Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.03.2019 року у справі №522/6280/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 березня 2019 року

м. Київ

справа №522/6280/17

адміністративне провадження №К/9901/2893/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мороз Л.Л.,

суддів: Гімона М.М., Бучик А.Ю.,

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу № 522/6280/17

за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - ГУ ПФУ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ГУ ПФУ

на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року у складі головуючого судді Домусчі Л.В. та

ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді Кравця О.О., суддів Димерлія О.О., Коваля М.П. -

ВСТАНОВИВ:

03 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- скасувати рішення ГУ ПФУ від 29 вересня 2016 року про припинення виплати йому пенсії;

- зобов'язати ГУ ПФУ нарахувати та сплатити на його користь суми невиплаченої пенсії за вересень-грудень 2016 року та січень-березень 2017 року;

- стягнути з ГУ ПФУ моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюване рішення ГУ ПФУ жодним чином не відповідає нормам чинного законодавства, грубо порушує його права та законні інтереси громадянина, на захисті якого, крім положень чинного законодавства України, перебувають і норми міжнародного права, що вказує й на відкриту дискримінацію до певних іноземних громадян, що не припустимо в державних органах.

Приморський районний суд м. Одеси постановою від 18 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, частково задовольнив позовні вимоги: скасував рішення ГУ ПФУ від 29 вересня 2016 року № 99 про припинення виплати пенсії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1; зобов'язав ГУ ПФУ нарахувати та виплатити ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, суму невиплаченої пенсії, починаючи з жовтня 2016 року; стягнув з ГУ ПФУ на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 2 570 грн. В іншій частині позову - відмовив.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що припинення виплати пенсії ОСОБА_2 здійснено відповідачем без посилання на конкретні положення чинного законодавства, не вмотивовані відповідним положенням Закону у пенсійній сфері, що, в свою чергу, суперечить статті 19 Конституції України. При цьому вказав, що встановлення додаткових вимог для ОСОБА_3 з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження його можливості у реалізації свого права, гарантованого державною на соціальний захист.

14 грудня 2017 року ГУ ПФУ звернулось до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що в матеріалах пенсійної справи відсутні документи, які б підтверджували законне перебування позивач і постійне місце проживання на теперішній час на території України. При цьому, нової посвідки на постійне проживання до ГУ ПФУ надано не було, а судами не досліджувалось питання фактичного місця проживання позивача.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Пунктом 4 частини першої розділу VII Перехідних положень КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (частини третя статті 3 КАС України).

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребував матеріали справи.

Позивач відзиву на вказану касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надав.

Верховний Суд заслухав доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, та, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з наступних мотивів та передбачених законом підстав..

Суди встановили, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 2000 року на території України була призначена пенсія за вислугу років у відповідності до положень Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-XII), що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1, виданим Одеським обласним військовим комісаріатом.

13 вересня 2016 року ОСОБА_2 було направлено листа щодо необхідності звернутись до управління пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян ГУ ПФУ з питання припинення виплати пенсії. Зазначено про необхідність при собі мати паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання.

Рішенням ГУ ПФУ від 29 вересня 2016 року №99 виплата пенсії позивачу була припинена з 01 жовтня 2016 року, у зв'язку з відсутністю документа ,що посвідчує особу та адресу реєстрації місця проживання.

Також суди встановили, що при зверненні у 2000 році до пенсійного органу з заявою про призначення пенсії ОСОБА_2 було пред'явлено паспорт громадянина Російської Федерації, виданий Богучарським РВВС Воронезької області 07 грудня 2000 року, тимчасову посвідку ОСОБА_2 на постійне проживання серії НОМЕР_2, видану відділом паспортної, реєстраційної та міграційної роботи м. Одеси 26 червня 2003 року, яка була дійсна до 26 червня 2005 року.

Суд апеляційної інстанції встановив, що факт проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 відповідачем не заперечується.

Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає наступне.

Предметом спору в цій справі є рішення ГУ ПФУ про припинення виплати пенсії позивачу.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 46 Конституції України, статті 22 Загальної декларації прав людини, стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, стаття 23 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплюють право особи на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Водночас статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначається форми і види пенсійного забезпечення.

При цьому, Конституція України (стаття 24), Загальна декларація прав людини (статті 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (стаття 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 14, стаття 1 Протоколу N 12 до Конвенції, далі - Конвенція) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою.

Право на пенсійне забезпечення на умовах Закону № 2262-XII мають звільнені зі служби громадяни інших держав із числа військовослужбовців збройних сил та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства цих держав, які постійно проживають в Україні, і відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, їх пенсійне забезпечення здійснюється згідно із законодавством держави, на території якої вони проживають (стаття 1-2 Закону № № 2262-XII).

Відповідно до статті 1 Угоди про порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей і державне страхування військовослужбовців держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписаної 15 травня 1992 року, пенсійне забезпечення й обов'язкове державне страхування військовослужбовців Збройних Сил держав-учасниць Співдружності та інших військових формувань, створених законодавчими органами цих держав, Об'єднаних Збройних Сил Співдружності, Збройних Сил й інших військових формувань колишнього Союзу РСР, а також пенсійне забезпечення сімей цих військовослужбовців здійснюються на умовах, за нормами і в порядку, що встановлені або будуть установлені законодавством держав-учасниць, на території яких проживають зазначені військовослужбовці та їх сім'ї, а до прийняття цими державами законодавчих актів з цих питань - на умовах, за нормами і в порядку, встановлених законодавством колишнього Союзу РСР.

За правилами частини другої статі 52 Закону № 2262-XII (у редакції, яка діяла на час призначення позивачу пенсії) пенсіонерам з числа осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби та військової служби за контрактом, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членів їх сімей пенсії виплачуються за місцем фактичного проживання пенсіонера, незалежно від прописки, на підставі відповідних документів, які оформляються органами пенсійного забезпечення.

На час виникнення спірних відносин, особам, які мають право на пенсійне забезпечення згідно з Законом № 2262-XII пенсії виплачуються також за місцем фактичного проживання пенсіонера на підставі відповідних документів, що оформляються органом Пенсійного фонду України (частина друга статті 52 Закону № 2262-XII (у редакції, яка діяла на час припинення виплати пенсії позивачу).

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.

Таким чином, вказаний перелік є виключним і не містить, як і Закон № 1058-IV в цілому, положень щодо можливості припинення виплати пенсії у зв'язку із відсутністю в матеріалах справи документа, що посвідчує особу та адресу реєстрації місця проживання.

До того ж, відповідно до статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

У справі яка розглядається, суди встановили, що в матеріалах пенсійної справи ОСОБА_2 містяться копії паспорта громадянина Російської Федерації та тимчасової посвідки на постійне проживання, яка в силу пункту 2 частини першої статті 13 Закону України від 20 листопада 2012 року № 5492-VI «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» є належним документом, що посвідчує особу. Та, зокрема, на підставі цих документів позивачу було призначено пенсію в 2000 році, яку отримував до припинення оспорюваним рішенням ГУ ПФУ.

За таких обставин, на думку колегії суддів, рішення ГУ ПФУ про припинення виплати пенсії ОСОБА_2 з підстав не передбачених законодавством про пенсійне забезпечення суперечить статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України, оскільки воно прийнято не на підставі, та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Крім того, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 09 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України (пункт 32). У розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право [рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)], а також право на певні суми соціальних виплат, у тому числі, у разі їх невиплаті є втручанням у право на мирне володіння майном (пункт 34 рішення ЄСПЛ у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10), рішення набуло статусу остаточного від 26 вересня 2014 року.

«Законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia) [ВП], заява № 44912/98, пункт 52, ЄСПЛ 2004-IX). Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами (див. вищенаведене рішення у справі «Копецький проти Словаччини» (Кореску v. Slovakia), пункт 50; «Anheuser-Busch Inc. проти Португалії» (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [ВП], заява № 73049/01, п. 65, ЄСПЛ 2007-І).

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пункти 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та пункт 52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року).

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З урахуванням наведеного правильними є висновки суду першої інстанції, з якими погодився й апеляційний суд про часткове задоволення позовних вимог.

Разом з цим, щодо вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди, колегія суддів зазначає, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач обґрунтував їх лише в частині того, що внаслідок неправомірного рішення органу пенсійного фонду з припиненням виплати пенсії він був позбавлений єдиного джерела свого існування.

Проте, судами не встановлено причинний зв'язок між заподіяною позивачу моральною шкодою і неправомірними діями відповідача. У справі немає доказів, які б вказували на це.

До того ж, поведінка позивача має бути також правомірною в розумінні положень Закону України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який, зокрема, передбачає для іноземців, отримання відповідних посвідок на проживання.

Суд касаційної інстанції, відповідно до положень частини другої статті 341 КАС України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин, позов в частині стягнення з відповідача моральної шкоди не підлягає задоволенню, тому рішення судів попередніх інстанцій в цій частині підлягають скасуванню.

Відповідно до частин першої та третьої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 345, 349, 351, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області задовольнити частково.

Постанову Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області моральної шкоди у розмірі 2500 грн, ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В іншій частині постанову Приморського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року у справі № 522/6280/17 - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

Л.Л. Мороз

М.М. Гімон

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду