Призначення посмертної судово-психіатриної експертизи є обов'язком, а не правом суду. (ВССУ від 14.12.2016р. у справі № 161/9020/15-ц від 14 грудня 2016р.)

Фабула судового акту: Спадкові спори бувають різноманітними. Найпоширенішим є - визнання заповіту недійсним у зв'язку із тим, що у момент вчинення правочину особа (Спадкодавець) перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Чи не єдиними доказом у такій категорій справ є висновок судово-психіариної експертизи, призначити яку може лише суд за відповідним клопотанням.

Однак,як показує практика суди неохоче та не завжди призначають судово-психіатричні експертизи, мотивуючи це наступним:

Так, позивачем заявлялось клопотання про призначення по справі посмертної судово-психіатричної експертизи, однак, в її задоволенні судом було відмовлено, оскільки померла не перебувала на обліку та не лікувалася у Волинській обласній психіатричній лікарні, а тому медична документація в даній установі відсутня, що позбавляє експертів дати відповідь на поставлені питання.

Таким чином, без відповідної медичної освіти та спеціальних знань, суди, поза своєю компетенцією визначають, чи зможе експерт провести експертне дослідженняя чи не зможе.

Відмова суду призначити судово-психіатричну експертизу позбавляє позивача належним чином обгрунтувати свої позовні вимоги та доказати недійсність заповіту. Окрім того,відмова суду призначити судово-психіатричну експертизу є прямим порушенням ст. 145 ЦПК України,відповідно до якої:

Призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Cтосовно обов'язковості призначення посмертної судово-психіатричної експертизи висловився і ВССУ надавши беззаперечні обгрунтування:

"Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За вимогами ст. 225 ЦК України правочин, якій дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі ст. 1244 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Вимоги щодо порядку посвідчення заповіту встановлені ст. ст. 1251-1252 ЦК України.

Як роз'яснено у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2011 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

З матеріалів справи убачається, що 18 грудня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8, з метою визначення можливості ОСОБА_5 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у момент складення оспорюваного заповіту, було заявлено клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, яке було відхилено судом першої інстанції (а. с. 62, 63).

За змістом положень ст. ст. 143, 144 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі і експертиза призначається ухвалою суду.

Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» (далі - Постанова) звернуто увагу судів на необхідність суворого додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та використанні їх висновків.

Як роз'яснено у п. 14 вищевказаної Постанови судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного стану особи на час вчинення нею певного діяння (бездіяльності) чи укладення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України).

Суд першої інстанції вищевказаного не врахував, фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, не виконав вимоги ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції вимог закону уваги не звернув та, окрім того, дійшов необґрунтованого висновку, що на підставі двох викликів лікаря психіатра експерт не дасть стверджувального висновку про психічний стан ОСОБА_5 на момент складання заповіту, тоді як такий висновок може бути зроблений лише за висновком експерта у сукупності з усіма доказами, доданими у справі.

Отже, судові рішення ґрунтуються на припущеннях, що є забороненим в силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України."

Практика ВССУ щодо оов'язквості призначення судово-психіатричних експертиз є незмінною і станом на сьогоднішній день.

У х в а л а

іменем україни

14 грудня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Коротуна В.М., Мазур Л.М.,

Писаної Т.О., Попович О.В.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 28 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4, посвідчений державним нотаріусом Другої луцької державної нотаріальної контори.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер її батько ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_3 року померла її баба ОСОБА_5, у зв'язку із чим вона за правом представлення має право на успадкування тієї частини, яка б за законом належала її батькові, якби він був живий на час відкриття спадщини. Крім того позивачка вказувала, що спадкоємцем першої черги за законом є також і її тітка ОСОБА_4

10 лютого 2014 року вона звернулась із заявою в нотаріальну контору про прийняття спадщини, проте з відповіді дізналась, що її бабуся ОСОБА_5 на день смерті залишила заповіт, згідно з яким належну їй частину квартири АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_4

Посилаючись на те, що на день своєї смерті її баба ОСОБА_5 проживала сама, ОСОБА_4 її відвідувала рідко, не надавала жодної допомоги, позивачка вважала, що заповіт на користь ОСОБА_4 був вчинений ОСОБА_5, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, у зв'язку із чим ОСОБА_3 просила задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 грудня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 грудня 2015 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, виходили із відсутності доказів, які б свідчили, що ОСОБА_5 за життя перебувала на обліку у психіатричному чи наркологічному закладі; при цьому апеляційним судом зазначено, що на підставі двох викликів лікаря психіатра експерт не дасть стверджувального висновку про психічний стан ОСОБА_5 на момент складання заповіту, тоді як призначення експертизи призведе лише до затягування розгляду справи.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_6 та онукою ОСОБА_5, якій на праві власності належала квартира АДРЕСА_2.

29 березня 2010 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким належну їй частину вказаної квартири заповіла своїй дочці ОСОБА_4, посвідчений державним нотаріусом Другої луцької державної нотаріальної контори Багулею О.Ю. (а. с. 30).

Відповідно до свідоцтв про смерть, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, а ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2

З відповіді Волинської обласної психіатричної лікарні № 1 м. Луцька вбачається, що ОСОБА_5 двічі оглядалася лікарем-психіатром за місцем проживання: 21 жовтня 2011 року з діагнозом «Галюцинаторно-маячний синдром» та 19 серпня 2014 року з діагнозом «Виражений когнітивний розлад» (а. с. 58).

Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За вимогами ст. 225 ЦК України правочин, якій дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі ст. 1244 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Вимоги щодо порядку посвідчення заповіту встановлені ст. ст. 1251-1252 ЦК України.

Як роз'яснено у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2011 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

З матеріалів справи убачається, що 18 грудня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8, з метою визначення можливості ОСОБА_5 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у момент складення оспорюваного заповіту, було заявлено клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, яке було відхилено судом першої інстанції (а. с. 62, 63).

За змістом положень ст. ст. 143, 144 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі і експертиза призначається ухвалою суду.

Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» (далі - Постанова) звернуто увагу судів на необхідність суворого додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та використанні їх висновків.

Як роз'яснено у п. 14 вищевказаної Постанови судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного стану особи на час вчинення нею певного діяння (бездіяльності) чи укладення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України).

Суд першої інстанції вищевказаного не врахував, фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, не виконав вимоги ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції вимог закону уваги не звернув та, окрім того, дійшов необґрунтованого висновку, що на підставі двох викликів лікаря психіатра експерт не дасть стверджувального висновку про психічний стан ОСОБА_5 на момент складання заповіту, тоді як такий висновок може бути зроблений лише за висновком експерта у сукупності з усіма доказами, доданими у справі.

Отже, судові рішення ґрунтуються на припущеннях, що є забороненим в силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Таким чином, судами обох інстанцій при розгляді позовних вимог не повно з'ясовані обставини справи і не надано їм належної оцінки, за таких обставин рішення судів підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 28 січня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М.Є. Червинська

Судді: В.М. Коротун

Л.М. Мазур

Т.О. Писана

О.В. Попович