Історія справи

Ухвала КАС ВП від 25.04.2018 року у справі №826/14506/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 червня 2020 року

Київ

справа №826/14506/17

адміністративне провадження №К/9901/48585/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Губської О. А.,

суддів: Білак М.В., Калашнікової О. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 до Деснянського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року, прийняте у складі судді Кузьменко А. І., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року, ухвалену у складі колегії суддів: Костюк Л.О. (головуючий), Кузьмишиної О.М., Твердохліб В.А.

І. Суть спору:

1. ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Деснянського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, в якому просив:

1.1. визнати бездіяльність відповідача по завершенню виконавчого провадження №25426593 у зв`язку з його закінченням на підставі пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» протиправною;

1.2. зобов`язати відповідача завершити виконавче провадження №25426593 в зв`язку з його закінченням на підставі пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» з винесенням постанови про його закінчення.

2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що ним було подано відповідачу заяву про закриття виконавчого провадження у зв`язку з його закінченням згідно з пунктом 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», однак державним виконавцем виконавче провадження №25426593 закрито у зв`язку з поверненням виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», що, на думку позивача, є протиправною бездіяльністю відповідача.

3. Відповідач позов не визнав та просив відмовити в його задоволенні.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. 31 березня 2011 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щадко О.І. №681 від 20 березня 2011 року про звернення стягнення на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для задоволення вимоги ВАТ «Банк «Біг-енергія».

5. 27 грудня 2013 року право вимоги за кредитним договором №11/01-09-2005 від 07 вересня 2005 року ВАТ «Банк «Біг-енергія» за договором купівлі-продажу права вимоги №3-233 було передано ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та гарантія».

6. В подальшому, ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» передало право вимоги за кредитним договором №11/01-09-2005 від 07 вересня 2005 року ТОВ «Гровінг Стейт», яке 21 липня 2016 року передало право вимоги за вказаним кредитним договором громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 .

7. Крім того, 21 липня 2016 року між ТОВ «Гровінг Стейт» та громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 укладено договори відступлення права вимоги за договором іпотеки №602 та №605.

8. Відповідно до вимог статті 36 Закону України «Про іпотеку» 07 вересня 2016 року право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 в рамках передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

9. Як вбачається з матеріалів справи, 16 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про закриття (завершення) виконавчого провадження у зв`язку з його закінченням відповідно до вимог статей 49, 50 Закону України «Про виконавче провадження».

10. 03 листопада 2017 року головним державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

11. Вважаючи бездіяльність відповідача по завершенню виконавчого провадження №25426593 в зв`язку з його закінченням на підставі пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» протиправною, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

12. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 19 лютого 2018 року, яку залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

13. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що чинна станом на момент звернення позивача із заявою від 16 жовтня 2017 року редакція Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII, не містила пункту 8 частини 1 статті 49. Водночас, позивачем не оскаржується постанова державного виконавця від 03 листопада 2017 року про повернення виконавчого документа стягувачу, як і підстава, за якої її прийнято, а відтак судом не досліджується в межах даного спору правомірність прийняття такої постанови. Суди прийшли до висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту свого права, що позбавляє суд можливості задовольнити позовні вимоги.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

14. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.

15. У скарзі позивач просить скасувати оскаржувані судове рішення та ухвалити рішення про задоволення позову.

16. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що, відмовляючи в розгляді справи в зв`язку з відсутністю пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» в чинній редакції закону суди попередніх інстанцій порушили норми законодавства щодо заборони відмови в розгляді справи. До того ж пункт 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції Закону не зник, а був перенесений в пункт 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», тобто він існує і в новій редакції Закону.

16.1. Скаржник також зазначає, що до правовідносин, що склалися в рамках виконавчого провадження №25426593, яке було відкрито 31.03.2011 має застосовуватися редакція Закону України «Про виконавче провадження», яка діяла на момент відкриття виконавчого провадження і має застосовуватися пункт 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» та частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, що діяла на момент відкриття виконавчого провадження. Тим більше, що редакція Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 набрала чинності тільки 05.10.2016, тобто вже після того, як зобов`язання за виконавчим написом приватного нотаріуса було виконано в рамках позасудового врегулювання шляхом передачі 07.09.2016 іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання згідно із ст.ст.36, 37 Закону України «Про іпотеку», що стало підставою для закінчення виконавчого провадження. Тобто, зобов`язання за виконавчим написом нотаріуса було повністю виконано 07.09.2016 під час дії Закону України «Про виконавче провадження» в попередній редакції.

16.2. Також позивач звернув увагу, що поняття «припинення виконавчого провадження», яке застосовано судом першої інстанції в мотивувальній частині рішення, як в поточній редакції Закону України «Про виконавче провадження», та і в попередніх редакціях Закону України «Про виконавче провадження» відсутнє, що свідчить про неправильне застосування судом цього Закону.

17. Відповідач своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

V. Джерела права й акти їх застосування

18. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

19. Аналізуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на наступне.

20. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

21. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, врегульовано Законом України «Про виконавче провадження».

22. Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

23. 5 жовтня 2016 року набрав чинності Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII).

24. Відповідно до ч. 1 та п. 1, ч. 2, ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

25. Статтею 37 Закону №1404-VIII визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:

1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;

2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника);

6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі;

7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;

8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася;

9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;

10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів";

11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.

VI. Висновок Верховного Суду

27. Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, позивач оскаржує бездіяльність відповідача по завершенню виконавчого провадження №25426593 у зв`язку з його закінченням на підставі пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» та просить зобов`язати відповідача завершити виконавче провадження №25426593 у зв`язку з його закінченням на підставі пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» з винесенням постанови про його закінчення.

28. Разом з тим, як було зазначено вище, 03 листопада 2017 року головним державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII.

29. На думку скаржника, відповідач допустив протиправну бездіяльність, не завершивши виконавче провадження №25426593 у зв`язку з його закінченням на підставі пункту 8 частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-ХІV, який був чинний на момент відкриття провадження № 25426593, а замісить цього прийняв постанову від 03 листопада 2017 року про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII.

30. В даному випадку, на думку колегії суддів, позивач обрав неналежний спосіб його захисту, оскільки, як вбачається зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, ОСОБА_1 не оскаржує постанову державного виконавця від 03.11.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII та вказана постанова є чинною.

31. Щодо доводів скаржника про те, що суди неправильно застосували чинний на момент розгляду справи Закон України «Про виконавче провадження», адже має застосовуватись Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-ХІV в редакції від 28.12.2015 р. (далі - Закон № 606-ХІV), який був чинний на момент відкриття провадження № 25426593, Суд зазначає наступне.

32. На час відкриття виконавчого провадження № 25426593 чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження».

33. Разом з тим, відповідно до пункту 1 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закон №1404-VIII набрав чинності з 05.10.2016.

34. Абзацом 2 пункту 2 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII передбачено, що Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року за №606-XIV визнаний таким, що втратив чинність з дня набрання чинності Законом №1404, крім статті 4, яка втрачає чинність через три місяці з дня набрання чинності цим Законом.

35. Згідно з пунктом 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

36. З огляду на викладене, Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що державний виконавець правомірно керувався положеннями Закону №1404-VIII, вирішуючи питання про повернення виконавчого документу стягувачу, оскільки постанова про повернення виконавчого документу стягувачу прийнята державним виконавцем 03.11.2017.

37. При цьому, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, чинна станом на момент звернення позивача із заявою від 16 жовтня 2017 року редакція Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII, не містила пункту 8 частини 1 статті 49, а стаття 49 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII врегульовує особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень під час обчислення боргу в іноземній валюті, та не врегульовує питання завершення виконавчого провадження у зв`язку з його закінченням.

38. Право на судовий захист гарантоване статтею 55 Конституції України. Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

39. Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

40. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушених прав. Належним способом захисту прав може бути оскарження постанови від 03.11.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII.

41. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

42. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

43. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

44. Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

45. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

46. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

47. У справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№ 19336/04) Суд вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов`язання за цим положенням. Межі обов`язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polandа № 30210/96).

48. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

49. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

50. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

51. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

52. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

53. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2018 року у справі № 826/14506/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач О. А. ГубськаСудді М. В. Білак О. В. Калашнікова