11.05.2017 | Автор: Олександр Боков Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Встановлення для позичальника банку непропорційно високої пені є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу послуг і може бути визнане незаконним (Апеляційний суд Миколаївської обл, справа № 488/4190/15-ц, 25.07.16)

Фабула судового акту:  Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, позов позивальника банка був задоволений, визнано недійсним пункт кредитного договору, що  встановлював для позичальника розмір пені 1% від простроченої суми за кожен день прострочення, тобто 365 % річних.

Суди дійшли висновку, що подібне положення договору є несправедливим і суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальникові, як споживачці банківських послуг, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання/неналежного виконання нею зобов'язань за кредитним договором.

Заперечення банку зводились, перш за все до того, що включення спірних умов до договору відбулося за погодження з позивачем.  Втім, судом зазначено, що незалежно від виконання банком вимог  ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо надання усієї інформації про умови   кредитування  та   сукупну  вартість кредиту, останній відповідно до приписів ст. 18 цього ж Закону не повинен включати до кредитного договору несправедливих умов під страхом їх недійсності.

Мотивація судових рашень заслуговує на увагу, а саме.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Вимога про нарахування та сплату неустойки, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. третій ст. 509 та частинах першій, другій ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Відповідно до положень Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248 споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.

Такого ж висновку дійшов Конституційний Суд України в рішенні від 11 липня  2013 року № 7-рп/2013 у справі № 1-12/13.

Довідка: ухвалою ВССУ цю судову справу призначено до касаційного розгляду. За результатами розгляду буде надана відповідна інформація.

Аналізуйте судовий актВстановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору (ВССУ від 22.03.2017, № 381/1114/16)

"Два юриста три мнения" або чи є відсутність інформації про сукупну вартість кредиту підставою визнання недійсним кредитного договору? (ВССУ від 26.10.2016 у справі 449/1318/13ц та ВССУ від 05.04.2017 у справі № 727/4356/15-ц)

Несправедливі умови договору, це умови які призводять до істотного дисбалансу між договірними права та обов’язками сторін та є підставою для визнання такого договору недійсним (ВСУ від 8 червня 2016 р. у справі № 6-330цс16)

Турист может напрямую взыскать уплаченные деньги с туроператора, а не с исчезнувшего турагентства, если его права нарушили, а услуги не предоставили (Апеляційний суд м. Києва, рішення від 31 травня 2016 р.)

 

                                                                                                         

                                                                                                            Ухвала

                                                                                                      Іменем України

25 липня 2016 року                                                                                                                                                                               м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Самчишиної Н.В.,

суддів: Серебрякової Т.В., Лисенка П.П.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участю:

- представника позивача ОСОБА_3 та представника відповідача - Баштової Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою    

           Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»

на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2016 року, ухвалене у справі за позовом ОСОБА_5 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» або Банк) про визнання недійсними окремих положень кредитного договору,

встановила:

У вересні 2015 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання недійсними окремих положень кредитного договору.

Позивач посилалась на те, що 08 червня 2007 року між нею та ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є Банк, було укладено кредитний договір № 145 - kis-2007, та додаткова угода до договору від 19 березня 2008 року, за умовами якого вона отримала кредит в сумі 113 721, 96 дол. США строком до 07 червня 2022 року зі сплатою 15,5 % річних.

Пунктом 6.1 кредитного договору передбачено, що за порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів, позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню в розмірі 1 % від простроченої суми за кожен день прострочки. Зазначена пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених п. 3.2, 3.4, 4.3, 4.4, 4.6 кредитного договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених договором. Крім того, у п. 6.2 цього ж договору передбачено, що за неповідомлення позичальником банку про факти, зазначені в п. 5.6 цього договору, позичальник сплачує банку штраф у розмірі 10% від загальної суми отриманих кредитних коштів.

Позивач вважала, що пункт 6.1 кредитного договору містить несправедливу умову та таку, що порушує Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад двісті відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов'язань.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила визнати недійсним п. 6.1 кредитного договору №.145 - kis-2007 від 08 червня 2007 року у частині встановлення сплати пені у розмірі 1% від простроченої суми за кожен день прострочення з моменту укладення з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215, 230 ЦПК України, як такий, що суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів».

Заперечуючи проти позову представник відповідача посилався на необґрунтованість позову.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2016 року позов ОСОБА_5 задоволено.

Визнано недійсним п. 6.1 кредитного договору№.145 - kis-2007 від 08 червня           2007 року, який був укладений між ОСОБА_5 як позичальником, з однієї сторони, та ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», як Банком, з другої.

    Стягнуто з Банку в дохід держави судовий збір у розмірі 487 грн. 20 коп.

 В апеляційній скарзі Банк, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_5, посилаючись на необґрунтованість її доводів, просила апеляційну скаргу Банку відхилити, та залишити у силі рішення суду першої інстанції

    Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які брали участь у судовому засіданні, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню.

Судом установлено, що 08 червня 2007 року між громадянкою України   ОСОБА_5 та ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є Банк, було укладено кредитний договір № 145 - kis-2007, та додаткова угода до договору від    19 березня 2008 року за умовами якого позивач отримала кредит в сумі    113 721, 96 дол. США строком до 07 червня 2022 року зі сплатою 15,5 % річних.

Пунктом 6.1 кредитного договору передбачено, що за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів, позичальник сплачує Банк пеню із розрахунку 1% від простроченої суми за кожен день прострочки. Вказана пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених п. 3.2, 3.4, 4.3, 4.4, 4.6 договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених цим договором. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов'язань сплати процентів за весь час фактичного користування кредитними ресурсами.

 Згідно зі ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦК України).

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Умови договору визначаються і погоджуються на розсуд сторін, крім тих, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

 Умовами укладеного між сторонами кредитного договору передбачено обов'язок позичальника погасити кредитору в повному обсязі існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування, а у разі порушення зобов'язань за договором - понести штрафні санкції.

 Задовольняючи позовні вимоги та визнаючи недійсним пункт 6.1 кредитного договору, суд першої інстанції, виходив з того, що розмір пені 1% від простроченої суми за кожен день прострочення, тобто 365 % річних, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності і є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальникові - ОСОБА_5, як споживачці банківських послуг, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання/неналежного виконання нею зобов'язань за кредитним договором.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

За положеннями ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити положенням цього кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», на яку позивач посилалася, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

    Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

    Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.

    Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

    У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому.

    Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

    За змістом ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

    Вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

    З огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.                                     

    Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

    Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

 У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.

Такого висновку дійшов Конституційний Суд України в рішенні від 11 липня  2013 року № 7-рп/2013 у справі № 1-12/13.

    Так, з кредитного договору від 08 червня 2007 року вбачається, що за порушення своїх зобов'язань позивач має сплатити пеню у розмірі 1 % від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожен день прострочення, що може бути обраховано до 365 % за рік. Крім пені, передбаченої п. 6.1 цього договору, за ненадання позичальником в установлені договором строки будь-яких документів, обов'язок надання яких передбачена цим договором, а також за не повідомлення про факти, вказані в п. 5.6 договору, позичальник додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 10 % від загальної суми отриманих кредитних ресурсів (п.6.2 договору).

    Вказаний розмір пені при застосуванні цих умов передбачає, що розмір вказаної санкції може істотно перевищувати розмір самої заборгованості і покласти непомірні грошові зобов'язання на позичальника.

    Так, з поданої до Корабельного районного суду м. Миколаєва позовної заяви Банку до позичальника та інших осіб, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, яка надана представником позивача суду апеляційної інстанції вбачається, що за кредитним договором розмір заборгованості ОСОБА_5 станом на 12 липня                  2015 року становить 12 761 041 грн. 89 коп., з якої 8 471 169 грн. 96 коп. - пеня (а.с.101 - 105).    

    Отже, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив зазначені обставини, належним чином врахував наведені приписи норм матеріального права і прийшов обґрунтованого зібраними доказами висновку про несправедливість умов п. 6.1 договору, на підставі чого ухвалив законне рішення про визнання цієї умови договору недійсною.

 Твердження відповідача в апеляційній скарзі про те, що наданий кредит позивачу не є споживчим кредитом, так як наданий не на споживчі цілі, а тому дія Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини не розповсюджується, є необґрунтованими, оскільки не підтверджуються належними доказами, а навпаки спростовується інформацією про умови кредитування, яку Банк надавав позивачу перед укладення договору, де вказував про умови надання кредиту саме на споживчі потреби (а.с. 47-48).

Доводи про те, що включення спірних умов до договору відбулося за погодження з позивачем не заслуговують на увагу, оскільки незалежно від виконання банком вимог  ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо надання усієї інформації про умови   кредитування  та   сукупну  вартість кредиту, останній відповідно до приписів ст. 18 цього ж Закону не повинен включати до кредитного договору несправедливих умов під страхом їх недійсності.

    Посилання Банку на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від       09 березня 2011 року, яке залишене без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 17 серпня 2011 року, щодо відмови у визнанні недійсним кредитного договору, а також на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 жовтня 2014 року щодо відсутності підстав для розірвання кредитного договору є необґрунтованими, оскільки цими рішеннями судів не вирішувався спір про недійсність кредитного договору щодо пені згідно положень Закону України «Про захист прав споживачів», і вони не мають преюдиційне значення для вирішення цієї справи.

    Що стосується доводів відповідача в апеляційній скарзі про сплив позовної давності до даних вимог, то вони є безпідставними.

    Відповідно ч. 3 ст. 267 ЦПК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

    Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

    Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

    Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції.

    З матеріалів справи вбачається, що відповідач, як в своїх письмових запереченнях (а.с. 33-38), так і його представник, який брав участь у судовому засіданні в суді першої інстанції (а.с.53-54), не зробив заяву про застування позовної давності

    Тому заява відповідача лише в апеляційної скарзі про застосування позовної давності не може бути прийнята та розглянута судом апеляційної інстанції.

    Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Тому апеляційну скаргу банку слід відхилити, а рішення районного суду залишити без змін.

    Керуючись ст.ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

    Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відхилити а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2016 року залишити без змін.

    Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий                             Н.В. Самчишина

Судді:                                 Т.В. Серебрякова

                                П.П. Лисенко

 

9
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення