Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.05.2018 року у справі №826/12513/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 травня 2018 року

Київ

справа №826/12513/16

адміністративне провадження №К/9901/33340/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2016 року (головуючий суддя - Іщук І.О.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2017 року (головуючий суддя - Кучма А.Ю., судді - Аліменко В.О., Безименна Н.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача -Державна казначейська служба України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Вищого господарського суду України, в якому просила:

- визнати протиправними дії Вищого господарського суду України щодо відмови в нарахуванні та виплаті вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою;

- зобов'язати Вищий господарський суд України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді на час реалізованого права на відставку.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідачем протиправно не виплачено їй вихідну допомогу у зв'язку із виходом судді у відставку, передбачену статтею 136 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній станом на день подання позивачем заяви про відставку, далі - Закон №2453-VI). ОСОБА_1 зазначає, що вона як суддя з більш ніж двадцятирічним стажем роботи на посаді судді має право на отримання вихідної допомоги, яка є однією із конституційних гарантій незалежності судді як умови здійснення правосуддя неупередженим і справедливим судом. Позбавлення такого права, у зв'язку з втратою чинності Закону України від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ «Про статус суддів» та внесення законодавчих змін до Закону №2453-VI позивач вважає дискримінаційним, таким що звужує обсяг її конституційних прав на соціальне і матеріальне забезпечення і не відповідає правомірним очікуванням на отримання зазначеної допомоги після багаторічної роботи на посаді судді.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник зазначає, що право на відставку виникає з часу, з якого стаж роботи на посаді судді досяг двадцяти років. Зазначена обставина, як вважає позивач, є єдиною умовою набуття права на відставку, тоді як подання заяви про звільнення є лише доказом реалізації цього права. Позивач зазначила, що право на одержання вихідної допомоги вона набула одночасно з набуттям права на відставку, ще у 2008 році, під час дії статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ «Про статус суддів», а тому таке її право не може залежати від часу реалізації права на відставку. Посилання відповідача на законодавчі зміни вважає безпідставними і такими, що ґрунтуються на помилковому трактуванні положень законодавства.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Вищий господарський суд України скористався своїм правом та надіслав до суду заперечення на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень зазначив, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 березня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 була обрана суддею вперше 03 квітня 1989 року. 04 липня 2002 року ОСОБА_1 обрано суддею Вищого господарського суду України.

25 березня 2015 року позивач звернулася із заявою про відставку до Вищої ради юстиції.

Постановою Верховної Ради України від 12 листопада 2015 року №788-VІІІ «Про звільнення суддів», ОСОБА_1 звільнена з посади судді Вищого господарського суду України у відставку, відповідно до пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

На підставі вищевказаної постанови Верховної Ради України, наказом голови Вищого господарського суду України від 27 листопада 2015 року №446-к, ОСОБА_1 відраховано зі штату Вищого господарського суду України.

15 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого господарського суду України із заявою про нарахування та виплати вихідної допомоги, у зв'язку з наявністю у неї стажу на посаді судді більше ніж 27 років та набуттям нею права на відставку з 2008 року.

Вищий господарський суд України, листом від 21 березня 2016 року №01-23/941/628/16, повідомив позивача про відмову у здійсненні розрахунку та виплати вихідної допомоги, посилаючись на відсутність законодавчих підстав для нарахування такої допомоги.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги є вихід у відставку. ОСОБА_1 звільнено у відставку на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 листопада 2015 року №788-VІІІ «Про звільнення суддів», тобто у той час коли вже було відсутнє право на отримання вихідної допомоги, передбаченої статтею 136 Закону №2453-VI.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи наступне.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 109 Закону №2453-VI (у редакції чинній на момент звернення позивача із заявою про відставку) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.

Водночас, за правилами частин другої та шостої статті 111 зазначеного Закону (у редакції чинній на момент звернення позивача із заявою про відставку) питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Законом України від 27 березня 2014 року №1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» (далі - Закон №1166-VII), який набрав чинності 01 квітня 2014 року, внесено зміни до Закону №2453-VI, а саме, виключено статтю 136 ("Вихідна допомога судді у зв'язку з відставкою") вказаного Закону, в якій зазначалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

З 28 березня 2015 року Закон № 2453-VI діяв у новій редакції, викладеній згідно із Законом від 12 лютого 2015 року №192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» і виплати вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку, ним також не передбачено.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді.

Згідно фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 звільнено у відставку на підставі постанови Верховної Ради України 12 листопада 2015 року, тобто у той час, коли вже не існувало право на вихідну допомогу, яка передбачена статтею 136 Закону №2453-VI.

Зважаючи на те, що на момент виходу позивача у відставку - дату прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення її з посади судді, положення статті 136 Закону № 2453-VI втратили чинність, у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Аргументи позивача про матеріальне забезпечення судді як однієї з конституційних гарантій його незалежності є обґрунтованими, однак в контексті спірних правовідносин слід звернути увагу на те, що звернення до суду з цим позовом зумовлено відмовою у виплаті вихідної допомоги, право на отримання якої Закон № 2453-VI встановлював до набрання чинності згаданих законодавчих змін.

Конституційний Суд України у Рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Крім того, рішення щодо неконституційності Закону №1166-VII, в частині виключення статті 136 із Закону № 2453-VI, Конституційним Судом України не приймалося.

Таким чином, за встановлених у цій справі обставин і правового регулювання спірних правовідносин правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що вимоги позивача про виплату вихідної допомоги у зв'язку з відставкою не ґрунтуються на законі, відповідно підстав для задоволення позову немає.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/11938/15, № провадження К/9901/3775/18 та від 07 лютого 2018 року у справі № 820/858/16, № провадження К/9901/1758/18.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2016 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2017 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.

Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді І.Л.Желтобрюх

Т.Г.Стрелець