Історія справи

Ухвала КАС ВП від 30.01.2018 року у справі №826/26667/15
Постанова КАС ВП від 21.01.2025 року у справі №826/26667/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 квітня 2018 року

Київ

справа №826/26667/15

адміністративне провадження №К/9901/7019/18

Верховний Суд у складі колегіїсуддівКасаційногоадміністративного суду:

судді-доповідачаДанилевич Н.А.,

суддівБевзенка В.М., Шарапи В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року ( головуючий суддя - Келеберда В.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного від 15 листопада 2016 року (головуючий суддя - Шелест С.Б., судді: Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є.)

у справі № 826/26667/15

за адміністративним позовом ОСОБА_2

до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління МВС України у м. Києві, Солом'янського РУ ГУ МВС України у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві (далі - відповідач 1), Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач 2), Головного управління МВС України у м. Києві, (далі - відповідач 3) Солом'янського РУ ГУ МВС України у м. Києві (далі - відповідач 4) в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України в м. Києві №1019/о/с від 06.11.15 року у частині звільнення зі служби за скороченням штату;

- поновити на посаді, а в разі неможливості внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, зобов'язати відповідача виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу;

- стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 07.11.15 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі або за час вимушеного прогулу;

- відшкодувати суму завданої моральної шкоди у розмірі 144 000 грн.;

- зобов'язати МВС України виділити бюджетні кошти на виконання п.3,4 та 5 позовних вимог.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного від 15 листопада 2016 року, в задоволені позову відмовлено в повному обсязі.

Вказані рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів позивача, щодо подання ним відповідного рапорту чи будь-яких інших доказів його волевиявлення на проходження служби в поліції. З огляду на те, що питання щодо подальшого проходження позивачем служби в органах національної поліції не було вирішено в порядку п. 9-10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про національну поліцію», суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що при прийнятті оскаржуваного наказу відповідачач-3 діяв відповідно до вимог Закону України «Про національну поліцію».

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги. В своїй касаційній скарзі позивач зазначає, що судами попередніх інстанцій безпідставно не було взято до уваги те, що позивач, у період проходження служби, сумлінно виконував свої посадові обов'язки, позивача не було попереджено про звільнення у встановленому трудовим законодавством порядку, а також те, що позивач звертався до керівництва з приводу бажання надалі працювати в органах поліції.

Відповідачами заперечення на касаційну скаргу не надані, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію», який набрав чинності 07.11.2015 року.

Відповідно до п. 1 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон) цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Вказаний Закон опублікований в офіційному виданні «Голос України» 06.08.2015 року, а відтак набрав чинності 07.11.2015 року окрім пунктів 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набрали чинності 07.08.2015 року.

Відтак, оскільки саме приписами пунктів 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» визначено особливості перехідного періоду реформування органів внутрішніх справ та процедуру звільнення працівників міліції, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме наведені норми.

Колегія суддів Верховного Суду вважає за доцільне звернути увагу на те, що у трудових спорах пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню лише у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано відповідні спірні правовідносини.

Відповідно до п. 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Пунктом 9 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону закріплено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Тобто, положеннями Закону закріплено право працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, відповідають вимогам до поліцейських, а також упродовж трьох місяців з дня опублікування Закону могли бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Водночас, в силу п. 10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Приймаючи оскаржувані рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшли висновку, що оскільки в матеріалах справи відсутні докази подання позивачем у визначений Законом України «Про Національну поліцію» період рапорту про подальше проходження служби в поліції, то при прийнятті оскаржуваного наказу відповідач діяв відповідно до вищенаведених норм Закону України «Про національну поліцію».

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з даним висновком судів попередніх інстанцій та звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

При цьому, згідно частини 3 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Аналізуючи вищенаведені норми, вбачається, що кодексом розподілено обов'язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі та передбачає активну роль суду в процесі збору доказів.

Вищенаведені статті спрямовані на забезпечення повного з'ясування обставин у справі на основі поєднання принципів змагальності та офіційності.

В свою чергу, суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають особи, які беруть участь у справі, на обґрунтування своїх вимог.

Щоб правильно встановити фактичні обставини справи, суд наділено повноваженням збирати та оцінювати докази, а також сприяти реалізації прав сторін по справі в частині доказування обставин справи, шляхом витребовування необхідних доказів у разі необхідності.

Виконання завдань адміністративного судочинства залежить від встановлення адміністративним судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального та процесуального права. Для цього ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України покладає на суд обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для правильного з'ясування всіх обставин справи. У тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Дієвість адміністративного судочинства залежить від того, на скільки повно і всебічно будуть підтверджені доказами обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Як свідчать матеріали справи, позивач неодноразово звертав увагу судів на тому, що він висловлював керівництву своє бажання служити в поліції та подавав відповідний рапорт.

Однак, в порушення вимог статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, судами першої та апеляційної інстанції, при розгляді даної справи, для достатнього з'ясування та перевірки обставин, що мають значення, особова справа ОСОБА_2 не витребовувалася та не оглядалася, представником відповідача, для огляду в судовому засіданні, не надавалася.

Таким чином, під час нового розгляду справи, судам слід з'ясувати чи подавався позивачем у визначений Законом України «Про Національну поліцію» період рапорт про подальше проходження служби в поліції.

Вказані обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України (в редакції чинній з 07.01.2018 року) суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, неповне з'ясування судами дійсних обставин справи та допущені порушення норм процесуального права є підставою для скасування ухвалених рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п.п. 1 та 3 ч. 2 ст. 353 КАС України (в редакції чинній з 07.01.2018 року) підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 341, 353, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного від 15 листопада 2016 року - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді В.М. Бевзенко

В.М. Шарапа