15.02.2018 | Автор: Кірюшин Артем Андрійович
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Виселення особи з гуртожитку, яким вона тривалий час користувалась, є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла (№ 521/10070/14ц від 23.01.2018)

Фабула судового акту: Цікаве рішення Касаційного цивільного суду, яки став на бік особи, яка проживала у гуртожитку та яку після смерті її чоловіка, який на законних підставах користувався кімнатою у ньому, власник житлового приміщення намагався виселити.

У даному рішенні надано ґрунтовний аналіз застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та зроблено окремі висновки які у подальшому можуть стати у нагоді правникам, які займаються питаннями житлового права.

У цій справі особа звернулась до суду із позовом до власника гуртожитку про зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні та проживанні у ньому.

В обґрунтування своїьпозовних вимог позивачка послалася на те, що протягом 14 років без реєстрації шлюбу проживала у цьому гуртожитку з особою, яка мала право на користування кімнатою, як член родини наймача,

Судом першої інстанції визнано право за позивачкою на користування та постійне проживання на законних підставах у гуртожитку, оскільки остання протягом тривалого часу проживала у вказаній кімнаті разом із покійним наймачем та вела з ним спільне господарство.

Натомість апеляційним судом таке рішення скасовано та новим рішенням відмовлено у задоволенні зазначених позовних вимог.

Проте касаційним судом рішення суду залишено в силі.

У своїй ухвалі КЦС зазначив, що згідно положень статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Водночас пунктом 4 статті 31 ЦК України гарантовано, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Окрім цього, згідно п. 1 першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішенням ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Аналізуйте судовий акт: ВССУ: Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у цьому будинку (квартирі), користують жилим приміщенням нарівні з власником (справа № 463/3711/16-ц, 23.11.17)

ВССУ: Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім'ї такого власника права користування займаним приміщенням (справа № 598/1718/16-ц, 09.11.17)

ВССУ: При визнанні права постійного проживання особи у квартирі/будинку суд НЕ може закріплювати за нею конкретну кімнату; це право власника відповідно до ст. 405 ЦК України (ВССУ у справі № 405/344/15-ц від 27 вересня 2017р.)

Без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено з службового жилого приміщення одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (ВССУ, справа № 495/4400/15-ц, 26.04.17)

Державний герб України

Постанова

Іменем  України

23 січня 2018 року                                                                                                                                                                        м. Київ

справа № 521/10070/14

провадження № 61-78св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В. П. (суддя - доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Комунальне підприємство житлово-комунальна служба «Черьомушки», Одеська міська рада,

треті особи без самостійних вимог на стороні відповідачів - Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Одеської області у складі суддів Погорєлової С. О., Цюри Т .В., Сидоренко І. П., від 14 червня 2016 року,

ВСТАНОВИВ :

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до комунального підприємства житлово-комунальна служба «Черьомушки»(далі - КП ЖКС «Черьомушки»), Одеської міської ради, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідачів: Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, про зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні та проживанні у кімнаті АДРЕСА_1.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 2000 року без реєстрації шлюбу проживала разом з ОСОБА_3 у кімнаті АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті ОСОБА_1 звернулася до начальника КП ЖКС «Черьомушки» з проханням про її реєстрацію за місцем фактичного проживання у спірній кімнаті як члена сім'ї ОСОБА_3, однак їй було відмовлено та запропоновано виселитися з зазначеної кімнати. Крім того, їй було також відмовлено Одеською міською радою у праві на проживання та реєстрацію за вказаною адресою.    

30 вересня 2014 року КП ЖКС «Черьомушки» звернулося до суду із зустрічною позовною заявою про виселення ОСОБА_1 з самоправно зайнятого приміщення - кімнати АДРЕСА_1 та стягнення судового збору.

Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 самовільно, без відповідних правових підстав проживає у кімнаті АДРЕСА_1.

12 листопада 2015 року рішенням Малиновський районний суд м. Одеси позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано право користування та постійного проживання на законних підставах ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову КП ЖКС «Черьомушки» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 проживали разом у кімнаті АДРЕСА_1, вели спільне господарство, тому позивач набула права проживання та користування вказаним житловим приміщенням нарівні з ОСОБА_3

14 червня 2016 року рішенням апеляційного суду Одеської рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов КП ЖКС «Черьомушки» до ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_1 із самовільно зайнятої кімнати АДРЕСА_1 без надання їй іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не отримала дозволу адміністрації та профспілкового комітету на проживання у кімнаті АДРЕСА_1 та не є членом сім'ї ОСОБА_3 у розумінні статті 3 Сімейного Кодексу України, оскільки з 1986 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 до 10 листопада 2014 року. Таким чином, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не набула права проживання та користування спірним житловим приміщенням.

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну каргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2016 року і залишити в силі рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судом не застосовано до спірних правовідносин положення Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» згідно зі статтею 19 якого заборонено виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків без надання їм іншого житла, придатного для постійного проживання, суд не визначився з правовим режимом майна осіб що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу та не застосував до спірних правовідносин положення статті 74 СК України; вважає себе добросовісним набувачем спірного майна - кімнати АДРЕСА_1.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

21 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним нормам процесуального права рішення апеляційного суду не відповідає.

Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги КП ЖКС «Черьомушки» про виселення ОСОБА_1 із кімнати АДРЕСА_1, виходив із того, що вона самоправно зайняла спірне приміщення. Однак такі висновки суду спростовуються матеріалами справи.

Зокрема судом установлено, що 15 грудня 2004 року КП ДЕЗ «Малиновський» передало товариству з обмеженою відповідальністю  «Мрія-2» (далі - ТОВ «Мрія-2») будинок за адресою: АДРЕСА_1 на строк з 01 грудня 2004 року до 31 грудня 2029 року для використання під гуртожиток. Додатковою угодою від 01 лютого 2009 року внесено зміни до пункту 1.2 договору, строк дії договору був змінений до 01 лютого 2012 року.

05 квітня 2007 року Одеською міською радою прийнято рішення № 1165-У «Про реорганізацію комунальних підприємств «ДЕЗ «Арнаутське», «ДЕЗ «Жовтневе», «ДЕЗ «Північне», «ДЕЗ «Зоряне», «ДЕЗ «Чубаївське», «ДЕЗ «Вузівське», «ДЕЗ «Черьомушки», «ДЕЗ «Малиновське», «ДЕЗ «Південно-Західне», «ДЕЗ «Чорноморське», «ДЕЗ «Південне», «ДЕЗ «Марсельське», «ДЕЗ «Центральне», «ДЕЗ «Фонтанське» територіальної громади міста Одеси, зміну назв комунального підприємства «ДЕЗ «Бугаївське», «ДЕЗ «Пересипське» та затвердження їх статутів у новій редакції».

Згідно пунктів 1, 3 вказаного рішення КП «ЖКС «Черьомушки» є правонаступником КП «ДЕЗ «Черьомушки», КП «ДЕЗ «Малиновське» та КП «ДЕЗ «Південно-Західне».

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 04 липня 2011 року у справі № 13/17-1603-2011 за позовом КП «ЖКС «Черьомушки» до ТОВ «Мрія-2» про розірвання договору оренди затверджено мирову угоду від 04 липня 2011 року. Згідно з вищевказаною мировою угодою ТОВ «Мрія-2» зобов'язується не допускати порушення умов договору оренди від 15 грудня 2004 року та достроково припинити дію договору оренди від 15 грудня 2004 року № 31, а також достроково припинити дію договору за згодою сторін у строк до 31 липня 2011 року.

Згідно з актом прийому-передачі від 12 липня 2011 року ТОВ «Мрія-2» передало КП «ЖКС «Черьомушки» відокремлений будинок з підсобним приміщеннями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Одеської міської ради від 18 червня 2013 року № 3517-IV сімейним гуртожиткам комунальної власності територіальної громади міста Одеси був наданий статус «гуртожиток», зокрема за адресою: АДРЕСА_1.

За результатами проведеної інвентаризації гуртожитку, розташованого за вищевказаною адресою на ділянці № 3 КП ЖКС «Черьомушки», станом на 25 листопада 2011 року в кімнаті № 113 проживав та був зареєстрований ОСОБА_3 на підставі ордера від 27 серпня 2010 року № 173, виданого ТОВ «Мрія».

Згідно з актом Державної інспекції з контролю за цінами від 24 червня 2011 року № 000340, ТОВ «Мрія-2» плата за проживання у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 була розрахована за 2009-2011 роки з урахуванням койко-місць. Як вбачається з наявних у матеріалах справи квитанцій, ОСОБА_3, починаючи з  2009 року, сплачував вартість чотирьох койко-місць (а. с. 11-22, т. 2).

З показів свідків, допитаних у судовому засіданні, вбачається, що з 2000 року разом із ОСОБА_3 до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1, у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 проживала ОСОБА_1 Вони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. Вказаний факт також підтвердили 18 осіб, які проживають у вказаному гуртожитку та підписали відповідну довідку, вказавши номери кімнат (а. с. 5-6, т.1).

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 у квітні 2014 року зверталася до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про реєстрацію її за місцем її проживання у квартирі АДРЕСА_1. Заяву було розглянуто та роз'яснено, які документи необхідно надати для реєстрації (а. с. 24, т. 2).

Таким чином, судами встановлено, що ОСОБА_1 тривалий час проживала у гуртожитку, вважала його своїм житлом.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до статтей 116, 132 Житлового кодексу УРСР. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.

Згідно пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім'ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім'ї громадян, які проживають разом із ним.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Таким чином, суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_1 вселилася до кімнати АДРЕСА_1 з підстав, що не суперечать пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, тривалий час користувалася цим житлом - протягом 14 років, дійшов обґрунтованого висновку, що право користування позивача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення позивача із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.

Апеляційний суд у порушення статтей 303-316 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи) на зазначене вище уваги не звернув, дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 самоправно зайняла спірне житлове приміщення, не взяв до уваги, що попередній власник гуртожитку по АДРЕСА_1 не заперечував проти проживання ОСОБА_1 у кімнаті АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_3 та не ставив питання про її виселення.

Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду.

Керуючись статтями 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2016 року скасувати, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

15
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення