Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.02.2018 року у справі №813/3663/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 квітня 2019 року

Київ

справа №813/3663/16

провадження №К/9901/22317/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції справу №813/3663/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду, прийняту 02 березня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Кравців О.Р., суддів: Кузан Р.І., Хома О.П., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду постановлену 25 квітня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Ніколіна В.В., суддів: Гідни О.М., Качмара В.Я.,

ВСТАНОВИВ:

1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - ДМС України, відповідач), за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі також - ГУ ДМС України у Львівській області) в якому просив:

1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача №490-16 від 26 вересня 2016 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відмова відповідача у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є необґрунтованою і протиправною, оскільки ОСОБА_1 є мусульманином, членом релігійної організації, громадянином Російської Федерації та перебуває за її межами. Не може повернутися на територію Російської Федерації та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя і здоров'я. Позивач піддавався переслідуванню в своїй країні через політичні погляди та побоюється загрози незаконного ув'язнення, тортур в ситуаціях систематичного порушення прав людини, що підтверджується інформацією про країну походження. Однак відповідач цією інформацією не поцікавився взагалі, а отриману інформацію досліджував формально. Оскаржуване рішення суперечить статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

3. Представники відповідача та третьої особи позов не визнали. Заперечуючи проти позовних вимог, зазначили, що в процесі підготовки висновку спеціалістом ГУ ДМС України у Львівській області досліджувалися надані позивачем докази та інформація по країні його походження; інформація щодо створення, мети та діяльності, методики роботи міжнародної ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-ісламі» (далі також - ХТІ) з мережі інтернет, надані заявником відеоматеріали. Також було враховано норми Конвенції про статус біженців 1951 року, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інші міжнародні правові акти, які регулюють питання надання статусу біженця чи іншого притулку. Відповідно до вимог чинного законодавства вказаний висновок та матеріали особової справи позивача скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті. За результатами розгляду особової справи позивача ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняття рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п. 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні. На підставі такого рішення 20 жовтня 2016 року ГУ ДМС України видано позивачу повідомлення №70 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Просили у задоволенні позову відмовити повністю за відсутністю підстав для його задоволенн.

ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

4. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 2 березня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року, позов задовольнив.

4.1. Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України №490-16 від 26 вересня 2016 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4.2. Зобов'язав Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

5. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги виходив із того, що ОСОБА_1 не притягався до кримінальної відповідальності, однак перебуває у федеральному розшуку за частиною другою статті 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації (далі - КК РФ) що підтверджується інформацією з відкритих джерел.

5.1. Так, в листопаді 2013 року вступив в силу Федеральний Закон від 02 листопада 2013 року №302-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (стаття 205-5 КК РФ).

5.2. Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (частина перша статті 205-5) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (частина друга статті 205-5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

5.3. В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон від 05 травня 2014 року №130-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за частиною першою статті 205-5 КК РФ, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення. Також посилена відповідальність за статтею 282-2 і статтею 205-1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про «ХТІ». Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за статтею 205-5 КК РФ і деякім іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями. Вказане свідчить про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися ОСОБА_1 у разі його повернення в Росію.

5.4. Основною причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_1 вказав обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку зі своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

5.5. Згідно з наданою Інформаційним офісом «ХТІ» довідкою №1436/7 від 03 червня 2015 року, ОСОБА_1 є членом «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», який після переїзду з РФ в Україну приписаний до українського відділення організації. На доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» позивач покликається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури). За таких обставин суди знайшли обґрунтованими побоювання ОСОБА_1 зазнати переслідувань з причин членства у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції

6. Представник відповідача подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.

7. Як і під час судового розгляду в судах першої й апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі відповідач наполягає на тому, що при прийнятті рішень суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, а саме не надано належної оцінки як доказу листу Департаменту захисту національної державності Служби Безпеки України від 2 грудня 2015 року, згідно якого СБУ вважає, що діяльність «ХТІ» як міжнародної ісламської політичної організації суперечить цілям та принципам ООН, визначених у статтях 1 та 2 Хартії ООН, а саме принципу «Поддерживать международный мир и безопасность и с этой целью принимать эффективные комплексные меры для предотвращения и устранения угрозы миру и подавления актом агрессии или других нарушений мира…». СБУ вважає недоцільним надання захисту в Україні членам «Хізб ут-Тахрір».

8. У скарзі представник відповідача просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

9. Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 6 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за названою скаргою.

10. 14 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який ухвалою від 14 лютого 2018 року касаційну скаргу прийняв до провадження.

11. Позивач заперечення на касаційну скаргу не подавав.

ІV. Установлені судами фактичні обставини справи

12. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, громадянин Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Головного управління ДМС у Львівській області із заявою-анкетою від 29 липня 2015 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13. Відповідно до наказу ГУ ДМС у Львівській області 19 серпня 2015 року розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту .

14. Причиною звернення ОСОБА_1 до ДМС, позивач вказав переслідування його владою Російської Федерації за політичні та релігійні переконання.

14.1. Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем позивач повідомив, що в Російській Федерації він перебуває в федеральному розшуку за участь у діяльності ісламської політичної організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» (Ісламська армія визволення), в основі якої лежить іслам, а цілями та завданнями є відродження ісламських понять та ісламського укладу життя серед мусульман.

14.2. Позивач повідомив, що не користується захистом Російської Федерації і не може повернутися у країну свого походження по причині належності до «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та перебуванні у федеральному розшуку.

14.3. Під час співбесіди ОСОБА_1 додатково повідомив, що за законодавством Російської Федерації за членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» настає кримінальна відповідальність, оскільки ця організація визнана терористичною та заборонена. В українському законодавстві такої заборони немає.

15. Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не володіє відомостями, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. За результатами розгляду особової справи заявника №2015LV0012 та проведених співбесід ГУ ДМС у Львівській області складено висновок від 13 вересня 2016 року, в якому зазначено, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог п. 1, п. 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

17. Вказаний висновок та матеріали особової справи позивача №2015LV0012 були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.

18. За результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України дійшла висновку про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та п. 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні.

19. Рішенням ДМС України від 26 вересня 2016 року №490-16 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 20 жовтня 2016 року ГУ ДМС у Львівській області видано повідомлення № 70.

20. Вважаючи рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту таким, що порушує його права та інтереси, позивач звернувся за їх захистом до суду.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

21. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

22. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI).

23. Відповідно до п. 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

24. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (тут і надалі в редакції Закону №1251-VII від 13 травня 2014 року) визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

25. Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26. Згідно з частиною шостою статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

27. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

28. Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

30. Відповідно до п. 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

31. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

32. Аналізуючи умови, передбачені частиною 1 статті 1 Закону №3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

32.1. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

32.2. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

33. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

33.1. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

33.2. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

33.3. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

34. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

35. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

35.1. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

36. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

37. Разом із цим, п. 4 частини першої статті 1 Закону №3671-VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

38. Пунктом 13 статті 1 цього ж Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у постанові вище.

39. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

40. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

VI. Позиція Верховного Суду

41. Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.

42. З матеріалів справи вбачається, що підстави відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказані у відповідному висновку ГУ ДМС України у Львівській області від 13 вересня 2016 року .

43. У рішенні ДМС України від 26 вересня 2016 року №490-16 вказано, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні.

44. Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» судами встановлено, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

45. Крім того, у судовому засіданні першої інстанції був допитаний в якості свідка ОСОБА_4, який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні.

45.1. Поясненням свідка була надана оцінка судами попередніх інстанцій, та враховано що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською політичною партією, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

46. Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_5, голова Львівського землячества Кримських татар, пояснив, що сам не є членом організації, хоча знайомий з багатьма членами «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», буває у них вдома. Вони мають активну громадянську позицію, беруть участь у громадських акціях, займаються волонтерством. Організація виключно мирна.

47. Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснив, що переїхав з Російської Федерації в Україну саме через гоніння на нього як члена організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Проблеми з владою Росії почалися у 2004 році - затримували його, друзів, родичів; вибивали докази, катували.

48. Згідно з показами всіх свідків «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами.

49. Крім того, в матеріалах справи містяться письмові свідчення ОСОБА_9, громадянина України, голови громадської організації «Правозахисний рух Криму», з яких вбачається, що діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території Криму була легальною, підтвердженням чого є чисельні просвітницькі конференції, котрі проводила організація. Члени організації вели публічну діяльність, були учасниками теле- та радіо- програм. Проте Кримським та Севастопольським управліннями СБУ в інтересах РФ діяльність організації представлялася як екстремістська. Це пояснюється тим, що практично весь особовий склад їх перейшов на бік окупаційної влади. Відверто присікатися публічна діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Криму стала після пікету Генерального консульства РФ в м. Сімферополі. Завдяки російським правозахисним організаціям стало відомо про фабрикування кримінальних справ відносно членів цієї організації та інших мусульманських організацій, діяльність яких є ненасильницькою. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія.

50. Розпорядженням Уряду РФ від 14 липня 2006 року №1014-р. «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

50.1. У федеральному випуску «Российской газеты» №4130 від 28 липня 2006 року опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

50.2. Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США .

51. Крім того, інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної або екстремістської.

52. Верховний Суд також враховує, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «ХТІ» на території України. Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто його членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є перешкодою для прийняття відповідного рішення.

53. Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування ОСОБА_1 в рамках чинного законодавства країни його походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

54. Щодо висновку ГУ ДМС України у Львівській області про те, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених п. 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та він підпадає під дію статті 6 вказаного Закону і не може бути біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з наявністю однієї з перелічених у статті 6 умов, Верховний Суд зазначає наступне.

55. У Висновку ГУ ДМС України у Львівській області вказано, що прибути в Україну позивача змусила загроза тюремного ув'язнення. За словами ОСОБА_1 його збиралися арештувати за членство в політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Заявник зазначив, що в Росії зараз така ситуація, що в суді він свої права захистити не зможе .

56. З протоколів співбесід від 17 серпня 2015 року та 28 січня 2016 року з'ясовано, що у ніч з 3 на 4 лютого 2015 року ОСОБА_1 дізнався від свого знайомого мусульманина на ім'я ОСОБА_4, котрий зараз заарештований і знаходиться у слідчому ізоляторі за тією ж справою за якою підозрюють заявника, що вранці до нього додому прийдуть з обшуком. За словами заявника з 2010 року до виїзду з Росії у нього вдома було три обшуки, які здійснювали співробітники спецслужб. Перший - восени 2011 року, другий - восени 2013 року і третій - в листопаді 2015 року. Після останнього обшуку позивач змушений був покинути Росію через те, що проти нього відкрили кримінальну справу за частиною другою статті 205-5 КК РФ «Участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства Російської Федерації визнана терористичною». Крім того, заявник зазначав, що проти членів організації, у якій він перебуває, фабрикують справи; раніше ув'язнювали за екстремістськими статтями, а зараз за статтею 205-5 КК РФ. ОСОБА_1 стверджував, що у ФСБ є списки людей, котрих вони планують ув'язнити. Крім того, як показує практика 2014 року, людей з «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», котрих арештовувала Федеральна служба Російської Федерації, в подальшому садили до в'язниці.

57. Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, про наявність реальної загрози застосування неналежного поводження стосовно ОСОБА_1

58. Згідно з відповіддю на запит ГУ МВС України у Львівській області (сектор Укрбюро інтерполу) станом на 01 вересня 2015 року серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, позивач не значиться.

59. Судами також враховано, що ОСОБА_1 не притягався до кримінальної відповідальності, однак перебуває у федеральному розшуку за частиною другою статті 205-5 КК РФ, що підтверджується інформацією з відкритих джерел.

60. Основною причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_1 вказав обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку зі своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

61. З урахуванням встановлених судами обставин справи, Верховний суд вважає обґрунтованими побоювання ОСОБА_1 зазнати переслідувань з причин членства у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Вказане свідчить про те, що ситуація з правами мусульман, зокрема і членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», в Російській Федерації після залишення позивачем країни громадянської належності, не покращилася.

62. Оцінюючи фактичні обставини справи, які були встановлені на підставі системного аналізу нормативно-правових документів, показів свідків та інформації з відкритих і незалежних джерел, які узгоджуються з доводами ОСОБА_1, суд дійшов висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

63. Крім, цього загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, за яким його оголошено у федеральний розшук, існує, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

64. Враховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданих у пунктах 4 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (в редакції Закону №1251-VII від 13.05.2014 року) понять «додаткового захисту» та «особи, яка потребує додаткового захисту», суди дійшли обгрунтованого висновку, що ОСОБА_1 є особою, яка потребує захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози його свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до країни громадянської належності внаслідок зазначених побоювань.

65. В спростування зазначеного, відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття рішення ДМС України від №490-16 від 26 вересня 2016 року. Натомість встановлені судом фактичні обставини спростовують висновки про відсутність передбачених п. 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI підстав для визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість.

66. Отже, надаючи правову оцінку оскаржуваному позивачем рішенню ДМС України №490-16 від 26 вересня 2016 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що воно прийняте відповідачем без урахування вимог Закону №3671-VI, та з порушенням передбачених статтею 2 КАС України принципів, тому його слід визнати протиправним і скасувати, задовольнивши в цій частині позовні вимоги.

67. Щодо позовної вимоги зобов'язати ДМС України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

68. Згідно з п. 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями) відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

69. В мотивувальних частинах оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, суди детально та чітко виклали мотиви, з яких дійшли висновку про наявність достатніх підстав для визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, що зумовило визнання протиправним рішення ДМС України №490-16 від 26 вересня 2016 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та скасування цього рішення.

70. За таких обставин суд вважає за можливе зобов'язати відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, задовольнивши позовні вимоги в цій частині, як обґрунтовані.

71. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

72. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

73. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

74. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

75. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді В. М. Бевзенко

О. В. Білоус