Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.04.2018 року у справі №713/1287/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

08 травня 2018 року

м. Київ

справа №713/1287/17

адміністративне провадження №К/9901/30134/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Мороз Л.Л., Бучик А.Ю.,

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року (головуючий суддя Біла Л.М., судді: Гонтарук В.М., Граб Л.С.) у справі №713/1287/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправними дії відповідача та зобов'язати останнього призначити пенсію за вислугою років з 25 листопада 2016 року виходячи з розрахунку 90 % від суми місячного заробітку, відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру».

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що на час звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії, він мав достатній стаж роботи, а саме 21 рік 2 місяці 13 днів у тому числі на посадах прокурорів - 18 років 6 місяців 6 днів, а також 2 роки 8 місяців 6 днів - половина строку навчання. З посиланням на норми ст.ст.22,58 Конституції України, вказував, що на нього розповсюджуються саме норми ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, які були чинні на час його роботи в органах прокуратури.

Постановою Вижницького районного суду Чернівецької області від 6 вересня 2017 року позов задоволено. Зобов'язано відповідача призначити позивачу пенсію за вислугу років, відповідно до ст.50-1 Закону №1789-ХІІ з 12 січня 2017 року.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову про відмову в позові.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що ОСОБА_1 з 25 вересня 1991 року по 1 липня 1997 року навчався у вищих навчальних закладах. З 19 травня 1998 року по 25 листопада 2016 року позивач працював на прокурорських посадах та станом на час звернення за призначенням пенсії мав безперервний стаж роботи на цих посадах 18 років 6 місяців 6 днів.

Рішенням відповідача позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років, посилаючись на недостатність стажу для призначення цього виду пенсії, відповідно до ст.86 Закону №1697-VII.

Суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність такого рішення відповідача, мотивуючи своє рішення тим, що виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства. Вирішуючи питання про застосування Закону №1789-ХІІ в часі, суд виходив з того, що згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Апеляційний суд не погодився з такими висновками суду першої інстанції та приймаючи нову постанову про відмову в позові, виходив з того, що приписи ст.50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 щодо права на пенсійне забезпечення за вислугу років втратили чинність з 15 липня 2015 у зв'язку з набранням чинності Законом України "Про прокуратуру" №1697-VII від 14 жовтня 2014 року, положеннями статті 86 якого визначений порядок пенсійного забезпечення працівників прокуратури. Враховуючи, що ОСОБА_1 реалізував своє право на звернення за призначенням пенсії 10 січня 2017 року, питання щодо наявності у нього права на пенсійне забезпечення, як працівника прокуратури, має вирішуватись відповідно до приписів чинної на цей момент ст. 86 Закону України "Про прокуратуру". Стаж позивача є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру», в редакції чинній на час звернення із заявою про призначення пенсії, у зв'язку з чим підстави для задоволення позову відсутні.

Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Касаційна скарга фактично обґрунтована незгодою з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності у позивача права на призначення пенсії. Скаржник, з посиланням на положення ст.22, ст.58 Конституції України, вказує на те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. З цих підстав, позивач зазначає про те, що, перебуваючи на службі в органах прокуратури, він мав законні сподівання на отримання пенсії за вислугу років за наявності 20-річного стажу, які ґрунтувалися на нормах ст.50-1 Закону №1789-ХІІ і які, всупереч положенням Конституції України, були звужені статтею 86 Закону №1697-VII.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідач, посилаючись на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року касаційний розгляд справи було призначено в письмовому провадженні на 24 квітня 2018 року, проте, у зв'язку із перебуванням судді Бучик А.Ю. 24 квітня 2018 року на лікарняному, касаційний розгляд справи проведено в письмовому провадженні 8 травня 2018 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і дотримання ним норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На час звернення ОСОБА_1 за призначенням пенсії набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі по тексту - Закон №1697-VII).

У зв'язку з набранням чинності зазначеним Законом втратили чинність положення статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.

У свою чергу, статтею 86 Закону №1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.

Так, відповідно до ч.1 ст.86 Закону № 1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

Як встановлено судами, на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії загальна вислуга років позивача склала 21 рік 2 місяці 13 днів, з яких в органах прокуратури - 18 років 6 місяців 6 днів.

Враховуючи вищезазначені положення ст.86 Закону №1697-VII, колегія суддів зазначає, що стаж роботи ОСОБА_1 на час його звернення до відповідача є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років згідно Закону №1697-VII.

Слід зазначити, що виходячи із дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону №1697-VII, а не положення статті 50-1 Закону №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

З доводів заявленого позову та касаційної скарги вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, позивач пов'язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.

З такими доводами суд касаційної інстанції не погоджується з наступних підстав.

Відповідно до ст.50-1 Закону №1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26.07.2001р. (в редакції Закону №2663-ІІІ від 12.07.2001р.) до 1 жовтня 2011 року (в редакції Закону №3668 від 08.07.2011р.), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 1 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.

Таким чином, враховуючи положення ст.ст.22, 58 Конституції України, можливо стверджувати про те, що у разі якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).

За встановлених у цій справі обставинами, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 1 жовтня 2011 року, не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у позивача не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» (у вказаній редакції).

Оскільки, позивач не набув такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2016 року в справі №33/6710/15-а, а також Верховним Судом у справах №372/2909/17, №211/3177/17 і підстав для відступу від неї не встановлено.

Щодо посилань позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні "Великода проти України" (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим касаційна скарга, в межах її доводів, не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 345, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі №713/1287/17 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Л.Л. Мороз

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду