Історія справи

Ухвала КАС ВП від 26.03.2018 року у справі №826/20096/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 червня 2018 року

Київ

справа №826/20096/16

адміністративне провадження №К/9901/47766/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Пасічник С.С.,

суддів: Шипуліної Т.М., Юрченко В.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві на постанови Окружного адміністративного суду міста Києва у складі судді Федорчука А.Б. від 25 липня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Мацедонської В.Е., суддів Лічевського І.О., Мельничука В.П. від 13 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 (надалі - позивач) звернулась до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі-Інспекція), в якому просила визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 11 червня 2015 року №2212-17.

Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначала, що справляння транспортного податку за 2015 рік на підставі положень статті 267 Податкового кодексу України не є правомірним та суперечить основним засадам податкового законодавства, зокрема, принципу стабільності, який зумовлює неможливість внесення змін до будь-яких елементів податків та зборів пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, а тому нарахування оскаржуваним рішенням суми грошового зобов'язання зі сплати транспортного податку з фізичних осіб вважає незаконним.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 липня 2017 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, позов задоволено повністю.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що застосування контролюючим органом положень Податкового кодексу України щодо оподаткування транспортним податком може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року, а тому обов'язок його сплати у позивача відсутній.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Інспекція посилалась на помилковість позиції судів попередніх інстанцій, оскільки безвідносно до прийняття місцевою радою рішення щодо транспортного податку в порядку, встановленому підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, з 01 січня 2015 року платниками транспортного податку є власники легкових автомобілів не старше п'яти років, середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У визначені ухвалою строки відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є власником транспортного засобу LAND ROVER RANGE ROVER (універсал - В), об'ємом двигуна 4367 куб. см., 2013 року випуску.

11 червня 2015 року Інспекцією прийнято податкове повідомлення-рішення №2212-17, яким на підставі статті 267 Податкового кодексу України визначено позивачу суму грошового зобов'язання за платежем «транспортний податок з фізичних осіб» у розмірі 25000,00 грн.

Касаційний суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про невідповідність вимогам чинного законодавства оскарженого податкового повідомлення-рішення з огляду на наступне.

01 січня 2015 року набрав чинності Закон України №71-VIII від 28 грудня 2014 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким шляхом викладення в новій редакції статті 267 Податкового кодексу України (далі - ПК України) було введено новий податок - транспортний податок.

Відповідно до підпункту 267.1.1 пункту 267.1 статті 267 ПК України (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення) платниками транспортного податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі, що відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті є об'єктами оподаткування.

Приписи підпункту 267.2.1 пункту 267.1 статті 267 ПК України визначають, що об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об'єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см.

Тобто, із набранням чинності вказаними положеннями ПК України з 01 січня 2015 року власники транспортних засобів, що відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 статті 267 ПК України є об'єктами оподаткування, стали платниками транспортного податку.

Разом з тим, надаючи правову оцінку правомірності застосування контролюючим органом положень ПК України щодо оподаткування транспортним податком у 2015 році, Верховний Суд виходить з наступного.

Так, відповідно до пункту 8.1 статті 8 ПК України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

У статті 10 ПК України, якою встановлено перелік місцевих податків, транспортний податок прямо не вказаний. Натомість є податок на майно (підпункт 10.1.1), який складається із 3 (трьох) різних податків, кожен із різними елементами податку, як їх визначено пунктом 7.1 статті 7 ПК України.

Згідно статті 265 ПК України (у редакції Закону України №71-VIII від 28 грудня 2014 року, що діє з 01 січня 2015 року) податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.

Отже, транспортний податок згідно з ПК України є місцевим податком.

Особливість місцевих податків полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.

Верховна Рада України встановлює тільки перелік дозволених до впровадження місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків, а власне встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, - є компетенцією відповідних місцевих рад.

Так, відповідно до підпункту 8.3 статті 8 ПК України до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Згідно пункту 4.4 статті 4 ПК України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.

Тобто безпосереднє встановлення місцевих податків, у тому числі і транспортного податку, віднесено ПК України до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.

Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 143 Конституції України.

У відповідності до пункту 10.3 статті 10 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Згідно пункту 12.3 статті 12 ПК України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

При цьому, офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 цього кодексу (пункт 12.5 статті 12 ПК України).

Відповідно підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Статтею 3 Бюджетного кодексу України встановлено, що бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.

Отже, якщо рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

Наведений висновок узгоджується також із основними принципами податкового законодавства, проголошеними у статті 4 ПК України, які визначають зміст і спрямованість правового регулювання податкових правовідносин та повинні застосовуватися як на стадії встановлення податків, їх основних елементів, при внесенні змін до окремих елементів податку, так і на стадії застосування норм, якими визначений обов'язок сплати податку.

Серед принципів, наведених у вказаній нормі, є, зокрема, принцип стабільності, який передбачає, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року (підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України).

Фактично цей спеціальний принцип податкового законодавства спрямований на конкретизацію одного з аспектів принципу правової визначеності - вимоги розумної стабільності права, яка зумовлює необхідність незмінності правових приписів протягом певного часу.

Враховуючи ухвалення Закону України №71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким викладена в новій редакції стаття 267 ПК України та запроваджено транспортний податок в Україні, лише 28 грудня 2014 року, а також те, що транспортний податок у місті Києві встановлено рішенням Київської міської ради від 28 січня 2015 року №58/923 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629» (опубліковане у газеті «Хрещатик» 06 березня 2015 року), тобто після 15 липня 2014 року, касаційний суд приходить до висновку, що застосування контролюючим органом положень статті 267 ПК України з метою оподаткування транспортним податком можливо було не раніше наступного бюджетного періоду, який настав за плановим (2015 роком), тобто не раніше 2016 року.

Таке застосування норм податкового законодавства відповідає й положенням статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 акцентується увага на тому, що вищевказана конституційна норма допускає зворотну дію в часі лише нормативно-правових актів, які стосуються скасування чи пом'якшення відповідальності за правопорушення фізичних осіб.

Доводи ж касаційної скарги наведеного не спростовують та ґрунтуються на законодавстві, яке набрало чинності у 2016 році й не може бути застосовано з метою оподаткування транспортним податком у 2015 році.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність у позивача обов'язку сплати транспортного податку у 2015 році, а тому прийняли рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

За правилами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення, а постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 липня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

С.С. Пасічник

Т.М. Шипуліна

В.П. Юрченко ,

Судді Верховного Суду