ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2024 року

м. Київ

справа № 620/3264/18

адміністративне провадження № К/9901/9512/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І. В.,

суддів Шишова О. О., Яковенка М. М.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Чернігівської митниці ДФС на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2018 року, ухвалене суддею Баргаміною Н. М., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Карпушової О. В., Губської Л. В., Епель О. В., у справі № 620/3264/18 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Чернігівської митниці про скасування рішень,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

У жовтні 2018 року до Чернігівського окружного адміністративного суду звернувся фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Чернігівської митниці ДФС (правонаступник - Чернігівська митниця; далі - відповідач, скаржник), в якій просив скасувати рішення від 04 вересня 2018 року, викладене у повідомленні b45e3f4e-322b-474e-9618-9a7170236f38, про витребування додаткових документів.

Обґрунтовуючи підстави позовної заяви, позивач зазначав, що правомірність витребування документів у зв`язку з відсутністю відомостей про всі складові заявленого рівня митної вартості не доведена відповідачем, а тому оскаржуване рішення прийнято лише на підставі формального права без будь-якого обґрунтування.

Позивач наполягає, що виконав всі вимоги щодо надання документів для визначення митної вартості товару при поданні митної декларації, а тому у митного органу не могло виникнути жодних сумнівів щодо заявленої митної вартості. При цьому відповідач не зазначив, які саме відомості про складові заявленої митної вартості йому незрозумілі чи невідомі.

Чернігівський окружний адміністративний суд рішенням від 14 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року, задовольнив позовні вимоги повністю.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що митний орган, обґрунтовуючи свої сумніви у правильності зазначеної позивачем митної вартості товару, заявленій у спірному випадку до декларування, послався на те, що невідомі відомості про всі складові заявленого рівня митної вартості. Проте, відповідач не вказав, які саме підстави дають обґрунтовану можливість вважати, що позивачем заявлено неповні чи/або недостовірні відомості саме щодо митної вартості заявленого позивачем до декларування товару, зокрема, не вказав які саме складові митної вартості не містяться в поданих позивачем документах.

Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили:

15 серпня 2018 року між Dr. Mann Automobile GmbH, Deutschland (продавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (покупець) укладено контракт (договір) № 18DE02 на поставку товару, згідно з яким продавець продає, а покупець купує вживані автотранспортні засоби, перелічені в інвойсах, які є додатком до контракту, а покупець отримує їх і оплачує.

На виконання умов вищезазначеного контракту продавець поставив позивачу автомобіль Ford Transit Connect вартістю 4150 євро, що підтверджується інвойсом № 20180177 від 20 серпня 2018 року.

З метою здійснення митного оформлення вказаного транспортного засобу позивач подав до Чернігівської митниці ДФС декларацію № UA102230/2018/630642 та на підтвердження митної вартості товару разом з митною декларацією подав вищезазначені контракт (договір), інвойс та інші товаросупровідні документи.

Під час перевірки наданих для підтвердження митної вартості товару документів митний орган надіслав повідомлення від 04 вересня 2018 року b45e3f4e-322b-474e-9618-9a7170236f38, в якому вказано про необхідність подання додаткових документів, що підтверджують заявлену митну вартість товарів за митною декларацією, а саме: каталоги, специфікації, прейскуранти (прайс-листи); висновки про вартісні характеристики ідентичних та/або подібних товарів, підготовлені спеціалізованими експертними організаціями.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

Чернігівська митниця ДФС, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, звернулася до суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Відповідач зазначає, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою основний аргумент митного органу, яким обґрунтовувалися заперечення проти позову та на який посилався відповідач у відзиві на позов та в апеляційній скарзі.

Так, скаржник зазначає, що оскаржуване повідомлення про надання додаткових документів не є рішенням суб`єкта владних повноважень та не тягне для позивача жодних наслідків. Оскаржуваний документ, на думку відповідача, є лише пропозицією надати додаткові документи та більш ґрунтовно підтвердити заявлену митну вартість.

Відповідач подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані рішення без змін, оскільки має право оскаржити у суді будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, в тому числі й процедурні рішення.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

Відносини з приводу митного контролю та митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України, справляння митних платежів регулюються положеннями Митного кодексу України Податкового кодексу України та інших законів України з питань оподаткування.

Відповідно до частини першої статті 246 Митного кодексу України метою митного оформлення є забезпечення дотримання встановленого законодавством України порядку переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, а також забезпечення статистичного обліку ввезення на митну територію України, вивезення за її межі і транзиту через її територію товарів.

Статтями 49 50 Митного кодексу України визначено, що митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.

Згідно з частиною першою статті 51 Митного кодексу України митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього Кодексу.

Заявлення митної вартості товарів здійснюється декларантом. При цьому, декларант зобов`язаний: заявляти митну вартість, визначену ним самостійно, у тому числі за результатами консультацій з митним органом; подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню; нести всі додаткові витрати, пов`язані з коригуванням митної вартості або наданням митному органу додаткової інформації (частини перша та друга статті 52 Митного кодексу України).

Частинами першою та другою статті 53 Митного кодексу України встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. Документами, які підтверджують митну вартість товарів, зокрема, є: декларація митної вартості та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості; зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності; рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу); якщо рахунок сплачено - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару.

Частиною третьою статті 53 Митного кодексу України передбачено, що в разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов`язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) такі додаткові документи: 1) договір (угоду, контракт) із третіми особами, пов`язаний з договором (угодою, контрактом) про поставку товарів, митна вартість яких визначається; 2) рахунки про здійснення платежів третім особам на користь продавця, якщо такі платежі здійснюються за умовами, визначеними договором (угодою, контрактом); 3) рахунки про сплату комісійних, посередницьких послуг, пов`язаних із виконанням умов договору (угоди, контракту); 4) виписку з бухгалтерської документації; 5) ліцензійний чи авторський договір покупця, що стосується оцінюваних товарів та є умовою продажу оцінюваних товарів; 6) каталоги, специфікації, прейскуранти (прайс-листи) виробника товару; 7) копію митної декларації країни відправлення; 8) висновки про якісні та вартісні характеристики товарів, підготовлені спеціалізованими експертними організаціями, та/або інформація біржових організацій про вартість товару або сировини.

Згідно з частиною третьою статті 54 Митного кодексу України за результатами здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів митний орган визнає заявлену декларантом або уповноваженою ним особою митну вартість чи приймає письмове рішення про її коригування відповідно до положень статті 55 цього Кодексу.

Частиною першою статті 55 Митного кодексу України визначено, що рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається митним органом у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо митним органом у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Отже, витребування додаткових документів є одним з етапів (стадій) контролю правильності визначення декларантом митної вартості товарів.

Колегія суддів звертає увагу, що надіслання запиту про витребування додаткових документів саме по собі не має наслідком коригування митної вартості, тоді як підставою для такого коригування є оцінка митним органів у сукупності документів, що були подані під час митного оформлення як на стадії подання митної декларації, так і на запит митного органу.

При цьому хоча і частиною третьою статті 53 Митного кодексу України визначено обов`язок декларанта подати додаткові документи, саме лише невиконання зазначеного обов`язку не призведе автоматично до коригування митної вартості товару. Так, декларант може продовжити митне оформлення на підставі наявних документів, повідомивши про небажання надавати додаткові документи чи про неможливість їх подання у зв`язку з відсутністю, недоцільністю надання додаткових документів тощо. Зі свого боку, у подальшому, навіть якщо додаткові документи не будуть подані, митний орган може визнати заявлену митну вартість та не ухвалювати рішення про коригування митної вартості.

Тому, фактично запит про надання додаткових документів є лише пропозицією надати додаткові документи та більш ґрунтовно підтвердити заявлену митну вартість, тоді як жодних наслідків, на відміну від рішення про коригування митної вартості, для декларанта такий запит не становить.

Отже, з огляду на те, що процедура витребування додаткових документів є стадією контролю правильності визначення декларантом митної вартості товарів, запит митного органу про надання додаткових документів відповідно до частини третьої статті 53 Митного кодексу України не має самостійних правових наслідків, а є частиною процедури контролю.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» констатував, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити їх захистити у передбачений процесуальним законом спосіб.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Якщо ж таке право порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб`єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

У митних правовідносинах право на оскарження врегульовано статтею 24 Митного кодексу України, яка передбачає, що будь-яка особа має право оскаржити рішення, дії або бездіяльність митних органів до митного органу вищого рівня або до суду, якщо вважає, що такими рішеннями, діями або бездіяльністю порушено її права, свободи чи інтереси, створено перешкоди для їх реалізації або на неї незаконно покладено будь-які обов`язки.

У цьому випадку Верховний Суд уважає обґрунтованими посилання відповідача на те, що запит додаткових документів з боку митниці є лише пропозицією надати додаткові документи та більш ґрунтовно підтвердити заявлену митну вартість, оскільки ненадання документів на вимогу митного органу не має жодних правових наслідків для декларанта, тоді як безпосередній вплив на права та інтереси позивача має лише рішення про коригування митної вартості, яке митний орган може прийняти за результатами процедури контролю за правильністю визначення митної вартості. Відтак вимога про надання додаткових документів не є юридично значимою для нього та не впливає на склад його прав, інтересів та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Отже, під час касаційного перегляду підтвердились доводи відповідача, що оскаржуваний запит про витребування додаткових документів не порушує права та інтереси позивача, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Чернігівської митниці ДФС задовольнити.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2019 року у справі № 620/3264/18 скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Дашутін

Судді: О. О. Шишов

М. М. Яковенко