Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.09.2018 року у справі №641/607/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 жовтня 2018 року

Київ

справа №641/607/17

адміністративне провадження №К/9901/39052/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 641/607/17

за позовом ОСОБА_2

до Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова

про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_2

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 травня 2017 року (в складі колегії суддів Бенедик А.П., Мельнікової Л.В., Донець Л.О.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_2 (далі за текстом - позивач) звернувся з позовом до Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова (далі за текстом - відповідач або Управління), в якому просив:

- визнати неправомірним рішення Управління Пенсійного Фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова від 26 грудня 2016 року про відмову у призначенні пенсії за вислугою років згідно статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ (далі за текстом - Закон № 1789-ХІІ);

- скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова від 26 грудня 2016 року про відмову в призначенні пенсії за вислугу років згідно Закону № 1789-ХІІ;

- зобов'язати Управління Пенсійного Фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова провести обчислення та виплату пенсії за вислугою років з 15 вересня 2016 року, з розрахунку 90% від середнього розміру щомісячної заробітної плати без обмеження її максимального розміру відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ.

В обґрунтування позову зазначив, що 15 вересня 2016 року він звернувся до відповідача з належним пакетом документів за призначенням пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, проте рішенням від 19 вересня 2016 року відмовлено у призначенні пенсії. Позивач, не погодившись із вказаною відмовою звернувся до суду. За наслідком судового розгляду відповідача було зобов'язано повторно розглянути заяву. Проте, за наслідком повторного розгляду заяви, рішенням від 26 грудня 2016 року відповідач відмовив у призначенні позивачу пенсії. Відмову відповідач мотивував тим, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ (далі за текстом - Закон № 213-VІІІ) визначено, що з 01 червня 2015 року пенсії в порядку та на умовах, визначених Законом № 1789-ХІІ, не підлягають призначенню. Не погодившись із вказаною відмовою, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вказує, що має право на призначення пенсії за вислугу років, оскільки у період із 01 вересня 1994 року по 30 червня 1999 року він навчався у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, де отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста, починаючи з 14 вересня 1998 року працював в органах прокуратури Харківської області. На час звернення, вислуга років становила більше 20 років. Проте, статтею 86 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня № 1697-VII (далі за текстом - Закон № 1697-VII) збільшено стаж роботи позивача, що дає право на пенсію за вислугу років, в порівнянні зі статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ з 20 до 22 років 6 місяців, що, на думку позивача є звуженням його прав в розумінні Конституції України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 квітня 2017 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення суб'єкта владних повноважень - Управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі міста Харкова про відмову у призначенні пенсії за вислугою років. Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова здійснити призначення пенсії позивачу за вислугою років з 15 вересня 2016 року з розрахунку 90 відсотків від середнього розміру щомісячної заробітної плати без обмеження її максимального розміру, відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача з 15 вересня 2016 року права на призначення пенсії за вислугою років згідно статті 50-1 Закону №1789-ХІІ із розрахунку 90 % від середнього розміру щомісячної заробітної плати без обмеження її максимального розміру, оскільки передбачене статтею 50-1 Закону №1789-ХІІ (в редакції від 26 липня 2001 року) право на отримання пенсії за вислугу років за наявності 20-річного стажу були звужені статтею 86 Закону № 1697-VІІ.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 травня 2017 року апеляційну скаргу Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова задоволено. Постанову Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 квітня 2017 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою відмовлено в задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що відмовляючи позивачу у призначенні пенсії відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також з використанням повноважень з метою, з якою ці повноваження йому надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено), добросовісно та розсудливо.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 травня 2017 року і залишити в силі постанову суду першої інстанції.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 23 червня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 641/607/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі за текстом - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 17 вересня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 641/607/17 та призначив її до розгляду ухвалою від 17 жовтня 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 18 жовтня 2018 року.

Позивачем разом з касаційною скаргою було надіслано клопотання про участь у судовому засіданні, в задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до частини першої статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ.

Рішенням Комісії з розгляду спірних питань при призначенні (перерахунку) пенсії Управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова від 26 грудня 2016 року позивачу відмовлено в призначенні пенсії в зв'язку з втратою чинності Закону № 1789-ХІІ. Також відповідач зазначив, що Законом № 213-VІІІ визначено, що з 01 червня 2015 року пенсії в порядку та на умовах, визначених Законом № 1789-ХІІ не підлягають призначенню.

Позивач, вважаючи протиправними дії відповідача, звернувся до суду з позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судом апеляційної інстанції неправомірно відмовлено в задоволенні позовних вимог. Позивач наголошує, що зміст і обсяг досягнутих соціальних прав не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства або прийняття нових законодавчих актів. Вважає, що має достатній стаж роботи для призначення пенсії, відповідно до Закону № 1789-ХІІ. Застосування Закону № 1697-VII значно зменшить розмір пенсії та обмежить її максимальний розмір, крім того, цим Законом збільшено необхідний стаж для призначення пенсії, чим суттєво звужено права позивача.

10 серпня 2017 року від відповідача надійшло заперечення на касаційну скаргу позивача, в якому Управління наголошує, що станом на час звернення позивача діє новий Закон № 1697-VII. Вислуга років позивача станом на час звернення менше 22 років і є недостатньою для призначення йому пенсії за вислугою років ні за законом № 1789-ХІІ, ні за законом № 1697- VII.

НОРМИ ПРАВА, ЯКІ ЗАСТОСУВАВ СУД

Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом № 1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з частиною першою статті 46 Основного Закону України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно пункту 5 розділу ІІІ "Прикінцеві положення" Закону № 213 у разі неприйняття до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", "Про статус народного депутата України", "Про Кабінет Міністрів України", "Про судову експертизу", "Про Національний банк України", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Вказаний у пункті 5 розділу ІІІ "Прикінцеві положення" Закону № 213 закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 01 червня 2015 року прийнятий не був, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ (далі - Закон №1789-ХІІ) щодо права прокурорів і слідчих на пенсійне забезпечення за вислугу років і відповідно пенсії за цим Законом не призначаються.

Отже, з аналізу пункту 5 розділу ІІІ "Прикінцеві положення" Закону № 213 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що ним скасовані діючі станом на 01 червня 2015 року норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначались відповідно до конкретного переліку законів, зокрема, і відповідно до Закону № 1789-ХІІ.

Проте 15 липня 2015 року, у зв'язку з набуттям чинності Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, Закон № 1789-ХІІ втратив чинність, крім пункту 8 частини першої статті 15, частини четвертої статті 16, абзацу першого частини другої статті 46-2, статті 47, частини першої статті 49, частини п'ятої статті 50, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1, частини третьої статті 51-2, статті 53.

На час звернення позивач до відповідача із заявою про призначенням пенсії набрав чинності Закон № 1697-VII.

У зв'язку з набранням чинності зазначеним Законом втратили чинність положення статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.

У свою чергу, статтею 86 Закону №1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.

Відповідно до частини першої статті 86 Закону № 1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:

по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;

з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;

з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;

з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;

з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;

з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 травня 2017 року відповідає, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 86 Закону №1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 01 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців.

Як встановлено судами, на момент звернення (15 вересня 2016 року) позивача до відповідача із заявою про призначення пенсії, загальна вислуга років позивача склала 20 років 10 днів, в тому числі на посадах прокурорів - 18 років 5 днів, що визнається сторонами.

Враховуючи вказані положення статті 86 Закону №1697-VII, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що стаж роботи позивача на час його звернення до відповідача є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років згідно статті 86 Закону №1697-VII.

Таким чином, у відповідача не було правових підстав для призначення, на підставі звернення позивача, пенсії за вислугою років, у зв'язку із чим відповідач, приймаючи рішення про відмову у призначенні пенсії, діяв на підставі, в межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Слід зазначити, що виходячи з дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону №1697-VII, а не положення статті 50-1 Закону №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

З доводів заявленого позову та касаційної скарги вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону №1789-ХІІ, позивач пов'язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону № 1697-VII, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.

З такими доводами суд касаційної інстанції не погоджується з наступних підстав.

Відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26 липня 2001 року (в редакції Закону №2663-ІІІ від 12 липня 2001 року) до 01 жовтня 2011 року (в редакції Закону № 3668 від 08 липня 2011 року), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 % від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 %, але не більше 90 % від суми місячного (чинного) заробітку.

Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 01 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.

Таким чином, враховуючи положення статей 22, 58 Конституції України, можна стверджувати про те, що у разі якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).

За встановлених у цій справі обставинами, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 01 жовтня 2011 року, не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у нього не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" (у вказаній редакції).

Оскільки, позивач не набув такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2016 року в справі № 33/6710/15-а, а також Верховним Судом у справах № 372/2909/17, № 211/3177/17, № 740/500/17, 591/2314/16-а і підстав для відступу від неї не встановлено.

При вирішенні цієї справи суд виходить з конституційного принципу незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, який сформульований, зокрема, у рішеннях Конституційного Суду України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях цього Суду від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, а також від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Єдиний виняток з даного правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп висловив позицію, згідно якої закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

У рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України також зазначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній».

Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, згідно з висновком, що міститься у рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин (особа отримала право на застосування стосовно себе цього акта або його положень та фактично розпочала процес реалізації відповідного права). У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, суб'єкт владних повноважень під час розгляду питання, пов'язаного з реалізацією особою свого права, зокрема, права на соціальний захист, зобов'язаний застосовувати той закон або інший нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення відповідних правовідносин між особою та державною, в особі її уповноважених органів.

Враховуючи встановлені обставини справи та правове регулювання, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що станом на час звернення позивача до Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова у позивача був відсутній стаж роботи, що давав право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку, а тому відповідач, відмовляючи позивачу в призначенні йому пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Європейський суд з прав людини у пунктах 16, 17 рішення від 24 листопада 2016 року у справі "ТОВ "Полімерконтейнер" проти України" (Заява N 23620/05) наголосив, що першою і найбільш важливою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання з боку органів державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" [ВП], N 31107/96, п. 58, ЄСПЛ 1999-II). Умова законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справах "Хентріх проти Франції", від 22 вересня 1994 року, п. 42, серія A N 296-A, та "Кушоглу проти Болгарії", N 48191/99, п. п. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні "Великода проти України" (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00).

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04 від 10 лютого 2010 року): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) від 09 грудня 1994 року, серія A,303-A, п. 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій у справі.

Тому рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд апеляційної інстанції, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскарженому судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду апеляційної інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 травня 2017 року, якою скасовано постанову Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 квітня 2017 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко