Спадкоємець вважається таким, що проживав разом із спадкодавцем і прийняв спадщину, навіть, якщо перебував у тривалому відрядженні, з якого повернувся після закінчення строку для прийняття спадщини (ВССУ від 2 листопада 2016р., № 716/309/14-ц)

Фабула судового акту: Трапилась життєва поширена серед заробітчан ситуація, коли помирають батьки – спадкодавці, а діти та онуки, перебуваючи за кордоном не мають можливості вчасно прийняти спадщину. І через деякий час все ж таки повертаючись на Батьківщину для вирішення цього питання стикаються з тим, що інші родичі, наступних черг спадкування, вже вступили «за них» у права спадщини та навіть успіли подарувати чи продати нерухомість. Починаються суди та інші неприємні речі…

ВССУ продемонстрував новаторське розуміння частини 3 ст. 1268 ЦК України – «прийняття спадщини», яка передбачає, що «спадкоємець, який постійно проживав разом Із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.»

Так, розтлумачено поняття «постійно проживав разом із спадкодавцем». ВССУ підкресли, що тривалість спільного проживання спадкодавця із спадкоємцем законом не визначена та необхідно розрізняти: місце проживання та місце перебування особи. Місце проживання підтверджується реєстрацією, яка в даній справі і у спадкодавця, і у спадкоємця (позивача) була спільною. Місце перебування, в даній справі це відрядження за кордон, яке може тривати роки, проте не впливає на прийняття спадкоємцем спадщини. ВССУ прийшов до висновку, що спадкоємець, перебуваючи за кордоном все одно вважається таким, що прийняв спадщину навіть, якщо повернувся з відрядження після закінчення строку для її прийняття, не заявив про сам факт її відкриття, та не вчинив жодних юридично значимих дій для прийняття спадщини.

Таким чином, такий спадкоємець має право власності на майно спадкодавця, яке вже було "успадковано" родичами наступних черг, і може звертатись із позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, тобто з позовом до цих родичів.

Ось, такий суперечливий підхід до процедури прийняття спадщини. Слово за Верховним Судом України.

Аналізуйте судовий акт: До складу спадщини НЕ входить право користування земельною ділянкою, яке підтверджується актом на право користування померлої особи ( ВСУ від 5 жовтня 2016 р. у справі № 6-2329цс16)

Зобов’язання банку виплачувати проценти за договором вкладу не припиняється зі смертю вкладника, входить до складу спадщини та триває до дня, який передує дню повернення коштів спадкоємцям. (ВСУ у справі № 6-157 цс 13)

Спадкоємець має право вимагати визнання за ним права власності на неприватизовану квартиру, тільки якщо спадкодавець при житті висловив волю на приватизацію цієї квартири (Постанова ВРУ у справі № 6-121цс13 від 11 грудня 2013р.)

Право власності спадкоємця на нерухомість визнано судом без правовстановлюючого документу виданого на ім‘я спадкодавця (Бобринецький районний суд Кіровоградської області, суддя Бевз О. Ю.)

УХВАЛА

іменем україни

2 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубчина Ольга Василівна, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, визнання права власності на спадкове майно та витребування майна із чужого незаконного володіння за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 12 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 17 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що її дідові - ОСОБА_7 та бабі - ОСОБА_6 належав будинок АДРЕСА_1. ЇЇ мати ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, баба ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, дід - ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_3.

Після їх смерті відкрилась спадщина на житловий будинок зазначений вище. Спадкоємцями майна після смерті ОСОБА_6 є її чоловік - ОСОБА_7, син - ОСОБА_4 та вона за правом представлення, оскільки її мати померла раніше. Спадкоємцями майна після смерті діда були син останнього - ОСОБА_4 та вона за правом представлення.

Позивачка вважає, що відповідач спадщину в установленому порядку після смерті матері та батька не прийняв, оскільки разом із ними на час смерті не проживав, із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався.

Зазначала, що із 2004 року вона була зареєстрована у спірному будинку, проте тривалий час перебувала за межами України, на роботі в Німеччині. У травні 2013 року вона дізналась, що її дядько - ОСОБА_4 має намір продати будинок, і що вона згідно з судовим рішенням визнана такою, що втратила право користування ним. Після ознайомлення із матеріалами вказаної справи їй стало відомо, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування спірного житлового будинку.

