Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.11.2020 року у справі №1309/10801/12

Ухвала

19 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 1309/10801/12

провадження № 61-16929ск20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Залізничного районного суду міста Львова від 11 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в справі за скаргою ОСОБА_1 на постанову державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби міста Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою про скасування постанови державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби міста Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 02 серпня 2019 року про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та зобов'язати виконавця скасувати перерахунок заборгованості від 08 січня 2019 року.

В обґрунтування скарги посилався на те, що на виконанні Залізничного відділу державної виконавчої служби міста Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області перебуває виконавче провадження № 38146620 з виконання виконавчого листа № 1309/10801/12, виданого 28 березня 2013 року Залізничним районним судом міста Львова про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 аліментів у розмірі 700 грн щомісячно, починаючи з 25 грудня 2012 року і до досягнення дітьми повноліття. Стверджував, що сплатив аліменти завчасно по липень 2020 року, однак з серпня 2018 року державний виконавець Залізничного відділу державної виконавчої служби міста Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області Кирилишин Р. М. самостійно збільшив розмір суми аліментів, внаслідок чого виникла заборгованість. Крім того, судом був визначений розмір аліментів у твердій грошовій сумі, в той час як державний виконавець змінив спосіб стягнення аліментів з твердої грошової суми на 50% від прожиткового мінімуму. Вважав, що державний виконавець не мав права самостійно проводити перерахунок визначеного судом розміру аліментів та змінювати спосіб стягнення, оскільки жодним правовим актом такими повноваженнями він не наділений. З наведених підстав просив скасувати постанову державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України від 02 серпня 2019 року; зобов'язати державного виконавця скасувати перерахунок заборгованості від 08 січня 2020 року.

Ухвалою Залізничного районного суду міста Львова від 11 березня 2020 року, яка залишена без змін постановою Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, у задоволенні скарги відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскаржувана постанова державного виконавця від 02 серпня 2019 року про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України у межах виконавчого провадження №38146620 не підлягає скасуванню, оскільки прийнята у відповідності до вимог Закону України "Про виконавче провадження", а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження протиправності дій державного виконавця при зміні розміру аліментів та при винесенні постанови про встановлення для ОСОБА_1 тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України до погашення останнім заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі та скасування перерахунку заборгованості по сплаті аліментів від 08 січня 2019 року, який проведено у відповідності до положень СК України.

14 листопада 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Залізничного районного суду міста Львова від 11 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в указаній вище справі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, обґрунтовано тим, що при розгляді скарги судами неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовані норми права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.

Згідно із статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до статтею 447 ЦПК України, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Судове рішення, що набрало законної сили, є підставою для його виконання.

Виконання судового рішення сприяє втіленню законів у життя та зміцненню їх авторитету. Рішення суду охороняє права, свободи та законні інтереси громадян, а також є завершальною стадією судового провадження.

Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції та здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України (стаття 5 Закону України "Про виконавче провадження").

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України "Про виконавче провадження".

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у Законом України "Про виконавче провадження" органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, Законом України "Про виконавче провадження", іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Законом України "Про виконавче провадження", а також рішеннями, які відповідно до Законом України "Про виконавче провадження" підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України "Про виконавче провадження").

Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених стаття 1 Закону України "Про виконавче провадження" та іншими нормативно-правовими актами (частина 1 статті 13 Закону України "Про виконавче провадження").

Згідно з частиною 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачених частиною 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Статтею 180 СК України встановлено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини 4 статті 194 СК України заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому частини 4 статті 194 СК України, - до досягнення нею двадцяти трьох років.

Частинами 1 , 3 статті 71 Закону України "Про виконавче провадження" закріплено, що порядок стягнення аліментів визначається законом. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України.

Відповідно до частини 8 статті 71 Закону України "Про виконавче провадження" спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

Згідно із частиною 3 статті 195 СК України розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

Згідно частини 2 статті 182 СК України (у редакції, чинній до моменту прийняття Закону України від 17 травня 2017 року № 2037-VIII) мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених частини 2 статті 182 СК України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів" від 17 травня 2017 року № 2037-VIII частину 2 статті 182 СК України викладено в такій редакції: "Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку".

Згідно частини другої статті 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Верховний Суд звертає увагу, що Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України "Про виконавче провадження" доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18).

Правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що у разі примусового виконання рішення про стягнення аліментів, збільшення мінімального гарантованого розміру аліментів є підставою для самостійного визначення державним виконавцем розміру аліментів з урахуванням такого збільшення з моменту набрання чинності нової редакції статті 71 Закону України "Про виконавче провадження". Тобто, до цього у державного виконавця не було повноважень стягувати мінімальний гарантований розмір аліментів, а тому місцевий суд, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку що державний виконавець діяв в межах своїх повноважень та відповідно до закону.

Відповідно до частини 9 статті 71 Закону України "Про виконавче провадження" за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовані постанови: 1) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 2) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 3) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 4) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Встановивши, що боржник має заборгованість зі сплати аліментів, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що державний виконавець оскаржуваною постановою про встановлення тимчасового обмеження його у праві виїзду за межі України, у визначений законом спосіб та в межах наданих йому повноважень обґрунтовано обмежив боржника у відповідних правах та правильно застосував до спірних правовідносин положення статей 18, 71 Закону України "Про виконавче провадження".

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37,38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженого судового рішення свідчить, що правильне застосовування судами норм права є очевидним, а касаційна скарга є необґрунтованою.

Відповідно до частини 4 статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Згідно з частиною 5 та 6 статті 394 ЦПК України питання про відкриття касаційного провадження у випадку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, вирішує колегія суддів у складі трьох суддів. Ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження

Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Керуючись частинами 4 , 5 та 6 статті 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Залізничного районного суду міста Львова від 11 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в справі за скаргою ОСОБА_1 на постанову державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби міста Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області - відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська