Чия Аляска: як провалилась колонізація Америки і чому Москва продала півострів Вашингтону

Від Сибірського ханства до Берингової протоки

Усі знають про купівлю Сполученими Штатами Аляски у 1867 році. Проте набагато менш відомою є історія форта Росс – російської колонії на території сучасного штату Каліфорнія. На рубежі XVIII — XIX століть ці території сприймали в одній площині – тихоокеанське узбережжя Північної Америки, яке намагалися колонізувати російські торговці хутром та мисливці за цінними корисними копалинами.

Російська експансія на Схід розпочалася із козаків ще у кінці XVI століття. Щоправда, це були не українські козаки, а сибірські, які, ймовірно походять із донських. Під керівництвом отамана Єрмака вони зруйнували Сибірське ханство – рудимент Монгольської імперії. А це відкрило шлях московським торговцям на Схід. Полюючи за надзвичайно цінними на той час соболиними хутрами, які Московське царство експортувало у країн Європи, купці рухалися вглиб Азії та споряджали різноманітні експедиції козаків, натуралістів та любителів пригод.

По суті, експансія на Схід являла собою спорудження форпостів на річках, які являлися одночасно транспортними вузлами, військовими базами та перевалочними пунктами для згаданих вище категорій. Таким нехитрим способом Московському царству вдалося підкорити менше як за століття гігантські території, які у рази переважали його власну площу. Але що саме знаходиться далі на північ, по течіях річок, на південних частинах яких були встановлені кордони, не знав ніхто.

Врешті Москва вийшла на підписання угоди із могутньою на той час Китайською імперією, яку наприкінці XVII століття справедливо вважали володаркою Сходу.

Після цього у Кремлі всерйоз задумалися над освоєнням півночі. Для цього залучалися, зокрема й іноземні спеціалісти із розвинених західних країн, які славилися своїм могутнім флотом. Серед таких був і данець Вітус Берінг.

У ті часи побутувала думка, що на далекій півночі Америка та Євразія з’єднані між собою. Проте нікому не вдавалося доплисти так далеко на північ, адже далі 65-ї паралелі дерев’яним вітрильникам заважали крижані уламки, які вкривали Тихий океан у цих широтах.

Вітус Берінг зміг. Ціною власного життя він дослідив північ Тихого океану і виявив, що Америку та Євразію розділяє відносно вузька смуга води. Ця протока до сьогодні носить його ім’я.

Оскiльки перейти Берингову протоку не являлося складним завданням для тих, хто вже доплив сюди, росіяни не забарилися та почали засновувати колонії по той бік протоки, тобто вже на американському континенті.

Дивне сусiдство

Діоміди — група островів у Беринговій протоці на межі Північного Льодовитого та Тихого океанів. Розташовані у 35 км на схід від Чукотського півострова та близько 25 км на захід від Аляски.

Західний острів — острів Ратманова, або Великий Діомiд (ескімоська назва Імаклік — "оточений водою"), має площу близько 29 км² і належить Росії. Східний острів (близько 7 км²), острів Крузенштерна або Малий Діомід (ескімоська назва Інгалік — протилежний) належить США.

Відстань між островами трохи більше 3,7 км; між ними проходять державний кордон Росії та США і лінія зміни дат.

У погоні за соболями

Упродовж 1740-1800 років поки російський уряд силою намагався підкорити жителів Чукотки, сорок різних торгових родин фінансували експедиції на Аляску, звідки кораблі поверталися, набиті шкурами вбитих соболів та іншими цінними й, відповідно, дорогими предметами. В цей час торгівля хутром становила близько 10% доходів Росiйської імперії, тож не дивно, що на цей промисел кидалися значні ресурси.

Найуспішнішим у цій справі став торговець хутром Григорій Шеліхов, який у 1784 році заснував перше постійне поселення на острові Кадьяк. Шеліхов хотів добитися більшого, проте пасіонарність та ініціативність ніколи не користувалися популярністю при російському імператорському дворі, тож отримати мандат на свою діяльність від імператриці Катерини II йому не вдалося.

Більшого досягнув його зять Микола Рєзанов, який був дворянського роду. Він добився від нового імператора Павла I дозволу на заснування Російсько-американської колоніальної торгової кампанії (на зразок західних аналогічних структур) і розширив російську колонізацію Америки.

В цей час величезні території Північної Америки населяли виключно місцеві племена інуїтів, атабаскців, юпіків, унанганів і тлінгітів, які знаходилися на стадії родоплемінного ладу. Про їх взаємодію з колонізаторами мова піде далі. Натомість за них, наче за пусту територію, велася запекла боротьба між провідними європейськими державами. Ще з XVI століття першість належала Іспанії, проте за триста років вона суттєво здала свої позиції й не витримувала конкуренції з боку більш амбітної та технологічно розвиненої Великої Британії.

Проте Лондону не щастило. Спочатку краху зазнала експедиція Кука, потім повстання американських колоній та Наполеонівські війни похитнули британську експансію на Північноамериканський континент.

Зростання та занепад російсько-американської компнаії

Цим скористалися всюдисущі керівники Російсько-американської колоніальної торгової кампанії — і опинилися аж на формально іспанській території всього за 90 миль на північ від Сан-Франциско. Тут своє неймовірне уміння домовлятися удруге проявив Микола Рєзанов, який, закохавши в себе доньку місцевого іспанського намісника, 15-рiчну Кончіту, зміг добитися ексклюзивного дозволу на торгівлю для російської компанії. При цьому він пообіцяв одружитися на доньці губернатора як тільки повернеться зі Петербурга — куди особисто мав намір привести радісну новину про його торгові успіхи.

Проте чарівна Кончіта так і не дочекалася свого нареченого, адже він не пережив дороги до Петербурга, захворівши на жорстокому морозі. Цей епізод яскраво ілюструє усю складність навіть мирної діяльності у цьому регіоні в умовах початку ХІХ століття. Тож форт Росс, який став крайнім форпостом просування росіян в Америці, заснував вже інший керівник Російсько-американської компанії Олександр Баранов.

Баранов був ініціатором використання форту як транспортного вузла для подальшої експансії на південь, зокрема до Південнокитайського моря, проте вже його смерть поклала край таким далекоглядним російським амбіціям.

Шеліхов, Рєзанов, Баранов… Життя і смерті цих трьох керівників Російсько-американської колоніальної торгової кампанії яскраво демонструють усю складність логістики та забезпечення функціонування цих найдальших територій слабко розвиненої технологічно Російської імперії. Після завершення Наполеонівських воєн Велика Британія повернулася до експансії, зокрема й до регіону північної частини Тихого океану.

Аляска: валіза без ручки

Боротьба між Санкт-Петербургом та Лондоном загострювалася по усьому світі — від Близького Сходу транзитом через Середню Азію та Китай і до самого Тихого океану. З цих усіх територій потенційного конфлікту Америка виглядала найслабшою ланкою. Складна логістика та падіння популяції соболя (після майже трьох століть немилосердного полювання на цього звіра) робила ці колонії скоріше тягарем, анiж джерелом прибуткiв, для імперського уряду.

У 1841 році росіяни продали Форт Росс Джону Саттеру — швейцарському емігранту, який шукав щастя на американському Дикому Заході. Проте гігантська Аляска була не по кишені жодному багатієві, принаймні тогочасному. І вона була для імперії такою собі "валізою без ручки", яку шкода покинути, але не зрозуміло куди подіти. Генерал-губернатор Східного Сибіру Микола Муравйов-Амурський у 1847 році закликав перенаправити ресурси з утримання нікому не потрібних американських колоній на експансію у Маньчжурію, де зиск був набагато очевиднішим. Проте імператор Микола I не був готовий просто так відмовитися від своїх територій.

Ситуацію змінила Кримська війна (1853-1856 рр.). Микола I її не пережив, а його син Олександр II став "рубати з плеча", провівши ряд реформ, які мали б запобігти повторенню ганебної поразки. На фоні того, що затіяв новий імператор у самій Росії, відмова від далеких заморських територій не здавалася чимось надзвичайним.

Сама ідея продажу американських колоній теж стала результатом тієї війни (насправді вона відбувалася не лише у Криму, де пройшли головні її баталії). Британський флот (тоді наймогутніший у світі) атакував морську базу росіян у Петропавловську-на-Камчатці. Відтак Аляска залишилася незахищеною. Тоді російський уряд вперше задумався над продажем Аляски Сполученим Штатам Америки.

У погоні за мрією

Ще у 1823 році США проголосили "доктрину Монро", яка передбачала витіснення європейців із Америки. Цікаво, що цю доктрину підтримала і Росія (не вважали себе європейцями?). Насправді у Санкт-Петербурзі вже тоді розуміли безперспективність проекту через складність логістики і діяли за принципом "не дістанься ж вона нікому". Тобто вони були готові пожертвувати своїми невеличкими надбаннями у Північній Америці, сподіваючись, що Британію врешті таж витіснять із континенту.

У Вашингтоні ж надіялися, що врешті їх молода республіка охопить усю Америку й таким чином ця частина світу стане такою собі землею вільною від монархів та автократів – територією свободи. Особливо ці бажання загострилися після успішної війни проти Мексики та анексії Техасу й Каліфорнії. Тоді багатьом ентузіастам ідеї Америки для американців здавалося що ось-ось мрія здійсниться. Натомість США заледве зберегли власну територіальну цілісність у ході кривавої громадянської війни із конфедеративними штатами. Невдовзі після її завершення було вбито президента США Авраама Лінкольна.

Відповідно до американської конституції повноваження загиблого були негайно передані віцепрезиденту Ендрю Джонсону. Новий президент не мав такої популярності як його попередник. Він посварився із власною партією (навіть став першим із трьох американських президентів, кому оголошували імпічмент), відтак потребував якихось яскравих політичних звершень.

Сплав ідеалізму та жадібності

І тут державний секретар США Вільям Сьюард – давній прихильник ідей панамериканізму, тобто доктрини Монро — разом з російським посланцем згенерував ідею вже реальної угоди купівлі-продажу Аляски.

У самодержавній Росії рішення приймав одноосібно імператор. Олександр II вбачав у продажу цих територій можливість вивільнити ресурси для активізації китайської політики, а також можливість уникнути ганьби нової поразки від Великої Британії, якби у Лондоні надумали відібрати ці території силою. Натомість посилювалася дружня країна, яка вважалася противагою британського впливу у Західній півкулі.

Залишилося лише узгодити питання ціни. Тут Стюарт та посол Росії у США Штокль проробили значний обсяг дипломатично-бюрократичної (ймовірно, й не зовсім законної – є відомості, начебто російський посланець перераховував десятки тисяч доларів на рахунки тих членів Конгресу, які на початку виступали проти придбання) роботи і врешті зійшлися на ціні за Аляску – $7,2 млн. На "лобістські послуги", відповідно до архівних даних, Росія витратила близько $200 тис.

Натомість проти виступили у США. Багато хто вважав надто нерозсудливим витрачати кошти на значні території, де немає явних корисних ресурсів. Проте, ймовірно, це скоріше був черговий спосіб підсунути свиню опальному президенту. Так працювала демократія вже на самому світанку свого піднесення.

Врешті гору взяв ентузіазм та бажання зробити Америку великою (тоді це було вперше й у прямому значенні слова). США не вперше купували території. За схожих обставин вони купили Флориду в Іспанії та Луїзіану у Франції – обидві країни боялися, що втратять ці території задарма, адже не бачили здатності захистити їх від зазіхань могутніших колоніальних імперій. Тепер же вони отримували просто гігантські територіальні надбання і, що важливо, контроль за більшою береговою лінією на сході Тихого океану, ніж ту, якою володіла Велика Британія.

Аж у жовтні 1867 року (коли туди добралися американські військові) над територією Аляски було урочисто піднято американський прапор. Російські військові залишали Аляску, а усіх, хто її населяв (включно з росіянами, які вирішили залишитись) отримали право на американське громадянство. Усього на той час Аляску населяли 483 росіянина (їх пікова кількість за увесь час колонізації становила 800 чоловік) і 50 тисяч корінних мешканців (удвічі менше, ніж на початку колонізації).

Що втратила Росія

Очевидно, що якщо сучасний російський уряд перенести у середину ХІХ століття, то рішення щодо Аляски було б зовсім іншим. І річ не у хворобливих імперських амбіціях сучасних господарів Кремля – ними хворіли усі лідери різних Московських держав. Є цілком раціональні речі та об’єктивні фактори, які змінилися уже через кілька десятиліть.

У самій Росії спорудили Транссибірську залізницю, що суттєво полегшило логістику та створило умови для нормального забезпечення далекої півночі. Натомість на Алясці відкрили значні поклади золота та інших корисних копалин. По суті з кінця ХІХ століття Аляска постійно займає топові місця у різних рейтингах володіння трендовими корисними копалинами.

Також у часи Холодної війни на Алясці знаходилися радари та інші засоби потенційного стримування СРСР як від експансії в Америку, так і в регіоні Тихого океану. Ця територія стала потужним козирем в руках Вашингтону у протистоянні із СРСР.

"Что Сибирь, что Аляска — два берега…" Насправдi — нi

Третій важливий фактор Аляски безпосередньо стосується сучасності. Вважається, що однією із найважливіших причин ненависті Кремля до вільної України є чинник "м’якої сили". Важливо не допустити появи "вітрини" успішної пострадянської слов’янської держави яка перебрала "західний" спосіб життя. Це справді важливий фактор для метрополії – слов’янського населення Росії.

Натомість Аляска стала такою "вітриною" для Сибіру – азійської частини Російської Федерації, яка займає понад дві третини території цієї держави. Адже по той берег вузької смужки води, яка найменується Беринговою протокою за тих самих природних, географічних та кліматичних умов проживає те ж населення корінних жителів у незрівнянно кращих соціально-економічних (як вказано вище, жителі Аляски виділяються навіть за американськими мірками) та політичних умовах.

Продана понад півтора століття тому американська територія Росії зараз процвітає. Нові господарі зуміли цілком гармонійно поєднати оборонні потреби, видобуток ресурсів із рекреаційним потенціалом (кілька мільйонів туристів щороку відвідує штат, приносячи додатковий прибуток його населенню) та рівнем життя мешканців Аляски. І рано чи пізно попри усі репресії та утиски Кремля хтось таки поставить питання, що (а точніше хто) заважає побудувати таку саму суспільну модель розвитку в умовній Якутії, Бурятії, на Чукотці чи в іншому сибірському регіоні Російської Федерації із такими самими об’єктивними природними чинниками як в Аляски.