Позивачка вказувала, що зазначений договір дарування був укладений із порушенням норм цивільного права та порушує її право на спадкування за правом представлення. При укладенні цього договору від імені дарувальника ОСОБА_7 договір підписаний іншою особою, а саме ОСОБА_9, при цьому нотаріусом зазначено, що останній підписав цей договір на прохання дарувальника, який не міг це зробити, в зв'язку із похилим віком. Вважає, що вказана обставина суперечить вимозі цивільного законодавства, яка визначає, що в разі, якщо фізична особа у зв'язку із хворобою або фізичною вадою не може підписати власноручно текст правочину, то за її дорученням і в її присутності текст правочину підписує інша особа. Похилий вік не є вадою і не є хворобою, і не міг бути використаний для того, щоб правочин підписала інша особа. Вказувала на те, що ОСОБА_7 був письменним, не мав фізичних вад та був здоровий, після укладення вказаного договору прожив ще шість років. На думку позиваки, оскільки договір дарування не був підписаний особисто ОСОБА_7, то останній міг взагалі бути відсутнім у нотаріуса.

З урахуванням зазначеного, позивачка просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку із господарськими та побутовими спорудами, що розташований по АДРЕСА_1, від 19 грудня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Голубничою О.В.; визнати за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно, зазначений житловий будинок, а також витребувати його у ОСОБА_5 та передати ОСОБА_3

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 12 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 17 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що договір дарування від 19 грудня 2006 року було укладено з дотриманням вимог чинного законодавства.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції та зазначив, що позивачка не довела, що оспорюваним договором дарування були порушені її права або законні інтереси як спадкоємиці, оскільки вона не прийняла спадщину після смерті ОСОБА_7

З таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 19 грудня 2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування, згідно з умовами якого ОСОБА_7 передав, а ОСОБА_4 прийняв у власність безоплатно житловий будинок з належними до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, який належав дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 18 листопада 2006 року виконкомом Заставнівської міської ради Чернівецької області, згідно з рішенням від 28 вересня 2006 року.

Також встановлено, що вказаний договір посвідчений нотаріально нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Голубничою О.В., підписаний сторонами, зі сторони дарувальника текст правочину у присутності нотаріуса підписала інша особа - ОСОБА_9 на особисте прохання ОСОБА_7, у зв'язку з похилим віком дарувальника.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер.

30 травня 2013 року ОСОБА_4 продав спірний будинок ОСОБА_5

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до п. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_3 зареєстрована за адресою спірного будинку та з 2006 року проживає у Німеччині і за вказаний період не приїжджала до України, а тому не прийняла спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець вважатиметься таким, що постійно проживав разом із спадкодавцем, і в тому випадку, коли за певний, навіть значний, час до настання смерті спадкодавця він відбув з місця проживання спадкодавця у довготривале відрядження, з якого повернувся після закінчення строку для прийняття спадщини. Незважаючи на те, що такий спадкоємець жодних дій для прийняття спадщини не здійснював або навіть не знав про сам факт її відкриття, він вважатиметься таким, що прийняв її в силу норми ч. 3 ст. 1268 ЦК України.

За ч. 3 ст. 1268 ЦК України тривалість спільного проживання до смерті спадкодавця для прийняття спадщини законом не визначається.

Таким чином, при вирішенні справи апеляційний суд застосував положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України, не дослідивши при цьому обставини, обумовлені диспозицією наведеної норми.

Місцем проживання фізичної особи згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

При цьому, місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться.

Суд на зазначене вище уваги не звернув, ухилився від з'ясування обставин та недотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів.

У ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції не дотримано вимог ч. 4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

За таких обставин, апеляційний суд у порушення вимог ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені положення закону та обставини справи увагу не звернув, не перевірив законність ухваленого рішення в межах заявлених вимог і доводів позивачки про те, що єдиним місцем її проживання та реєстрації є будинок по АДРЕСА_1, іншого житла вона немає, тимчасовим місцем проживання є Німеччина, де вона перебувала тимчасово на роботі.

Фактично судом допущено однобічність у дослідженні доказів та не перевірено усіх обставин, на які посилалась позивачка в обґрунтування своїх вимог. Не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Висновок суду про те, що позивачка не прийняла спадщину на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України та її права договором дарування не було порушено, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Також не можна повністю погодитись з висновком апеляційного суду про те, що нотаріусом правомірно посвідчено оспорений договір дарування, який підписаний не дарувальником, а іншою особою на його прохання у зв'язку з його похилим віком, оскільки поняття хвороба та похилий вік є тотожними.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Апеляційний суд врахував наведене та разом з тим, не дав оцінку тому, що договір дарування укладено 19 грудня 2006 року, а 18 листопада 2006 року ОСОБА_4 отримав свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_1 на підставі рішення Заставнінської міської ради № 48 від 28 вересня 2006 року, не перевірив, чи власноруч ОСОБА_4 вчинив підпис, отримуючи вказане свідоцтво.

Отже, висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_4 не міг власноручно підписати договір дарування, є передчасними.

За таких обставин, ураховуючи, що апеляційним судом не встановлені всі фактичні обставини від яких залежить правильне вирішення справи, та допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, його судове рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 17 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д.Д. Луспеник

Судді: Б.І. Гулько

В.І. Журавель

С.Ф. Хопта

С.П. Штелик