Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 квітня 2019 року

Київ

справа №815/3915/16

провадження №К/9901/22856/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Данилевич Н. А.

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Ступакової І. Г., суддів: Бітова А. І., Милосердного М. М.

І. Суть спору

1. У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС в Одеській області) про скасування наказу від 26 липня 2016 року № 141 щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування позову зазначає, що він у серпні 2016 року звернувсь до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, проте 19 січня 2016 року отримав повідомлення, що на підставі наказу від 12 січня №5 йому відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2.1. Вказує, що на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року № 815/290/16 відповідач повторно розглянув вищевказану заяву, однак 26 липня 2016 року на підставі наказу № 141 вдруге відмовив в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2.2. Позивач зазначає, що є громадянином Російської Федерації, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності у зв'язку із побоюваннями переслідувань через свої політичні погляди та небажання призову до гарячих точок у конфліктах Російської Федерації з Україною та Сирією, оскільки знаходиться в запасі та має військову спеціальність та звання, брав участь у Карабаському конфлікті.

2.3. Вважаючи наказ від 26 липня 2016 року № 141, яким прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та необґрунтованим, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про його скасування.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

3. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Російської Федерації, уродженець міста Рязань та житель міста Мурманськ, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин (православний).

4. До України позивач потрапив з Російської Федерації 01 серпня 2015 року автобусним транспортом легально, на підставі закордонного паспорту.

5. 17 грудня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в обґрунтування якої зазначив, що він не може повернутися у Російську Федерацію у зв'язку з побоюванням переслідувань через політичні погляди та небажання призову до гарячих точок у негласних конфліктах Російської Федерації з Україною та Сирією, оскільки він є військовозобов'язаним, позивач є противником агресії Російської Федерації проти України та інших країн. Також, позивач зазначив, що не хоче вбивати мирних людей, а також військових Української армії. Позивач зазначив, що його знайомі з міста Мурманськ повідомили, що деякі знайомі після зборів, на які і його призивають, направилися в добровільно-примусовому порядку воювати найманцями в Сирію та в Україну на Донбас. Крім того, позивач зазначив у заяві, що йому не потрібна матеріальна допомога, допомога в забезпеченні житлом та їжею, він не має матеріальних проблем, вартість проїзду невелика, у нього є житло у місті Мурманськ Російської Федерації, дохід значно перевищує дохід в Україні, однак Україну не може залишити з причин побоювання переслідуванню через надання волонтерського сприяння жителям Донбасу та призову на військову службу.

6. Наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 12 січня 2016 року № 5 прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

7. Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 12 січня 2016 року № 5, позивач оскаржив його в судовому порядку, внаслідок чого постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року у справі № 815/290/16 оскаржуваний наказ скасовано та зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

8. На виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року у справі № 815/290/16 ГУ ДМС України в Одеській області здійснено повторний розгляд заяви ОСОБА_1, внаслідок чого відповідачем видано наказ від 26 липня 2016 року № 141, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

9. Відповідно до зазначеного висновку від 26 липня 2016 року, з урахуванням постанови Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року у справі № 815/290/16, міграційною службою встановлено, що шукач захисту надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності, недостовірні дані стосовно дат, причин виїзду з країни постійного проживання та в історії, що була викладена особою з приводу її паспортного документу. Під час проведення анкетування та протоколів співбесід виявлено низку розбіжностей, що, на думку відповідача, ставлять під сумнів правдивість викладеної позивачем інформації. Також, управління прийшло до висновку, що метою виїзду позивача було не переслідування, а покращення умов життя та що відновлення його документів відбулося без перешкод та занадто швидко, що вказує на захисні функції з боку країни позивача. Щодо здійснення позивачем волонтерської діяльності, у зв'язку з чим при поверненні до Російської Федерації ОСОБА_1 має побоювання зазнати переслідування, заявник не може надати розгорнуті відповіді на поставлені питання, тобто його твердження є загальними та сумнівними, і не приймаються відповідачем. Також, аналізом діючого законодавства Росії спростовуються посилання позивача на те, що при ухиленні від військових зборів на нього чекає кримінальне покарання до 3 років ув'язнення та що йому загрожує примусова служба в армії та можлива участь у бойових діях, незважаючи на те, що він вже відслужив обов'язкову строкову службу в повітряних силах в Литві та Азербайджані протягом 1988 та 1990 роках.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

10. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року позовні вимоги задоволено.

10.1. Скасовано наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 26 липня 2016 року № 141 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10.2. Зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року скасовано та прийнято нову, якою в позові відмовлено.

12. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час повторного розгляду заяви про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем не взято до уваги інформацію по країні походження позивача, зокрема, приймання Російською Федерацією участі в збройних конфліктах на території України та Сирії, у зв'язку з чим наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 26 липня 2016 року № 141 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає скасуванню.

13. Одеський апеляційний адміністративний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, прийшов до висновку про правомірність оскаржуваного наказу, прийнятого внаслідок всебічного вивчення усіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та з урахуванням відсутності переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення до країни походження.

IV. Касаційне оскарження

14. У касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

15. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги інформацію по країні походження позивача, зокрема, приймання Російською Федерацією участі в збройних конфліктах на території України та Сирії, а також того факту, що позивач є військовозобов'язаний.

16. Водночас представник ГУ ДМС України в Одеській області у запереченні вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

17. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

18. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

19. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

20. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

21. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

22. Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

23. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.

24. Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

25. За змістом статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

26. Частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

27. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28. Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

30. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

VI. Позиція Верховного Суду

31. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

32. При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

33. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

34. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

35. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

36. З матеріалів справи вбачається, що 01 серпня 2015 року позивач вибув з країни походження до України автобусним транспортом легально, на підставі закордонного паспорту.

37. Згідно з протоколом співбесіди з громадянином Російської Федерації ОСОБА_1 від 26 липня 2016 року, позивач виїхав з Російської Федерації і приїхав до України, оскільки у нього була відпустка, але у зв'язку із втратою документів він вирішив залишитися в Україні до їх відновлення. У відповідності до поданої заяви від 28 грудня 2015 року позивачем були заявлені причини неможливості повернення в країну громадянської належності, зокрема, рекрутування до проходження військових зборів на невизначений термін, що є небезпечним для життя та переслідування через волонтерську діяльність, яку він надавав Україні.

38. При цьому, під час додаткового протоколу співбесіди від 26 липня 2016 року на питання зникнення паспорту, позивач відповів, що загубив документи 02 серпня 2015 року, а вже під час звернення від 28 грудня 2015 року наполягав на тому, що не може добровільно повернутися до Російської Федерації, у зв'язку з тим, що у нього викрали документи та потрібен час для їх відновлення.

39. Так, відповідно до довідки серії 00005373 від 03 серпня 2015 року, яка міститься в матеріалах справи підтверджується факт звернення позивача до Генерального консульства Російської Федерації в місті Одесі для отримання нового паспортного документу. Іншою довідкою підтверджується, що вже 12 серпня 2015 року був надрукований паспортний документ у ФГУП "ГОЗНАК" в місті Москва.

40. Слід зазначити про відсутність в матеріалах справи фактів звернення позивача до правоохоронних органів у країні походження щодо свого переслідування з боку влади за політичні переконання, утисків або погроз.

41. Таким чином, ОСОБА_1 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски через політичні погляди щодо нього в країні походження, а відповідні твердження не можуть розцінюватись як переслідування та загроза його життю по політичним причинам.

42. Також, не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї, не надано доказів перебування членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації та не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

43. В свою чергу відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення ним країни походження, в тому числі, з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

44. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.

45. Разом з цим слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

46. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

47. З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

48. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

VII. Судові витрати

49. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Н. А. Данилевич