сирії можуть не відповідати критеріям визначення біженця Конвенції 1951 року і в таких випадках слід розглядати можливість надання інших видів міжнародного захисту, в тому числі - в державах, пов`язаних зобов`язаннями щодо дотримання кваліфікаційної Директиви, - додаткового захисту.

Тлумачення поняття "загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання" дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права.

Так, у справі Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) ЄСПЛ дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241), а також зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення;чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, що є умовами для надання додаткового захисту у відповідності до вимог пунктів 4, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Враховуючи вищевикладене, ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

Крім того, в постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №815/884/17 зазначено, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Також існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.

Так, у провінції Алеппо, в якій проживав позивач, існує високий ризик стати жертвою нападу та поранення, а можливість внутрішнього переміщення по країні не вважається реальним способом уникнути переслідувань.

Верховний Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо визнання протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №193-16 від 05.04.2016 року щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язанні Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Той факт, що в Сирії триває збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож, ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації.

Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не спростовує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду вважає вірним висновок суду першої інстанції про часткове задоволення адміністративного позову.

При цьому, П`ятий апеляційний адміністративний суд, неправильно застосувавши норми матеріального права до спірних правовідносин, помилково скасував рішення суду першої інстанції, який повно та правильно встановив обставини справи, вірно застосував норми матеріального права та надав їм системне тлумачення.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

З огляду на викладене рішення суду першої інстанції по своїй суті є правильним. У свою чергу, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого помилково скасував законне рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у справі скасувати.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року у справі залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді: Л.О. Єресько

В.М. Соколов