Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.08.2018 року у справі №296/10121/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 листопада 2018 року

Київ

справа №296/10121/17

адміністративне провадження №К/9901/59494/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 296/10121/17

за позовом ОСОБА_3

до Житомирської міської ради

про визнання незаконними та скасування рішення і додатку,

за касаційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року (у складі судді Попової О.Г.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2018 року (у складі колегії суддів Мацького Є.М., Шевчук С.М., Шидловського В.Б.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_3 (далі - позивач або ОСОБА_3) звернувся до Житомирської міської ради із позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення Житомирської міської ради 27-го скликання від 28 вересня 2017 року № 758 та додаток № 2 вищезазначеного рішення в частині відмови ОСОБА_3 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою отримання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що звертався до відповідача через Центр надання адміністративних послуг Житомирської міської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 28 вересня 2017 року Житомирська міська рада на пленарному засіданні прийняла рішення, відповідно до пункту 2 якого йому було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. На думку позивача, оскаржуване рішення в частині відмови ОСОБА_3 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою прийняте з порушенням вимог чинного законодавства України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2018 року, у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення і додатку - відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що оскаржуване рішення прийнято поза межами місячного строку, встановленого статтею 123 Земельного кодексу України, однак протиправна бездіяльність щодо ненадання дозволу не перешкоджає розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а тому і протиправне рішення у вигляді незаконної відмови у наданні дозволу, теж не повинно бути перешкодою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій та вважаючи, що вони є незаконними та необґрунтованими, оскільки суд невірно дав оцінку обставинам справи, та прийнятими з неправильним застосуванням судом норм матеріального права, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2018 року і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 15 серпня 2018 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 серпня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 296/10121/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2018 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 23 листопада 2018 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 22 листопада 2016 року звернувся до відповідача через Центр надання адміністративних послуг Житомирської міської ради із заявою щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га поряд з АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Вказана заява була зареєстрована в Центрі надання адміністративних послуг Житомирської міської ради 22 листопада 2016 року за реєстраційним № 13031.

До заяви ОСОБА_3 було долучено графічні матеріали, на яких зазначено місце розташування бажаної земельної ділянки.

Як встановлено із відмітки у листі проходження адміністративної послуги від 22 листопада 2016 року № 13031, заява позивача та додані до неї документи були отримані відповідачем від адміністратора 23 листопада 2016 року.

Відповідно до витягу з Протоколу засідання постійної комісії з питань містобудування, архітектури та землекористування Житомирської міської ради № 101 від 11 липня 2017 року було заслухано проект рішення "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" та вирішено, зокрема: пункт 12, ОСОБА_3, АДРЕСА_1 - рекомендувати відмовити, оскільки дана земельна ділянка знаходиться у історичному ареалі м. Житомира, клопотання заявника не відповідає містобудівній документації, Генеральному плану м. Житомира та плану зонування.

Згідно Рекомендації постійної комісії з питань містобудування, архітектури та землекористування Житомирської міської ради вих. № 553/22 К-3 від 14 липня 2017 року за результатами розгляду проекту рішення "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" постійна комісія з питань містобудування, архітектури та землекористування рекомендує міському голові Сухомлину С.І.: - пункт 12, ОСОБА_3, АДРЕСА_1 - відмовити, оскільки дана земельна ділянка знаходиться у історичному ареалі м. Житомира, клопотання заявника не відповідає містобудівній документації, Генеральному плану м. Житомира та плану зонування.

Рішенням Житомирської міської ради 27-ої сесії VII скликання від 28 вересня 2017 року № 758 за результатами заяви громадян та відповідно до Земельного кодексу України, Законів України: "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про Державний земельний кадастр", "Про землеустрій", "Про регулювання містобудівної діяльності", наказу від 16 листопада 2011 року № 290 Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України "Про затвердження Порядку розроблення містобудівної документації" міська рада вирішила, зокрема, відмовити громадянам у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок (не сформовані - вільні земельні ділянки, на яких відсутні об'єкти нерухомого майна), згідно з додатком 2.

Згідно Додатку № 2 до рішення Житомирської міської ради 27-ої сесії VII скликання від 28 вересня 2017 року № 758 до списку громадян міста, яким відмовлено у наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (не сформовані - вільні земельні ділянки, на яких відсутні об'єкти нерухомого майна), зокрема, включено ОСОБА_3, заява від 25 листопада 2016 року № 131171.

Не погоджуючись із наданою відповідачем відповіддю, позивач звернувся із позовом до суду.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що посилання в судових рішеннях на те, що позивач міг самостійно, без отримання дозволу, замовити розроблення документації із землеустрою, та те, що не розгляд відповідачем, а в подальшому відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки нібито не є порушенням прав позивача, є недоречним. Позивач вважає, що отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, хоча і не є гарантією прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у власність або користування, та не є перешкодою у замовленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, проте, дозволяє громадянину отримати від органу виконавчої влади або місцевого самоврядування детальну інформацію щодо можливих заборон на передачу земельної ділянки у користування або власність ще до укладення договору на розроблення проекту землеустрою. Крім того, позивач зазначає, що оскаржуване рішення не містить підстав, передбачених Земельним кодексом України, для відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

31 жовтня 2018 року від відповідача до суду надійшов відзив на касаційну скаргу позивач, в якому відповідач зазначає, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій є законним та обґрунтованим, доводи заявника касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, тому підстави для зміни або скасування рішення суду відсутні, також просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року та постанова Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2018 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Приписами статті 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 280/97-ВР), сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Статтею 59 Закону № 280/97-ВР визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 23 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, як вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Земельні відносини в Україні, відповідно до статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

У відповідності до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави колегії суддів дійти до висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що згідно відповідної відмітки у листі проходження адміністративної послуги від 22 листопада 2016 року № 13031, заява позивача та додані до неї документи були отримані відповідачем від адміністратора 23 листопада 2016 року. Водночас, оскаржуване рішення про відмову позивачу у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою прийнято відповідачем лише 28 серпня 2017 року.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що розгляд заяви ОСОБА_3 та надання відмови у вигляді оскаржуваного рішення Житомирської міської ради 27-ої сесії VII скликання від 28 вересня 2017 року № 758 вчинено відповідачем із порушенням граничного строку, визначеного частиною сьомою статті 118 ЗК України.

Водночас, перевіряючи чи було таке рішення прийняте на законних підставах, правомірність відмови, вказаної у рішенні Житомирської міської ради 27-ої сесії VII скликання від 28 вересня 2017 року № 758, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про регулювання містобудівної документації» від 17 лютого 2011 року № 3038-VI (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 3038-VI) містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. До складу містобудівної документації входить: генеральний план населеного пункту, детальний план території, план зонування території (зонінг). Генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Відповідно до статей 16, 17, 18, 19 Закону № 3038-VI планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

План зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що містобудівною документацією м. Житомира є Генеральний план міста.

У відповідності до статті 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Статтею 39 ЗК України зазначено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Згідно статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Положеннями статті 54 ЗК України регламентовано, що землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Крім того, частинами четвертою та п'ятою статті 54 Конституції України зазначено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Отже, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до Генерального плану міста Житомира, плану червоних ліній магістральних вулиць, затвердженого рішенням Житомирської міської ради від 30 листопада 2016 року №454 "Про затвердження Генерального плану міста Житомира", більша частина земельної ділянки, яку позивач бажає отримати у власність, знаходиться в межах червоних ліній перспективного розвитку АДРЕСА_1, де розміщення і будівництво наземних об'єктів житлово-цивільного промислового призначення та інших капітальних споруд, крім об'єктів транспорту та інженерних мереж, забороняється (ДБН 360-92* "Планування і забудова міських і сільських поселень" та ДБН В.2.3.5-5-2001 "Вулиці та дороги населених пунктів").

Відповідно до Плану зонування, затвердженого рішенням Житомирської міської ради від 04 квітня 2017 року № 579 «Про затвердження Плану зонування міста Житомира» земельна ділянка, яку позивач бажає отримати у власність, площею 0,1000 га знаходиться в кварталі Г-Ід - Підзоні громадської, ділової та комерційної активності в межах загальноміського центру.

Згідно витягу з Протоколу засідання постійної комісії з питань містобудування, архітектури та землекористування Житомирської міської ради № 101 від 11 липня 2017 року було заслухано проект рішення "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" та вирішено рекомендувати відмовити ОСОБА_3, оскільки дана земельна ділянка знаходиться у історичному ареалі м. Житомира, клопотання заявника не відповідає містобудівній документації, Генеральному плану м. Житомира та плану зонування.

Вказані обставини стали підставою для винесення Житомирською міською радою рішення від 28 вересня 2017 року № 758, яким, відмовлено позивачу (ОСОБА_3) у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка 02.01 згідно Класифікації видів цільового призначення земель), оскільки дана земельна ділянка у відповідності до містобудівної документації знаходиться в межах історичного ареалу, частково в межах охоронної зони пам'ятки архітектури місцевого значення «Будинок Щасних», частково в межах зони регулювання забудови І категорії та в межах зони археологічного культурного шару III категорії, підзоні громадської, ділової та комерційної активності в межах загальноміського центру, де розміщення садибної житлової забудови не передбачено, а також більша частина земельної ділянки знаходиться в межах червоних ліній перспективного розвитку АДРЕСА_1, де розміщення і будівництво наземних об'єктів житлово-цивільного, промислового призначення та інших капітальних споруд, крім об'єктів транспорту та інженерних мереж забороняється.

Таким чином, доводи позивача в касаційній скарзі, що оскаржуване рішення не містить визначених ЗК України підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, є безпідставними.

Крім того, в касаційній скарзі заявник посилається на те, що оскаржуване рішення хоч і не є перешкодою в замовленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, проте, громадянин має право отримати від органу виконавчої влади або місцевого самоврядування детальну інформацію щодо можливих заборон на передачу земельної ділянки у користування або власність ще до укладення договору на розроблення проекту землеустрою. З приводу таких тверджень позивача, Суд зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Виконавчий комітет Житомирської міської ради листом від 22 грудня 2016 року № 25/М-9478-4 повідомив позивача, що його заяву розглянуто, і повідомив його про невідповідність бажаної земельної ділянки вимогам законів, та прийнятим на підставі них нормативних документів. Тому, суд критично ставиться до твердження позивача про відсутність інформації від органу виконавчої влади або місцевого самоврядування щодо можливих заборон на передачу йому бажаної земельної ділянки у користування або власність.

Згідно частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

З системного аналізу вказаних норм слідує, що адміністративний суд, під час розгляду справи, повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача.

Виходячи зі змісту статей 2 та 5 КАС України, судовому захисту підлягає лише порушене право особи. До адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. В контексті наведених приписів КАС має значення не лише суб'єктивне рішення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, але обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Якщо ж таке право порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб'єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Верховного Суду вважає вірним висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що оскаржуваним рішенням Житомирської міської ради не порушуються права та законні інтереси позивача у спірних правовідносинах, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).

У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції , має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко