Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.04.2021 року у справі №211/4649/18

Ухвала

09 липня 2021 року

м. Київ

справа № 211/4649/18-ц

провадження № 61-6864св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи: приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лосінець Сергій Миколайович, Виконавчий комітет Довгинцівської районної у місті ради м. Кривого Рогу,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 червня 2020 року у складі судді Сарат Н. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лосінець С. М., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 21 липня 2017 року у справі № 216/3162/17, у задоволенні первісного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 07 лютого 2011 року № 27/2-2011, укладений на товарній біржі "Дніпроторгправозабезпечення". Визнано за ОСОБА_3 право власності на будівлю магазину літ. "А-1", загальною площею 34 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині зустрічного позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2018 року у справі № 216/3162/17, рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 21 липня 2017 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Вказане рішення апеляційного суду має преюдиціальне значення і, згідно з частиною 4 статті 82 ЦК України, ним встановлено недійсність права власності ОСОБА_3 на магазин літ. "А-1", загальною площею 34 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що не підлягає доказуванню, оскільки вона вже встановлена судом.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 17 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, загальною площею 34 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Лосінець С. М. та зареєстровай у реєстрі за № 22847085.

Приватний нотаріус не міг реєструвати цей договір, оскільки підставою набуття ОСОБА_3 права власності на магазин було рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 21 липня 2017 року у справі № 216/3162/17, на яке 18 вересня 2017 року Криворізькою місцевою прокуратурою № 2 подано апеляційну скаргу. Таким чином, рішення першої інстанції не набрало законної сили. Тобто, на момент реєстрації права власності за покупцем, право власності у продавця не виникло, так як рішення, яким визнано таке право, не набрало законної сили. І хоча позивач не може зареєструвати право власності на тимчасову споруду - торгово-зупиночний комплекс "ІНФОРМАЦІЯ_1", вона є власником вказаної тимчасової споруди. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 порушили її права, як власника рухомого майна.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, із урахуванням уточнених вимог, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі магазину літ. "А-1", загальною площею 34 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, № 1147, посвідчений 17 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Криворізького нотаріального округу Лосінцем С. М. 20 березня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 230, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежитлову будівлю магазину та усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належною їй тимчасовою спорудою: приміщенням Торгово-зупиночного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, шляхом звільнення приміщення ОСОБА_2 від власних речей.

У лютому 2019 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: Виконавчий комітет Довгинцівської районної у місті ради м. Кривого Рогу, ОСОБА_2, про визнання права власності.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що влітку 2003 року ОСОБА_1 запропонувала йому побудувати зупиночний комплекс на зупинці "ІНФОРМАЦІЯ_1" на проспекті Гагаріна в м. Кривому Розі, для ведення підприємницької діяльності. На той момент відповідач мала договір оренди на територію, відведену для зазначеного зупиночного комплексу.

18 липня 2003 року між ним та ОСОБА_1 укладений договір про спільну діяльність, предметом якого було зобов'язання сторін, шляхом об'єднання спільних зусиль, побудувати зупиночний комплекс "ІНФОРМАЦІЯ_1", який знаходиться на АДРЕСА_1.

З початку будівельних робіт витрати сторін склали по 10 000,00 грн, із кожної сторони. По закінченню робіт із будівництва, сторони зобов'язались здати об'єкт приймальній комісії управління архітектури, розподілити зони відповідальності закінченого будівництва з урахуванням благоустрою території, позначити юридично торгові точки з розрахунку 50x50 шляхом складання акта, спільно вирішувати питання, пов'язані з підтримкою порядку на закріпленій території, подальша діяльність ведеться сторонами самостійно.

22 липня 2003 року між ТОВ "Стройсталь" (далі - підрядник) та ОСОБА_3 (далі - замовник) укладений договір, за яким підрядник прийняв на себе будівництво зупиночного комплексу на АДРЕСА_1.

23 грудня 2003 року виданий акт Державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію, а саме зупинки громадського транспорту ТРК "ІНФОРМАЦІЯ_1", яка знаходиться на АДРЕСА_1. Згідно з актом, об'єкт має такі показники: "на два робочих місця".

Фактично будівництвом, оформленням паперів та іншими додатковими роботами при будівництві зазначеного зупиночного комплексу займався тільки він, у тому числі, оформленням документів на здачу об'єкта членам комісії здійснював особисто він.

На підтвердження вказаних обставин ним надано розрахунок та оплата замовлення від ТПФ "Альков" від 15 серпня 2003 року; рахунок від 10 вересня 2003 року № 005; видаткову накладну від 24 вересня 2003 року № РН-0000305; рахунок від 06 серпня 2003 року № 559; накладну від 18 вересня 2003 року № 18; видаткову накладну від 26 вересня 2003 року № РН-0000315; видаткову накладну від 19 вересня 2003 року № РН-31/4; товарний чек від 04 жовтня 2003 року № 45; накладну від 18 вересня 2003 року № 296.

Крім того, для будівництва використовували вантажний та легковий транспортні засоби, які належали йому, а після будівництва Торгово-зупиночного комплексу і зупинки транспорту "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, на одній частині здійснювала свою підприємницьку діяльність ОСОБА_1, а на другій частині комплексу - його дружина ОСОБА_6. ОСОБА_6 укладала щорічно договір оренди нежилого приміщення з ФОП ОСОБА_1, останній договір укладений 11 січня 2017 року, який діяв до 11 січня 2018 року.

Відповідно до вимог чинного законодавства, він добросовісно брав участь у витратах та управлінні, утриманні та збереженні майна, у сплаті податків, зборів, а також ніс відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із зазначеним майном. Оформити право власності на збудований об'єкт сторони не могли, оскільки тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею не підлягають реєстрації, а Торгово-зупиночний комплекс і зупинка транспорту "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, і є таким об'єктом.

З огляду на статтю 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. У державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17 серпня 2000 року № 507, міститься визначення терміну "будівля", їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

Твердження ОСОБА_1, що вона є власником вказаної тимчасової споруди, власником рухомого майна, є помилковим, так як Торгово-зупиночний комплекс і зупинку транспорту "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, будували разом він та ОСОБА_1 на підставі договору про спільну діяльність від 18 липня 2003 року.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив визнати за ним право власності на 1/2 частини тимчасової споруди, торгівельно-зупиночного комплексу (зупинка громадського транспорту "ІНФОРМАЦІЯ_1"), що розташований на АДРЕСА_1.

Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 червня 2020 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі магазину літ. "А-1", загальною площею 34 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, № 1147, посвідчений 17 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Криворізького нотаріального округу Лосінцем С. М. 20 березня 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 230. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежитлову будівлю магазину літ. "А-1", загальною площею 34 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належною їй тимчасовою спорудою: приміщенням Торгово-зупиночного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, шляхом звільнення приміщення ОСОБА_2 від власних речей.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи первісний позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що на момент реєстрації права власності за покупцем ОСОБА_2, продавець ОСОБА_3 не був власником спірного майна. ОСОБА_1 довела наявність правових підстав для усунення перешкод у користуванні належною їй на праві власності тимчасовою спорудою - приміщенням Торгово-зупиночного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, шляхом звільнення приміщення ОСОБА_2 від власних речей.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що об'єкти нерухомого майна, право власності на які може бути визнано в порядку статті 376 ЦК України, мають бути капітального типу, а не тимчасовими, що є характерним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, а тому відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частини тимчасової споруди - торгівельно-зупиночного комплексу зупинка "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують зроблених в оскаржуваному рішенні висновків.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та про задоволення зустрічного позову ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 715/1481/17.

У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подала відзив на касаційну скаргу згідно з яким, постанова Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 715/1481/17 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосується норм матеріального права щодо користування житлом захисту прав членів сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, a також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

28 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційне провадження у справі підлягає закриттю.

Нормативно-правове обґрунтування

Пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України передбачено, що однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 17 ЦПК України, у редакції, чинній із 08 лютого 2020 року учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Так підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі став пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, а саме не урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 715/1481/17.

Проте зазначені підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження, оскільки правовідносини у зазначених як приклади справах, та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Заявником у касаційній скарзі як підстави касаційного оскарження зазначено неврахування судами в оскаржуваних рішення висновків Верховного Суду у справах № 916/1608/18, № 715/1481/17.

Висновки Верховного Суду у справі № 916/1608/18

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 сформульовано висновок про те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Правомірне розміщення на земельній ділянці одного власника об'єкта рухомого майна (зокрема, малої архітектурної форми) іншого власника, наприклад, на умовах оренди, не обмежує прав власника після того, як строк користування землею власника рухомого майна закінчиться (зокрема, після закінчення строку договору оренди). Натомість знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

Судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.

Суд апеляційної інстанції у справі № 916/1608/18 зазначив, що відповідно до частин 1 , 2 статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Тому суд апеляційної інстанції зробив висновок, що спірний павільйон знаходиться на земельній ділянці, яка належить до земель комунальної власності, тобто належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком. Звідси, зробила висновок про те, що належним відповідачем за позовом про визнання права власності на спірний павільйон є Одеська міська рада.

Отже, відповідачем має бути саме Одеська міська рада як власник земельної ділянки під (як стверджує позивач) об'єктом нерухомості. З огляду на те, що позивач пред'явив позов до неналежного відповідача (Юридичного департаменту Одеської міської ради), то в позові про визнання права власності необхідно відмовити.

Позивач у цій справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на своє майно, яке він вважає об'єктом нерухомості. Саме в цьому полягає його інтерес, за захистом якого він звернувся до суду. Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі відповідає позовна вимога про визнання права власності на будівлю, споруду, оскільки судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда, є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване. Отже, позовна вимога про зобов'язання здійснити державну реєстрацію права власності не відповідає належному способу захисту.

Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні зазначеної позовної вимоги.

Разом з тим, у справі № 211/4649/18-ц, що переглядається, тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності, а саме: торгівельний павільйон у складі торгівельно-зупиночного комплексу зупинка "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться на АДРЕСА_1, збудована на підставі дозволу на виконання будівельно-монтажних робіт, який видано 15 липня 2003 року Інспекцією державної будівельно-архітектурної контори за № 221 та введена в експлуатацію у 2003 року ФОП ОСОБА_1, про що свідчить Акт Державної технічної комісії про прийняття закінченого об'єкта в експлуатацію від 23 грудня 2003 року.

Земельна ділянка під розміщення торгівельного павільйону у складі торгівельно-зупиночного комплексу зупинка "ІНФОРМАЦІЯ_1", відповідно до рішення Криворізької міської ради від 18 грудня 2002 року № 479 надана Криворізькою міською радою ФОП ОСОБА_1 в оренду.

Разом з тим, ОСОБА_1 не може оформити право власності на збудований об'єкт - торгівельно-зупиночний комплекс зупинка "ІНФОРМАЦІЯ_1", оскільки тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею не підлягають реєстрації, а Торгово-зупиночний комплекс і зупинка транспорту "ІНФОРМАЦІЯ_1" на АДРЕСА_1, є таким об'єктом.

Отже, ОСОБА_1, звернувшись до суду із цим позовом, прагне повернути у своє користування рухоме майно - торгівельний павільйон у складі торгівельно-зупиночного комплексу зупинка "ІНФОРМАЦІЯ_1", який після ухвалення рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 21 липня 2017 року у справі № 216/3162/17, яке в подальшому скасовано, набув статусу нежитлової будівлі - будівлі магазину літ. "А-1", загальною площею 34 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

Враховуючи викладене, висновки, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у цих справах встановлені різні фактичні обставини, спірні відносини не є подібними.

Висновки Верховного Суду у справі № 715/1481/17.

У своїй касаційній скарзі заявник також вказує на не урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 715/1481/17.

Так, відповідно до правового висновку викладеного у цій постанові, згідно з частиною 4 статті 156 ЖК Української РСРдо членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені у частиною 4 статті 156 ЖК Української РСР, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень порушень його права власності від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми, є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності жилого приміщення, будинку, квартири тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї.

Встановивши, що відповідач вселилася у житловий будинок як член сім'ї позивача, після припинення сімейних відносин з ним продовжує користуватися будинком, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач як колишній член сім'ї позивача - теперішнього власника житлового будинку зберігає право користування ним, а також допоміжними приміщеннями, зокрема літньою кухнею.

Отже, висновки, сформульовані у вказаній постанові, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин у розглядуваній справі № 211/4649/18-ц, оскільки у вказаній постанові розглядався спір щодо права колишнього члена сім'ї власника будинку на користування ним.

У справі, що переглядається, спір між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виник у зв'язку із захистом її права на користування торгівельним павільйоном у складі торгівельно-зупиночного комплексу зупинка "ІНФОРМАЦІЯ_1", оскільки ОСОБА_3 незаконно відчужив це рухоме майно ОСОБА_2.

Касаційне провадження підлягає закриттю, якщо відповідно до пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

За таких обставин, оскільки наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 389 ЦПК України не знайшла свого підтвердження, оскільки після відкриття касаційного провадження та перевірки доводів касаційної скарги за матеріалами справи встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, тому відповідно до пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України касаційне провадження підлягає закриттю.

Керуючись статтею 396 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської областівід 02 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, закрити.

Ухвала суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик