Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 31.01.2021 року у справі №686/9798/18

Ухвала

Іменем України

26 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 686/9798/18

провадження № 61-625ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 жовтня 2020 року у складі судді Салоїд Н. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання, укладений 06 січня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького місцевого нотаріального округу і зареєстрований в реєстрі 06 січня 2015 року за № 3, так як ОСОБА_4 вчинила його у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Позов обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1, маючи інвалідність І групи, від цирозу печінки та інших хвороб, померла її троюрідна сестра - ОСОБА_4. Коли вона звернулася до Першої нотаріальної контори м. Хмельницького для отримання Свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно спадкодавця їй було відмовлено нотаріальною конторою, оскільки існує договір довічного утримання, який її троюрідна сестра ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_2.

Позивач вказувала, що ОСОБА_4 ще за життя самостійно зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням його умов, однак до завершення розгляду справи померла. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 лютого 2015 року її було залучено до участі в справі як правонаступника ОСОБА_4, проте в задоволенні позову про розірвання договору довічного утримання було відмовлено через недоведеність позовних вимог.

Позивач зазначала, що у березні 2018 року в документах та медичній картці померлої сестри, знайшла довідки про те, що вона з 1984 року перебувала на обліку в Хмельницькому психоневрологічному диспансері та знаходилась на стаціонарному лікуванні в Хмельницькій обласній психіатричній лікарні з 13 серпня 2003 року, оскільки хворіла на шизофренію. Крім того, 06 січня 2015 року ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, незважаючи на те, що вона з 03 січня по 27 січня 2015 року перебувала у Хмельницькій міській лікарні з приводу онкологічного захворювання печінки. Враховуючі наявні у ОСОБА_4 захворювання зокрема і встановлені діагнози шизофренія, а також цироз печінки в момент укладення вказаного правочину, вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, що свідчить про відсутність волевиявлення у ОСОБА_4 на укладення оспорюваного договору.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір довічного утримання, укладений 06 січня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Паляницею Л.

С., зареєстрований в реєстрі за № 3. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір у сумі 704,80 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, визнав поважними причини пропущення позивачем позовної давності та задовольнив відповідне клопотання, оскільки позивач страждає важкою хворобою опорно-рухового апарату, є інвалідом ІІ групи, за станом свого здоров'я приймала участь через свого представника як правонаступник позивача ОСОБА_4 в цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання (догляду) від 06 січня 2015 року, яка слухалась в першій та апеляційній інстанції з лютого 2015 року по жовтень 2016 року, однак за поясненнями позивача її представник, радив їй чекати рішення Верховного Суду в тій справі, а вона через свою юридичну неосвіченість, стан здоров'я, майновий стан самостійно не могла подати відповідний позов щодо недійсності договору, а після судового рішення Верховного Суду представник взагалі відмовився представляти її інтереси в судах. З огляду на обставини справи, досліджені докази, медичні документи, що підтверджують наявність психічного захворювання ОСОБА_4 протягом тривалого періоду з 1981 року по час її смерті, висновок судово-психіатричної (посмертної) експертизи суди дійшли висновку, що ОСОБА_4 під час укладення договору довічного утримання 06 січня 2015 року не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

У січні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 жовтня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у вищевказаній справі, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 жовтня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема для подання уточненої редакції касаційної скарги із зазначенням підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду заявником надано уточнену редакцію касаційної скарги, в якій заявник зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 6 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 було відомо про існування оспорюваного договору з 20 лютого 2015 року, проте звернулась із позовом лише 04 травня 2018 року, тобто з пропуском позовної давності. Представник відповідача заявляв у суді першої інстанції клопотання про застосування позовної давності, однак суди не взяли це до уваги. Суди дійшли помилкового висновку про поважність причинам пропуску позовної давності, зважаючи на пояснення позивача, а саме: юридичну неосвіченість та відмову представника представляти інтереси ОСОБА_1.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Відповідно до частини 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.

06 січня 2015 року ОСОБА_4 як відчужувач та ОСОБА_2 як набувач уклали договір довічного утримання, за умовами якого відчужувач передала у власність набувача, а набувач прийняв від відчужувача у власність квартиру АДРЕСА_1, взамін чого набувач зобов'язався забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених даним договором. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Паляницею Л. С., зареєстровано в реєстрі за № 2.

06 лютого 2015 року ОСОБА_4 склала нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Пулавською О. І. заповіт, яким заповіла ОСОБА_1 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що вона за законом матиме право. У цей же день, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4 померла.

Після її смерті спадщину прийняла ОСОБА_1, яка 18 лютого 2015 року звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 і за даною заявою було заведено спадкову справу № ~organization0~.

Висновком посмертної судової психіатричної експертизи встановлено, що ОСОБА_4 психічно захворіла у 1981 році, неодноразово, у тому числі в період з 2000 року по 2014 рік госпіталізовувалась в психіатричну лікарню з діагнозом "шизофренія параноїдна", безперервний перебіг з апатичним ефектом", з 2007 року по 2014 рік перебувала на обліку в Хмельницькому обласному психоневрологічному диспансері з діагнозом "шизофренія параноїдна", у зв'язку з психічним захворюванням з 1993 року довічно мала ІІ групу інвалідності. За даним висновком судової психіатричної експертизи, проведеної Державною установою "Науково-дослідний інститут психіатрії МОЗ України", ОСОБА_4 на момент укладення договору довічного утримання 06 січня 2015 року страждала тяжким хронічним психічним захворюванням у вигляді "Шизофренії параноїчної з безперервним перебігом зі стабільним апато-абулічним дефектом" і за своїм психічним станом на 06 січня 2015 року не могла усвідомлювати значення своїх дії та керувати ними під час укладення оспорюваного правочину.

Згідно із пунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

За вимогами частини 1 статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на підставі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому необхідно давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, необхідно довести абсолютну неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, висловленим у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16 та у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц (провадження № 61-5896св18).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статтею 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсність правочину визначається статтями 203, 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Статтею 215 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до правової позиції, сформульованої Верховним Судом України у постанові суду від 12 лютого 2014 року у справі № 6-165цс13, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду необхідно виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником, суду необхідно з'ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

Отже, наведені норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.

Суди попередніх інстанцій правильно надали оцінку висновку посмертної судової психіатричної експертизи, а також іншим доказам, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання оспорюваного договору довічного утримання недійсним, оскільки позивач довела свої вимоги, що було її процесуальним обов'язком.

При цьому, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі, у тому числі й висновки судово-психіатричних експертиз, надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про укладення оспорюваного договору в момент, коли ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, що згідно із частиною 1 статті 225 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Сумнівів у правильності експертного висновку не встановлено, відповідач не довів, що висновки є недостатньо обґрунтованими чи суперечать іншим матеріалам справи, чи були допущені істотні порушення норм процесуального права, які регламентують призначення і проведення експертизи.

Доводи касаційної скарги що судами помилково визнано поважними причини пропуску позовної давності Верховний Суд відхиляє, з огляду на наступне.

Згідно із частиною 5 статті 256 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Поважними причинами пропуску позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви на підтвердження цих висновків (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 752/4422/17).

При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин (правові позиції викладені у постановах Великої палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 7106/1272/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що заявлений позов є обґрунтованим, а ОСОБА_1 довела належними доказами поважність причин пропуску позовної давності, тому такий строк підлягає поновленню як такий, що пропущений з поважних причин.

З урахуванням зазначеного вище, Верховний Суд відхиляє доводи заявника про помилковість висновків судів попередніх інстанцій стосовно визнання поважними причин пропуску позовної давності, оскільки на відміну від визначення дати початку перебігу позовної давності, що є юридичним фактом, який встановлюється шляхом надання юридичної оцінки (кваліфікації) встановленим фактичним обставинам справи, визнання поважними причин пропуску позовної давності належить до процесуальних повноважень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки за змістом наведених норм права щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду, викладених у постановах від 03 грудня 2019 року у справі № 916/2553/18, від 23 січня 2020 року у справі № 916/2128/18, від 04 лютого 2020 року у справі № 910/65/14, від 09 квітня 2020 року у справі № 10/Б-743.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів, стосовно поважності пропуску позовної давності, суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, є безпідставними, оскільки у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду вирішила виключну правову проблему, яка стосується визначення початку перебігу позовної давності у правовідносинах щодо витребування майна від добросовісного набувача, тобто у зазначеній справі були суттєво відмінні від справи № 686/9798/18 обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм права, а також відмінний предмет спору.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц не заслуговують на увагу, оскільки викладені у наведеному судовому рішенні Верховного Суду правові висновки, на які посилається заявник, стосуються загального розуміння призначення інституту позовної давності та його застосування. Висновки суду першої та апеляційної інстанцій у цій справі не суперечать таким висновкам.

Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності та взаємного зв'язку, врахувавши згадані вище висновки Верховного Суду і застосувавши положення статті 256 ЦК України з урахуванням цих висновків, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо визнання поважними причин пропуску строку позовної давності ОСОБА_1, оскільки вона страждає важкою хворобою опорно-рухового апарату, є інвалідом ІІ групи, за станом свого здоров'я приймала участь через свого представника як правонаступник позивача ОСОБА_4 в цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання (догляду) від 06 січня 2015 року, яка слухалась в першій та апеляційній інстанції з лютого 2015 року по жовтень 2016 року, однак за поясненнями позивача її представник, радив їй чекати рішення Верховного Суду у тій справі, а вона через свою юридичну неосвіченість, стан здоров'я, майновий стан самостійно не могла подати відповідний позов щодо недійсності договору, а після судового рішення Верховного Суду представник взагалі відмовився представляти її інтереси в судах.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому відсутні підстави для відкриття касаційного провадження.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання, за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду /Хмельницької області від 16 жовтня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик