Історія справи

Постанова КАС ВП від 25.02.2025 року у справі №160/7225/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 160/7225/24

адміністративне провадження № К/990/3673/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді Блажівської Н.Є.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року (суддя Рищенко А. Ю.)

та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року (судді: Юрко І.В., Білак С.В., Чабаненко С.В.),

у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

УСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (далі також - ГУ ДПС, Відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 грудня 2023 року №1221638-2411-0465-UA12020010000033698, яким визначено суму податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене фізичними особами-підприємцями, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, у розмірі 4 225,00 грн за 2022 рік.

Обґрунтовуючи позовні вимоги Позивач покликався на те, податок на належне йому нерухоме майно - автостоянку не підлягає нарахуванню відповідно до положень підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України (далі - ПК України). Зазначав, що він є фізичною особою - підприємцем та відповідна автостоянка використовується ним у власній господарській діяльності. При цьому вказував, що автостоянка може мати тимчасові споруди та малі архітектурні форми, а отже не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

1.2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 17 травня 2024 року у задоволенні позовної заяви відмовим повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд виходив з відсутності підстав для застосування підпункту «е» 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України з огляду на те, що:

- приписи підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України свідчать про те, що законодавець у кожному підпункті (від «а» до «л») передбачив чіткі умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню;

- аналіз підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України свідчить, що однією з істотних умов для звільнення від оподаткування на підставі цього пункту є ознака місця здійснення діяльності власником нерухомого майна - в малій архітектурній формі та на ринку (постанова Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі №520/4333/2020);

- Позивач є власником нежитлової нерухомості - автостоянки;

- аналіз підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає підстави для висновку, що автостоянка є об`єктом нежитлової нерухомості, а отже є об`єктом оподаткування в розумінні норм ПК України.

Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 24 грудня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Федорчука Кирилла Юрійовича в інтересах ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року без змін.

У постанові апеляційний суд погодився з тими висновками, що cформував суд першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не прийняв викладені в апеляційній скарзі доводи Позивача про те, що автостоянка є спорудою малої архітектурної форми, а тому відповідно до підпункту «е» 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України не є об`єктом оподаткування з посиланням на технічну інвентаризацію об`єкта нерухомого майна - автостоянки, оскільки відповідна технічна інвентаризація не була підставою позовних і такі вимоги у встановлений Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спосіб Позивачем в суді першої інстанції незмінювались та не доповнювались. Також суд касаційної інстанції зазначив, що паспорт технічної інвентаризації не подавався Позивачем до суду першої інстанції та ним не досліджувався, у той час, як апеляційна скарга не містить обґрунтування неможливості подання Позивачем вказаного доказу (який існував з 2020 року) до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Крім того, апеляційним судом вказано, що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №364350810 нерухомого майна - автостоянки, розташованої по АДРЕСА_1 дані щодо типу об`єкта вказаного об`єкта не вносились, в тому числі і на підставі вказаного вище «паспорта».

2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Доводи Позивача (особи, яка подала касаційну скаргу)

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга Позивача, в якій він просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій й направити справу на новий розгляду до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження Позивач визначив пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Позивач вважає, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, посилаючись на правову позицію викладену в постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №686/22924/16-ц, що автостоянка не є об`єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об`єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 Цивільного кодексу України, оскільки вони безпосередньо не пов`язані з земельною ділянкою.

Вказує, що оскільки автостоянка є об`єктом нежитлової нерухомості та включає в себе малі архітектурні форми (далі - МАФ), то щодо вказаного об`єкту мають застосовуватись положення підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України відповідно до якого не є об`єктами оподаткування нежитлові об`єкти, які використовуються суб`єктами малого та середнього бізнесу у тимчасових спорудах або малих архітектурних формах для здійснення підприємницької діяльності.

При цьому відзначає, що на підтвердження зазначеного до апеляційного суду було надано довідку інженера технічної інвентаризації, яким здійснювалась технічна інвентаризація об`єкта нерухомого майна - автостоянки по АДРЕСА_1 . Відповідно до вказаної довідки від 23 вересня 2024 року вищенаведені споруди є малими архітектурними формами.

Відзначає, що сам по собі факт реєстрації заявлених об`єктів нерухомості на фізичну особу, а не на фізичну особу-підприємця, не позбавляє останнього права на віднесення приміщень, що використовуються в його господарській діяльності, до об`єктів нерухомості, які не є об`єктом оподаткуванням в розумінні підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

Наголошує, що оскільки нежитлове приміщення - автостоянка по АДРЕСА_1 має малі архітектурні форми, використовується ним як фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 - «Допоміжне обслуговування наземного транспорту», та платником єдиного податку, не передана в оренду третім особам, можна стверджувати, що зазначений об`єкт має всі необхідні умови для застосування норми підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту266.2 статті 266 ПК України.

Покликається на те, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 серпня 2024 року у справі №160/7228/24.

2.2. Доводи Відповідача (особи, яка подала відзив на касаційну скаргу)

Відповідач не погоджується з вимогами касаційної скарги, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі - законними і обґрунтованими.

Покликається на те, що відповідно до технічного паспорту на майновий комплекс - автостоянка по АДРЕСА_1 (паспорт виготовлений станом на 28 вересня 2020 року) серед характеристик будинку, господарських будівель та споруд зазначено про наявність фундаменту (бетон), водночас споруда, яка має фундамент та свою адресу, не може вважатися МАФом.

Звертає увагу на відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження того, що споруди за адресою АДРЕСА_2 , мають документи, які обумовлюють розміщення МАФів - паспорт прив`язку.

Вказує, що на підтвердження провадження своєї підприємницької діяльності, Позивач був зобов`язаний подавати повідомлення про об`єкти оподаткування або об`єкти, пов`язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність, за формою № 20-ОПП. Однак Позивачем не надано суду доказів подання повідомлення до контролюючого органу за формою № 20-ОПП про об`єкт нерухомого майна, а саме про автостоянку реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 483487912101, розташованої за адресою АДРЕСА_2 , загальна площа яка підлягає оподаткуванню 130,0 кв. м. (Опис: літ. А-1 - будівля охорони, загальною площею 16,2 кв. м; літ. В-1 - будівля охорони, загальною площею 5,5 кв. м; літ. Б - ангар, загальною площею кв. м; літ. Г - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Д - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Е - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Ж - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1кв.м; літ. З - нежитлове приміщення, загальною площею 23,9 кв. м, дата державної реєстрації права власності 12 квітня 2016 року, частка власності 1/1), через яке провадиться діяльність.

Зазначає, що відповідно до положень підпункту «г» підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки та інші будівлі відносяться до об`єктів нежитлової нерухомості

3. ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ ОБСТАВИНИ У СПРАВІ

Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 здійснює такі види економічної діяльності: 52.21 Допоміжне обслуговування наземного транспорту (основний), 49.39 Інший пасажирський наземний транспорт, н.в.і.у., 64.99 Надання інших фінансових послуг (крім страхування та пенсійного забезпечення), н.в.і.у., 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, 77.11 Надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів, 96.09 Надання інших індивідуальних послуг, н.в.і.у., 71.11 Діяльність у сфері архітектури, 71.12 Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №364350810 Позивач є власником нежитлового приміщення - автостоянки, яка складається з: літ. А-1 - будівля охорони, загальною площею 16,2 кв.м; літ. В-1 - будівля охорони, загальною площею 5,5 кв.м; літ. Б - ангар, загальною площею кв.м; літ. Г - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв.м; літ. Д - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв.м; літ. Е - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв.м; літ. Ж - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв.м; літ. З - нежитлове приміщення, загальною площею 23,9 кв.м; літ. К - навіс; літ. Л - навіс; літ. М - навіс; літ. Н - навіс; літ. О - навіс; №1-3 - огорожа; І - замощення.

На підставі даних інформаційної системи 28 грудня 2023 року ГУ ДПС в автоматичному режимі сформовано податкове повідомлення-рішення №1221638-2411-0465-UA12020010000033698, яким визначено Позивачу суму податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене фізичними особами-підприємцями, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, у розмірі 4225,00 грн за 2022 рік.

2 лютого 2024 року ОСОБА_1 оскаржив вказане податкове повідомлення-рішення в адміністративному порядку до Державної податкової служби України.

Рішенням Державної податкової служби України від 20 лютого 2024 року №4500/6/99-00-06-01-03-06 у задоволенні скарги відмовлено, оскільки згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, об`єкт нежитлової нерухомості (автостоянка) не відноситься до тимчасових споруд чи малих архітектурних форм, натомість відповідно до підпункту «г» підпункту 14.1.129 прим. 1 підпункту 14.1.29 пункту 14.1 статті 14 ПК України криті автомобільні стоянки віднесено до категорії: гаражі. Відтак, відсутні підстави для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України при нарахуванні податку на зазначений вище об`єкт нерухомого майна.

Позивач, не погодившись з вказаним податковим повідомленням-рішенням, вважаючи його протиправним, звернувся до суду з цим позовом про його скасування.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

4.1. Оцінка доводів учасників справи й висновків суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, виходить з такого.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до підпункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 ПК України до повноважень сільських, селищних, міських рад, військових адміністрацій та військово-цивільних адміністрацій щодо податків та зборів належать встановлення ставок місцевих податків та зборів в межах ставок, визначених цим Кодексом.

Згідно з підпунктом 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 ПК України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, їх складові частини, що не є об`єктами житлової нерухомості. До об`єктів нежитлової нерухомості відносяться:

а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;

б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;

в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;

г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;

ґ) будівлі промислові та склади;

д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);

е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;

є) інші будівлі.

Відповідно до статті 265 ПК України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, транспортного податку та плати за землю.

Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлює, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Підпункт 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України зазначає об`єкти, які не є об`єктами оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Зокрема в підпункті «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України вказано, що не є об`єктом оподаткування: об`єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб`єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.

В постанові від 27 серпня 2024 року у справі № 160/7228/24 Верховний Суд зазначив, що для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України необхідно обов`язково дотриматися усіх наступних умов:

- об`єкт повинен відноситися до нежитлової нерухомості;

- об`єкт повинен використовуватися суб`єктами господарювання малого та середнього бізнесу;

- суб`єкт господарювання повинен провадити свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.

Судами попередніх інстанцій констатовано, що Позивач є фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 "Допоміжне обслуговування наземного транспорту", та платником єдиного податку.

Позивач у позовній заяві покликався на те, що об`єкт нежитлової нерухомості - автостоянка, щодо якого нараховане грошове зобов`язання, використовувався ним як фізичною особою - підприємцем у власній господарській діяльності.

Водночас судами попередніх інстанцій вказаним доводам Позивача не надано оцінки, а саме, не досліджено та не встановлено на підставі належних доказів чи дійсно об`єкт нежитлової нерухомості - автостоянка використовувався Позивачем саме як фізичною особою - підприємцем у власній господарській діяльності в 2022 році (період за який нараховане податкове зобов`язання).

Крім того, частиною другою статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною другою статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» встановлено, що мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об`єкта благоустрою.

До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки, аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, ґрати; інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством.

Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об`єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, норм і правил.

Обгрунтовуючи, що належна йому автостоянка не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до положень підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, Позивач покликався на те, що автостоянка може мати тимчасові споруди та малі архітектурні форми.

Суди попередніх інстанцій, формуючи висновок про відсутність підстав для застосування підпункту е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України виходили виключно з того, що відповідно до положень підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України, автостоянка є об`єктом нежитлової нерухомості, а отже є об`єктом оподаткування в розумінні норм ПК України.

Водночас при цьому судами першої та апеляційної інстанцій не було досліджено питання можливості віднесення об`єктів нерухомості загальної площі 130 кв.м, які оподатковані контролюючим органом (а саме: літ. А-1 -будівля охорони, загальною площею 16,2 кв. м; літ. В-1 - будівля охорони, загальною площею 5,5 кв. м; літ. Б - ангар, загальною площею кв. м; літ. Г - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Д - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Е - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Ж - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв.м; літ. З - нежитлове приміщення, загальною площею 23,9 кв. м) до тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та/або малих архітектурних форм.

Водночас, встановлення вищезазначених обставин є визначальним для застосування підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України у цих правовідносинах.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 27 серпня 2024 року у справі № 160/7228/24. В апеляційній скарзі Позивач покликався на зазначену постанову, водночас правова позиція викладена в ній не була врахована судом апеляційної інстанції.

Суд погоджується з твердженням суду апеляційної інстанції, що технічна інвентаризація об`єкта нерухомого майна - автостоянки, розташованої по вул. Терещенківська, 23а,м. Дніпро, не була підставою позовних вимог і позовні вимоги у встановлений КАС України спосіб Позивачем в суді першої інстанції не змінювались та не доповнювались. Як і погоджується з тим, що паспорт технічної інвентаризації об`єкта нерухомого майна - автостоянки до суду першої інстанції Позивачем не надавався.

Водночас, ненадання Позивачем зазначених доказів на підтвердження доводів викладених у позовній заяві та не зазначення їх як підстави позову, за обставин даної справи та враховуючи умови застосування підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, не позбавляло суди обов`язку щодо надання належної оцінки доводам Позивача про те, що автостоянка може мати тимчасові споруди та малі архітектурні форми та з`ясування всіх обставин у справі в аспекті вказаних доводів.

За правилами статті 244 КАС України питання, які вирішує суд при ухваленні рішення (в редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) під час ухвалення рішення суд вирішує: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частин першої та другої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 73 КАС України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

За приписами частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною першою статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Верховний Суд, аналізуючи зазначені норми КАС України, неодноразово наголошував на тому, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами. Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути визначені судами на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі.

При цьому обов`язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з`ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 2 та частини четвертої статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Тобто, цей принцип зобов`язує суд до активної ролі в судовому процесі для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

В постанові від 29 червня 2023 року у справі № К/990/3883/23 Верховний Суд звернув увагу на те, що принцип безпосереднього дослідження судом доказів, передбачений частиною першою статті 90 КАС України, вимагає проведення їх дослідження, аналізу й надання оцінки судом саме під час судового розгляду справи, а відомості про обставини справи, на підставі яких суд приймає відповідне рішення по суті, повинні бути достовірними, достатніми, належними та допустимими. Отож, мотивація суду не може обмежуватися цитуванням змісту висновків контролюючого органу та, відповідно, зробленими формальними висновками без безпосереднього аналізу і дослідження доказів судом та встановлення відповідних обставин під час судового розгляду справи.

За таких обставин, Суд, розглядаючи касаційну скаргу Позивача, вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак такі судові рішення не є такими, що відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до приписів статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Не встановлення та не надання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, свідчить про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при розгляді справи.

За правилами статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведе Суд доходить висновку, що суди першої та апеляційної інстанції допустили порушення норм процесуального права, не встановили фактичні обставини, що мають значення для справи, що є підставою для задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

4.2 Щодо стягнення судових витрат

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд, серед іншого, вирішує, чи слід позов задовольнити або в позові відмовити, та як розподілити між сторонами судові витрати.

Питання розподілу судових витрат не є вимогою позову, яка направлена на захист порушених суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і, певною мірою, є відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, в тому числі, процесуальних, під час розгляду справи. Вирішення цього питання є обов`язком суду, яке вирішується за результатами розгляду справи в залежності від того, яке рішення приймається судом.

Відповідно до статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За загальним правилом розподілу судових витрат, що передбачені статтею 139 КАС України, стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, компенсуються понесені у зв`язку з розглядом справи судові витрати за рахунок іншої сторони. У разі часткового задоволення адміністративного позову судові витрати розподіляються за принципом пропорційності.

У даному випадку суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що судове рішення про направлення справи для продовження розгляду або на новий розгляд не є рішенням, прийнятим на користь однієї із сторін у справі, оскільки передбачає повторну передачу справи до суду відповідної інстанції для нового розгляду по суті спору. У випадках передачі справи на новий розгляд або для продовження розгляду розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання касаційної скарги, здійснює адміністративний суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 19 січня 2022 року у справі №500/2632/19 при вирішенні питання щодо формування єдиної правозастосовчої практики в частині можливості здійснення при ухваленні судового рішення судом касаційної інстанції розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, у випадку направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду, дійшла висновку, що судові витрати, пов`язані з розглядом відповідної касаційної скарги, підлягають розподілу за результатами нового розгляду спору та ухвалення остаточного рішення, з урахуванням загальних правил розподілу судових витрат.

Таким чином, при ухваленні судового рішення про повернення справи на новий розгляд розподіл судових витрат не здійснюється.

Зазначене також узгоджується з позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною в ухвалах від 13 жовтня 2020 року у справі № 540/474/19, від 20 листопада 2023 року у справі №160/14306/21, від 24 січня 2024 року у справі №520/12293/2020 та інших.

Враховуючи, що суд касаційної інстанції не приймає у цій справі рішення по суті, а направляє її на новий розгляд до суду першої інстанції, у колегії суддів Верховного Суду відсутні правові підстави для здійснення розподілу судових витрат.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі №280/8788/21.

4.3 Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Згідно з частиною четвертою статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Відповідно до частини п`ятої статті 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Суд визнає, що судами попередніх інстанцій порушені норми процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин у справі, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд.

У цій справі порушення допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, а тому справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

Керуючись статтями 3 345 349 353 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Н.Є. Блажівська

Судді О.В. Білоус

І.Л. Желтобрюх