Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.10.2018 року у справі №804/2146/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 серпня 2019 року

Київ

справа №804/2146/18

адміністративне провадження №К/9901/15283/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Мартинюк Н.М.,

суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року (головуючий суддя: Голобутовський Р.З.)

і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 2 травня 2019 року (головуючий суддя: Чередниченко В.Є., судді: Іванова С.М., Панченко О.М.)

у справі № 804/2146/18

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області

про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

І. Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - також "ГУ НП"), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУ НП від 9 жовтня 2017 року № 313 о/с по особовому складу в частині звільнення позивача, з яким ознайомлено 12 березня 2018 року, з посади слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності СУ ГУНП в Дніпропетровській області за пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України «Про національну поліцію» (звільнення зі служби у порядку виконання накладеного дисциплінарного стягнення);

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУ НП від 21 вересня 2017 року № 3910 в частині накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності СУ ГУНП в Дніпропетровській області старшого лейтенанта поліції Карнаушенка А.А., з яким ознайомлено 12 березня 2018 року;

- зобов`язати відповідача поновити негайно позивача на службі на посаді слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності СУ ГУНП в Дніпропетровській області;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошове та речове забезпечення за встановленими нормами за весь час вимушеного прогулу.

Позивач вказує, що підставою для його звільнення було порушення стосовно нього кримінальної справи. Однак, остаточного рішення у цій справі прийнято не було, він не визнає себе винним у вчинення злочину та не був засуджений за його вчинення. Посилаючись на презумпцію невинуватості, позивач вважає, що його звільнили без законних підстав.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 26 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 2 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовив.

Судові рішення мотивовані правомірністю оспорюваних позивачем наказів про звільнення та відповідність виду дисциплінарного стягнення тяжкості дисциплінарного проступку: недотримання принципів діяльності поліцейського і вчинення дій не сумісних з вимогами, що пред`являються до професійно-етичних якостей поліцейських. Ці висновки суди зробили з огляду на повідомлення про вчинення позивачем злочину, пов`язаного з корупцією. Такі дії позивача суд оцінив як такі, що підривають довіру до нього як носія влади, що призводить до підриву авторитету державного органу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовну заяву задовольнити. Одночасно, посилається на порушення судами норм частини другої статті 19, статті 43 Конституції України, частини другої статті 5 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV (далі - "Дисциплінарний статут"), статей 19, 70 та 77 Закону України «Про Національну поліцію», пункту 67 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114, статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).

Аргументи позивача зводяться до того, що висновки судів попередніх інстанцій є необґрунтованими й немотивованими. Позивач вказує, що його безпідставно звільнили за наслідками порушення стосовно нього кримінальної справи, тоді як він підлягав лише відстороненню від посади до прийняття рішення, яким буде доведено його вину у скоєнні злочину. Відповідач у судовому процесі не надав жодного доказу на підтвердження вчинення позивачем дисциплінарного проступку, за який він підлягав звільненню. Надані матеріали містять лише інформацію про досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо нього. Вказує, що суди не врахували ту обставину, що на час прийняття оспорюваних наказів позивача не притягували до кримінальної відповідальності, оскільки ця стадія кримінального провадження починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Процес кримінального провадження тільки розпочався, а сам факт, який став підставою для звільнення, не був доведений належними та допустимими доказами.

Позивач також вказує на помилковість висновку апеляційного суду про те, що він не оспорює висновки службового розслідування. Оспорювані ним накази, висновок службового розслідування не містять інформації, у чому саме полягало порушення з його боку Присяги та Закону. За доводами позивача, відповідач поклав на себе функцію суду кримінальної юрисдикції, визнавши його винним у вчиненні злочину, тоді як він заперечує свою причетність до злочину та вину у його вчиненні. Крім цього, позивач посилається на те, що судами не були враховані правові позиції, викладені у рішеннях Вищого адміністративного суду України, постановах Верховного суду України від 22 жовтня 2013 року у справі № 21-274а13 та від 28 квітня 2015 року у справі № 21-163а15; рішеннях Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії», від 10 лютого 1995 року у справі «Аллене де Рібемон проти Франції», від 21 вересня 2006 року у справі «Грабчук проти України».

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Заперечення обґрунтоване правильністю вирішення спору судами попередніх інстанцій з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Відповідач вказує, що суди зробили правильний висновок, що позивача притягнули до дисциплінарної відповідальності за порушення службової дисципліни, а не у зв`язку з порушенням кримінального провадження. Дії позивача судами було правильно оцінено як такі, що підривають довіру до нього як носія влади та призвели до підриву довіри до державного органу. При цьому, факти, які встановлені у межах кримінального провадження можуть аналізуватися під кутом зору правил службової етики.

Статтею 327 КАС України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

ІІ. Фактичні обставини справи

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач перебував на службі в органах внутрішніх справ з 10 серпня 2009 року до 6 листопада 2015 року, з 7 листопада 2015 року був прийнятий на службу до поліції, а на момент звільнення займав посаду слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності слідчого управління Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області.

Наказом відповідача від 21 вересня 2017 № 3910 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності» позивача звільнено зі служби в Національній поліції України. Підставою звільнення вказано порушення службової дисципліни, вимог статті 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, пункту 1 частини першої статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», Присяги працівника поліції, абзаців 1, 2 пункту 1 розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом МВС України від 9 листопада 2016 року № 1179, що виразилося у недотриманні принципів діяльності поліцейського та вчиненні дій, не сумісних з вимогами, що пред`являються до професійно-етичних якостей поліцейського.

Наказом ГУ НП від 9 жовтня 2017 року «По особовому складу» позивача звільнено зі служби в поліції відповідно до пункту 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Ці накази були прийняті за наслідками службового розслідування, за результатами якого прийнято висновок від 21 вересня 2017 року. У межах службового розслідування встановлено, що у провадженні позивача знаходилося кримінальне провадження № 12017040000000627 від 1 квітня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 191 Кримінального кодексу України. Позивач 23 серпня 2017 року на автомобілі «Toyota Camry», державний номер НОМЕР_1 , за кермом якого був громадянин ОСОБА_2 , прибув за місцем роботи громадянина ОСОБА_3 : АДРЕСА_1 , та посадивши ОСОБА_3 до салону автомобіля, виїхали до лісопосадки, розташованої поблизу учбово-тренувальної бази ФК «Дніпро». Там ОСОБА_3 передав поліцейському ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 10 000 доларів США, які вимагалися за не притягнення до кримінальної відповідальності у вищевказаному кримінальному провадженні. У подальшому ці кошти були виявлені та вилучені слідчим військової прокуратури Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України, а позивача було затримано. Ці обставини були встановлені у рамках кримінального провадження № 42017040010000258. Указані дії позивача оцінені як порушення службової дисципліни, що виразилось у недотриманні принципів діяльності поліцейського та вчиненні дій, не сумісних з вимогами, що пред`являються до професійно-етичних якостей поліцейських. 24 серпня 2017 року позивачу повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України та обрано запобіжний захід - тримання під вартою з правом внесення застави у розмірі 600 000 грн.

ІІІ. Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 18 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський зобов`язаний: неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського.

Частиною другою статті 19 Закону України «Про Національну поліцію» встановлено, що підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом.

Поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; (пункт 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»).

За визначенням статті 1 Дисциплінарного статуту службова дисципліна - дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту службова дисципліна базується на високій свідомості та зобов`язує кожну особу рядового і начальницького складу дотримуватися законодавства, неухильно виконувати вимоги Присяги працівника органів внутрішніх справ України, статутів і наказів начальників.

Статтею 12 Дисциплінарного статуту визначені види дисциплінарних стягнень, які можуть накладатися на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни, а саме: 1) усне зауваження; 2) зауваження; 3) догана; 4) сувора догана; 5) попередження про неповну посадову відповідність; 6) звільнення з посади; 7) пониження в спеціальному званні на один ступінь; 8) звільнення з органів внутрішніх справ.

Відповідно до абзацу першого статті 14 Дисциплінарного статуту з метою з`ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове розслідування.

При визначенні виду дисциплінарного стягнення мають враховуватися тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов`язків, рівень кваліфікації тощо (абзац десятий цієї статті).

Абзацом п`ятнадцятим цієї статті встановлено, що звільнення осіб рядового і начальницького складу з органів внутрішніх справ як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.

При застосуванні наведених норм суди попередніх інстанцій зробили юридично правильний та обґрунтований висновок про правомірність і пропорційність застосованого до позивача виду дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення. Такий висновок суди зробили за встановлення у судовому процесі факту вчинення позивачем дисциплінарного проступку, який виявився у недотриманні принципів діяльності поліцейського та вчиненні дій не сумісних з вимогами, що пред`являються до професійно-етичних якостей поліцейських. Така оцінка відповідача пов`язана із діями, які були виявлені під час досудового розслідування у межах кримінального провадження № 42017040010000258, а саме: вимагання і отримання від громадянина ОСОБА_3 неправомірної вигоди в сумі 10 000 доларів США за не притягнення останнього до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 191 Кримінального кодексу України.

Позивач помилково вважає, що саме порушення проти нього кримінального провадження було підставою для дисциплінарної відповідальності. Тоді як судові рішення обґрунтовані вчиненням ним дисциплінарного проступку. Рішення у кримінальному провадженні не може свідчити про наявність чи відсутність вини особи у скоєнні дисциплінарного проступку або самого факту скоєння такого проступку, так як у цьому випадку надається правова кваліфікація діям (бездіяльності) особи на підставі Кримінального кодексу України. Предметом цього спору є порушення позивачем службової дисципліни.

Верховний Суд відхиляє також і аргументи позивача про те, що станом на дату притягнення його до дисциплінарної відповідальності він не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Як встановлено у судовому процесі, позивачу вручили повідомлення про підозру 24 серпня 2017 року, а притягнення до дисциплінарної відповідальності відбулося у вересні цього року.

Не приймаються до уваги Верховним Судом і посилання позивача на правові позиції Верховного суду України, викладені у постановах від 22 жовтня 2013 у справі № 21-274а13 та від 28 квітня 2015 у справі № 21-163а15, як свідчення недотримання їх судами. Висновки Верховного Суду України у цих постановах стосувалися застосування норм Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII.

Не можуть також вважатися релевантними посилання позивача на рішення Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії», від 10 лютого 1995 року у справі «Аллене де Рібемон проти Франції», від 21 вересня 2006 року у справі «Грабчук проти України». Наводячи ці рішення, позивач вказує на порушення судами при вирішенні спору презумпції невинуватості. Однак, суди не визнавали та не підтверджували вину позивача у скоєнні злочину, в якому його підозрювали. Обставини винуватості позивача у кримінальному провадженні не входять до предмету доказування спору про правомірність накладення дисциплінарного стягнення. Суди дали оцінку діям позивача у контексті порушення ним службової дисципліни, що і було підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Наведене підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 року (справа № 804/676/18), в якій зазначено, що відсутність обвинувального вироку щодо позивача не свідчить про відсутність ознак дисциплінарного проступку (невиконання чи неналежне виконання позивачем службової дисципліни) в його діях.

Помилковими є також аргументи позивача про те, що відповідач мав обмежитися відстороненням його від посади на час здійснення кримінального провадження, як передбачено частиною третьою статті 70 Закону України «Про Національну поліцію». Ця норма лише визначає можливість відсторонення поліцейського, щодо якого здійснюється кримінальне провадження у порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України. Вона, однак, не стосується дисциплінарної відповідальності, а відсторонення від посади не є видом дисциплінарного стягнення.

Враховуючи викладене, Верховний Суд приходить до висновку про правомірність притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, обґрунтованість обраного виду дисциплінарного стягнення з огляду на встановлення у судовому процесі факту порушення позивачем службової дисципліни. Це порушення виявилося в порушенні ним норм Закону України «Про Національну поліцію», Дисциплінарного статуту - недотримання принципів діяльності поліцейського й вчинення дій не сумісних з вимогами, що пред`являються до професійно-етичних якостей поліцейських. Ці дії підірвали довіру до позивача як носія влади та унеможливили подальше виконання ним службових обов`язків.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 року (справа № 804/676/18).

У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, Верховний Суд вважає, що більшість аргументів (доводів) сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, отримали достатню оцінку з боку судів в тій мірі, щоб вважати рішення судів обґрунтованими.

У силу норм частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги.

Доводи, наведені позивачем у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а відтак підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати з перегляду справи у суді касаційної інстанції розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 2 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

Головуючий суддя: Н.М. Мартинюк

Судді А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко