Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 березня 2019 року

Київ

справа №818/3533/15

адміністративне провадження №К/9901/11417/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2015 року (головуючий суддя Кунець О.М., судді - Шаповал М.М., Кравченко Є.Д.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2016 року (головуючий суддя Філатов Ю.М., судді - Бартош Н.С., Мельнікова Л.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, в якому просив: скасувати рішення ДМС України від 18 вересня 2015 року № 690-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, позов задоволено. Скасовано рішення ДМС України від 18 вересня 2015 року № 690-15 та зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ДМС України звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 листопада 2010 року ОСОБА_2 прибув з Іраку на територію України легально за навчальною візою повітряним транспортом за маршрутом Ірак-Сирія-Туреччина-Україна по дійсному паспорту громадянина Республіки Ірак з метою вступу на підготовчий факультет Сумського державного університеті та з наміром навчатися за спеціальністю «Фармакологія».

21 березня 2011 року позивач звернувся до сектору міграційної служби у Сумській області із заявою про визнання біженцем відповідно до Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-ІІI «Про біженців».

Державним комітетом України у справах національностей та релігій 31 жовтня 2011 року прийнято рішення № 573-11, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем. Відмова мотивована тим, що оскільки позивачем не надано доказів проходження обряду хрещення, то і відсутні докази обґрунтованого побоювання заявника стати жертвою переслідувань за релігійними мотивами в Іраку.

Вказане рішення було оскаржено позивачем до суду. Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 3 травня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 17 лютого 2015 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

30 березня 2015 року ОСОБА_2 повторно звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Підставою для звернення позивача із вказаною заявою є його побоювання стати жертвою переслідувань за релігійними мотивами в Іраку. Позивач при розгляді його заяви просив урахувати, що у липні 2014 року він пройшов православний обряд хрещення у Свято-Преображенському соборі у м. Суми, на підтвердження чого надав копію свідоцтва про хрещення. На співбесіді ОСОБА_2 зазначав, що не може повернутися до країни походження, оскільки в Іраку відступництво від ісламу вважається страшним гріхом, таких осіб переслідують та вбивають, він може зазнати переслідувань навіть від своєї родини, так як вони дуже релігійні мусульмани-шиїти. Також, позивач просив врахувати, що останнім часом ситуація з безпекою в Іраку сильно погіршилася, великі території країни знаходяться під контролем радикальних угрупувань мусульман-сунітів, які вбивають тих, кого вважають своїми ворогами, зокрема, християн. Враховуючи викладене, позивач зазначав, що не може повернутися до країни походження, так як вважає обґрунтованими його побоювання стати жертвою переслідувань через зміну релігії з ісламу на християнство.

При цьому, позивач стверджував, що розповів своїм рідним про те, що став християнином, після чого його батько попередив, що у разі повернення до Ірану його вб'ють брат або дядько. ОСОБА_2 пояснив, що в Іраку християн переслідують мусульмани і багато випадків, коли християн вбивають, здійснюють серед них терористичні акти, підривають християнські храми. Християни змушені виїжджати до інших країн. В Іраку немає безпечних місць для християн.

Управлінням Державної міграційної служби України в Сумській області 19 червня 2015 року складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що у зв'язку з недоведеністю заявником наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, Державній міграційній службі України рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_2.

Державною міграційною службою України 18 вересня 2015 року прийнято рішення № 690-15 про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України від 8 липня 2011 року №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Управлінням Державної міграційної служби України в Сумській області 6 жовтня 2015 року повідомлено позивача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується його копія, яка знаходиться в матеріалах справи.

Не погоджуючись із рішенням прийнятим відповідачем, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ДМС України не доведено належними та допустимими доказами правомірність прийняття оскаржуваного рішення від 18 вересня 2015 року № 690-15 про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування рішення суд зазначив, що відповідачем не була надана повна та належна оцінка ситуації в країні походження позивача - Іраку, відсутня перевірка щодо відношення до християн безпосередньо в провінції Ті-Кар. Відповідно, висновки Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про те, що заявник не мав цілком обґрунтованих підстав для його ймовірного переслідування в країні громадянської належності, є не доведеними.

Зазначена позиція була підтримана Харківським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.

Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права та зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 вказаного Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Судами попередніх інстанцій на основі досліджених під час розгляду справи доказів встановлено, що позивач змінив релігію, а саме: прийняв християнство, що підтверджується свідоцтвом про хрещення.

У висновку Управління Державної міграційної служби України в Сумській області вказано, що сам факт того, що заявник пройшов хрещення не може вважатися підтвердженням щирості його віри, а отже відсутні підстави вважати, що заявник у разі повернення до Іраку може зіткнутися з реальною небезпекою переслідувань або жорстокого поводження за ознакою своєї релігійної приналежності.

Разом з тим, у вказаному висновку зазначено, що заявник народився і проживав у провінції Ті-Кар, яка розташована на півдні країни, де періодично відбуваються терористичні акти, які спрямовані на політичних, релігійних та племінних діячів (дата інформації 16 червня 2015 року).

Судами попередніх інстанцій зазначено, що обставини викладені у висновку є суперечливими. Доказів детального вивчення ситуації та зібрання відповідачем інформації саме по провінції Ті-Кар щодо відношення до християн в даному регіоні до суду не надано. Є лише посилання на те, що у провінції Ті-Кар, періодично відбуваються терористичні акти, які спрямовані, зокрема, на релігійних діячів, оскільки позивач не є релігійним діячем, то на думку відповідача, будь-які побоювання щодо повернення позивача до Іраку є безпідставними.

Відповідач в обґрунтування правомірності прийняття оскаржуваного рішення вказував, що в Іраку є регіон, де не існує погроз для християн - це Іракський Курдистан (додаткові пояснення до заперечень). «УВКБ отмечает, что многие из перемещенных лиц бежали в Иракский Курдистан, где уже нашли приют 300 тысяч человек из Мосула и окресных районов». Дана обставина, на переконання відповідача свідчить про те, що ситуація по відношенню до християн не на всій території Іраку є критичною.

Разом з тим, у додаткових запереченнях відповідач наводив посилання на різні джерела, які свідчать про те, що на півночі Іраку відбуваються постійні теракти, більша частина християнського населення була вимушена виїхати з країни. З червня 2014 року почався наступ екстреміського руху «Исламское государство Ирака и Леванта» (ИГИЛ), раніше відомого по жорстоким розправам з мирним християнським населенням Сирії. «Идеологи так называемого «Исламского государства» реализуют задачу тотального истребления или изгнания христиан с занятых ими территорий, совершая массовые убивства, насильственно депортирует людей, лишая их всего имущества» (дата доступу 17 листопада 2015 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що оскільки відповідачем не була надана повна та належна оцінка ситуації в країні походження позивача - Іраку, відсутня перевірка щодо відношення до християн безпосередньо в провінції Ті-Кар, то висновок Управління державної міграційної служби в Сумській області про те, що заявник не має цілком обґрунтованих підстав для його ймовірного переслідування в країні громадянської належності, є передчасним.

Частинами першою та другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій; далі - КАС України) передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

ДМС України не доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення від 18 вересня 2015 року № 690-15 про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо правомірності позовних вимог про скасування зазначеного рішення та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, аналізуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Сумського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2015 року та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2016 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків судів, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Сумського окружного адміністративного суду від 4 грудня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2016 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді І.Л.Желтобрюх

Т.Г.Стрелець