Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11) | від 04.03.2021:

Справа «Борисов проти України»
(Заява № 2371/11)

СТРАСБУРГ
04 березня 2021 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Борисов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,
Ганна Юдківська (<...>),
Ладо Чантурія (<...>), судді,
та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 2371/11), яку 24 грудня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. В’ячеслав Петрович Борисов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 лютого 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Справа насамперед стосується скарги за пункту 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості відповідного цивільного провадження.

ФАКТИ

2. Заявник народився у 1957 році і проживає у м. Одесі. Заявника, якому була надана правова допомога, представляла пані О.В. Єнакієва - юрист, яка практикує у м. Дніпрі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 2001 році заявник придбав гараж у м. Одесі. Згодом він реконструював гараж під магазин автозапчастин.

6. 27 березня 2003 року двоє сусідів ініціювали цивільне провадження, вимагаючи визнати недійсним свідоцтво про право власності заявника на гараж і знести реконструйований гараж у зв’язку з тим, що реконструкція, як стверджувалося, була незаконною і призвела до погіршення їхніх житлових умов, оскільки магазин був розташований занадто близько до їхніх приміщень, і це погіршило краєвид з їхніх вікон; до того ж, внаслідок роботи магазину з’явилися хімічні відходи та запахи. Тому вони стверджували про порушення їхніх майнових прав.

7. 14 березня 2005 року Приморський районний суд міста Одеси визнав недійсним договір купівлі-продажу гаража, укладений заявником у 2001 році. Суд також встановив, що заявник не отримав відповідних дозволів на реконструкцію гаража. З цих підстав суд ухвалив рішення знести реконструйований гараж.

8. 07 червня 2005 року Апеляційний суд Одеської області залишив без змін рішення суду від 14 березня 2005 року, після чого рішення про знесення набрало законної сили (див. пункт 22) і підлягало виконанню.

9. 29 червня 2005 року заявник звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою. Він просив його зупинити виконання рішення про знесення на час розгляду його касаційної скарги (див. пункт 23).

10. 30 червня 2005 року заявник звернувся до державних виконавців зі скаргою та попросив їх зупинити виконавче провадження, стверджуючи, що він проходив лікування у стаціонарному лікувальному закладі та не був належним чином повідомлений про їхню постанову щодо відкриття виконавчого провадження. Заявник долучив медичну довідку про своє стаціонарне лікування.

11. 04 липня 2005 року державні виконавці завершили знесення реконструйованого гаража та закінчили виконавче провадження.

12. 26 жовтня 2005 року Верховний Суд України ухвалив зупинити виконання рішення про знесення.

13. 27 вересня 2006 року Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу заявника, скасував рішення судів нижчих інстанцій як необґрунтовані та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд України зазначив, що суди нижчих інстанцій не встановили, чи мали сусіди право оскаржувати договори купівлі-продажу заявника; не врахували строк позовної давності у зв’язку з цієї частиною позову; і дійшли необґрунтованого висновку, що гараж був реконструйований без отримання усіх відповідних дозволів.

14. 02 серпня 2007 року заявник подав позов проти двох сусідів, вимагаючи відшкодування шкоди, якої він зазнав внаслідок знесення його нерухомого майна. Позов було об’єднано з ініційованим сусідами провадженням, яке тривало.

15. 24 грудня 2009 року Приморський районний суд міста Одеси під час розгляду об’єднаного провадження відмовив у задоволенні позовів сусідів і заявника. Суд встановив, що сусіди не мали права оскаржувати дійсність свідоцтва на право власності заявника на гараж і, крім цього, закінчився строк позовної давності у зв’язку з цією частиною позову. Суд також встановив, що заявник провів реконструкцію гаража відповідно до вимог законодавства та на підставі всіх необхідних адміністративних дозволів. Стосовно вимоги заявника про відшкодування шкоди суд встановив відсутність підстав щось присуджувати, оскільки сусіди не могли нести відповідальність за реалізацію свого законного права на звернення до суду.

16. 21 червня 2010 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.

17. 30 серпня 2010 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за подальшою касаційною скаргою заявника.

18. Заявник звертався до національних органів влади зі скаргами, вимагаючи порушити кримінальну справу та дисциплінарне провадження щодо судді Приморського районного суду міста Одеси, який ухвалив рішення від 14 березня 2005 року про знесення його нерухомого майна. Скарги були залишені без задоволення.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

I. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ

19. Стаття 1173 Цивільного кодексу України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується цим органом незалежно від вини цього органу.

20. Стаття 1174 Цивільного кодексу України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою або відповідним органом влади незалежно від вини цієї особи.

21. Частина п’ята статті 1176 передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді або суддів, які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

II. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2004 РОКУ (У РЕДАКЦІЇ, ЧИННІЙ НА МОМЕНТ ПОДІЙ)

22. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження (якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано). У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (стаття 223).

23. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції, який протягом десятиденного строку з дня надходження скарги вирішує питання про прийняття касаційної скарги до розгляду касаційним судом, а також суд вирішує питання про зупинення виконавчого провадження за наявності такого клопотання у касаційній скарзі (стаття 327).

24. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено, або позовні вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов’язати позивача повернути відповідачеві стягнене з нього за скасованим рішенням (частина друга статті 380). У разі неможливості повернути майно суд присуджує відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових коштів, одержаних від його реалізації (частина третя статті 380). Якщо питання про поворот виконання рішення, як описано, не було вирішено судами при новому розгляді справи, відповідач має право подати заяву щодо цього до суду, в якому перебуває справа (частина перша статті 381).

III. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ» 1999 РОКУ (У РЕДАКЦІЇ, ЧИННІЙ НА МОМЕНТ ПОДІЙ)

25. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» державні виконавці могли зупинити виконавче провадження, серед інших підстав, у разі знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі або подання скарги на дії державних виконавців (стаття 35).

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

26. Заявник скаржився на те, що його нерухоме майно було безпідставно знесено органами державної влади. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

А. Прийнятність

27. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за 1174 Цивільного кодексу України, вимагаючи відшкодування шкоди за знесення його нерухомого майна. На підтвердження практичної доступності цього засобу юридичного захисту Уряд посилався на рішення від 26 лютого 2014 року, ухвалене судом першої інстанції у Криму, відповідно до якого було присуджено відшкодування шкоди за знесення в 2011 році нерухомого майна державними виконавцями, які продовжили виконання рішення, незважаючи на вказівку місцевого прокурора про зупинення виконавчого провадження.

28. По-друге, на думку Уряду, заявник міг вимагати відшкодування шкоди відповідно до процедури повороту виконання рішення, передбаченої статтями 380 та 381 Цивільного процесуального кодексу України. Уряд посилався на чотири рішення національних судів, в яких за цією процедурою відповідачам були повернуті гроші або майно.

29. Заявник стверджував, що засоби юридичного захисту були неефективними, і тому він не був зобов’язаний їх вичерпувати.

30. Насамперед Суд повторює, що відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції він може розглядати справу лише після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Пункт 1 статті 35 Конвенції вимагає вичерпання лише тих засобів юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та здатні їх виправити. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності: саме держава-відповідач має встановити, що ці умови виконані (див. рішення у справі «Партія угорського двохвостого собаки проти Угорщини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 201/17, пункт 52, від 20 січня 2020 року з подальшими посиланнями).

31. Стосовно вимоги про відшкодування шкоди за Конвенції, і заявник не був зобов’язаний його використовувати.

32. Щодо другого згаданого Урядом засобу юридичного захисту, то процедура повороту виконання рішення за пункт 24). Наведені Урядом приклади лише підтверджують обмежений обсяг цього положення, який не охоплює випадки знесення нерухомого майна. Слід зазначити, що національні суди не ухвалювали рішення про поворот виконання у справі заявника, хоча вони були зобов’язані зробити це за власною ініціативою, якби ця процедура була застосовна у справі заявника. Таким чином, з огляду на обмеження в його застосуванні цей засіб юридичного захисту не міг вирішити скаргу заявника по суті, а тому не був ефективним для цілей Конвенції.

33. З огляду на зазначене, заперечення Уряду щодо недотримання правила вичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилене.

34. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

35. Заявник визнав, що знесення його нерухомого майна мало підґрунтя в законодавстві, але наполягав, що воно становило непропорційне втручання в його майнові права.

36. Уряд стверджував, що не було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Оцінка Суду

(а) Наявність втручання

37. У цій справі нерухоме майно заявника, гараж, який був реконструйований під магазин, був знесений державними виконавцями під час виконання рішення суду. Не заперечується, що цей захід становив втручання держави у майнові права заявника.

(b) Застосовна норма

38. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, носить загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності та підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає, що держави мають право, серед іншого, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Друга та третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном і повинні тлумачитися у контексті загального принципу, закріпленого першою нормою (див. рішення у справі «Лекіч проти Словенії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 36480/07, пункт 92, від 11 грудня 2018 року).

39. Знесення майна заявника ґрунтувалося на висновку, що заявник не отримав усіх дозволів, необхідних для реконструкції його гаража під магазин (див. статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

(с) Законність втручання

40. Сторонами не оскаржувалося те, що знесення нерухомого майна заявника було законним з точки зору національного законодавства. Суд зазначає, що нерухоме майно було знесено відповідно до рішення суду, яке набрало законної сили та підлягало виконанню на момент подій. Суд визнає, що оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві.

(d) Мета втручання

41. Суд встановлював, що втручання, спрямоване на забезпечення дотримання будівельних норм, тим самим відновлення верховенства права, здійснюється «відповідно до загальних інтересів» (див. рішення у справі «Саліба проти Мальти» (Saliba v. Malta), заява № 4251/02, пункт 44, від 08 листопада 2005 року). У цій справі суди ухвалили рішення про знесення, оскільки вважали, що заявник не отримав усіх необхідних дозволів від відповідних органів державної влади (див. пункт 7). Тому цей захід був вжитий «відповідно до загальних інтересів».

(е) Чи було втручання виправданим

42. Залишається питання, чи забезпечило втручання справедливий баланс між інтересами заявника зберегти своє нерухоме майно неушкодженим і загальним інтересом у забезпеченні ефективного дотримання будівельних норм.

43. Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як ті, що стосуються власності, органи державної влади повинні діяти вчасно та в належний і насамперед послідовний спосіб (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 120, ЄСПЛ 2000-I).

44. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73, від 15 вересня 2009 року). Однак ризик будь-якої помилки органу державної влади повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок відповідних осіб (див. рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, пункт 71, від 20 жовтня 2011 року з подальшими посиланнями).

45. У контексті заходу, яким контролюється користування майном, відсутність відшкодування є фактором, який слід враховувати під час визначення, чи був забезпечений справедливий баланс, але сама по собі відсутність такого відшкодування не є достатньою для порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Депай проти Франції» [ВП] (Depalle v. France) [GC], заява № 34044/02, пункт 91, ЄСПЛ 2010).

46. У цій справі втручання у майнові права заявника полягало в знесенні його нерухомого майна на підставі рішення суду, яким було встановлено недотримання заявником будівельних норм. Слід зазначити, що розглянутий захід контролю був серйозним і суворим, оскільки повністю позбавив заявника права in rem.

47. Стосовно поведінки національних органів влади Суд зазначає, що, хоча Верховний Суд України зупинив виконавче провадження про спірне знесення, його ухвала була постановлена із запізненням, оскільки на той момент нерухоме майно вже було знесене державними виконавцями (див. пункт 13).

48. Ця запізніла реакція вищого судового органу помітно контрастує зі зразковою оперативністю державних виконавців у виконанні рішення про знесення, хоча вони мали усвідомлювати незворотний характер своїх дій і мали право зупинити виконання рішення на різних підставах, у тому числі тих, на які прямо послався заявник (див. 25; для порівняння, рішення у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» (OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia), заява № 14902/04, пункт 654, від 20 вересня 2011 року). Ці обставини вказують на те, що, незважаючи на суворість заходу контролю, органи державної влади не діяли вчасно та в належний і послідовний спосіб.

49. Крім того, заявнику, який, як зрештою було встановлено, не порушив жодної норми законодавства з цього питання (див., для порівняння, рішення у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<...>), від 07 липня 1989 року, пункт 61, серія A № 159), не було надано жодного відшкодування у зв’язку з помилковим знесенням його нерухомого майна. Хоча дійсно втручання у права власності заявника було скоріше «контролем за користуванням», а не «позбавленням власності», в результаті чого практика щодо відшкодування шкоди за позбавлення власності безпосередньо не застосовується, непропорційний та свавільний захід контролю без подальшої можливості вимагати відшкодування шкоди порушуватиме питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Векони проти Угорщини» (<...>), заява № 65681/13, пункт 35, від 13 січня 2015 року).

50. Втративши своє майно внаслідок помилкового судового рішення, для забезпечення справедливого балансу було необхідно, щоб заявник мав правовий спосіб отримати відшкодування. Суд вважає, що судова помилка, яка призвела до знесення майна заявника, не повинна була виправлятися виключно за його рахунок. Однак, як було розглянуто, Уряд не довів існування жодного ефективного засобу юридичного захисту, яким заявник міг скористатися, щоб вимагати надання йому такого відшкодування шкоди (див. 33).

51. З огляду на зазначені обставини Суд вважає, що не було забезпечено справедливого балансу між захистом майна заявника та вимогами загального інтересу. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

52. Заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на невиправдане знесення його нерухомого майна. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

53. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з розглянутою раніше скаргою, і тому вона також має бути визнана прийнятною.

54. Беручи до уваги висновок за статтю 13 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявник скаржився на те, що тривалість цивільного провадження у його справі була несумісною з вимогою «розумного строку». Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

56. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

57. У керівній справі «Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 3786/02, від 30 листопада 2006 року) Суд вже встановлював порушення у зв’язку з питаннями, аналогічними питанням у цій справі.

58. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цієї скарги. З огляду на свою практику з цього питання Суд зазначає, що у цій справі тривалість провадження перевищила сім років та п’ять місяців у трьох інстанціях, і заявник не ніс відповідальності за жодну значну затримку. Навпаки, Уряд не надав жодного обґрунтованого пояснення надмірної тривалості цивільного провадження. Суд вважає, що у цій справі вимогу «розумного строку» дотримано не було.

59. Отже, ця скарга є прийнятною та свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

60. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

61. Заявник вимагав 2588700 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, що становило компенсацію у розмірі ринкової вартості втраченого ним нерухомого майна, та 7731200 грн втраченого доходу. Крім того, заявник вимагав 20000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

62. Уряд стверджував, що вимоги заявника стосовно відшкодування шкоди були необґрунтованими.

63. Суд вважає, що за обставин цієї справи питання про матеріальну шкоду не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладене, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявник (пункти 1 і 4 правила 75 Регламенту Суду).

64. Стосовно моральної шкоди Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 3300 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

65. Заявник також вимагав 4860 євро та 7500 гривень в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

66. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.

67. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд вважає за належне присудити, додатково до наданої правової допомоги, суму у розмірі 700 євро, що покриває судові та інші витрати, понесені під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пані О. Єнакієвої, як зазначив заявник (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).

С. Пеня

68. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє , що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

5. Постановляє, що в частині щодо відшкодування матеріальної шкоди внаслідок встановленого порушення питання справедливої сатисфакції не готове для вирішення, а тому:

(а) відкладає розгляд цього питання;

(b) закликає Уряд і заявника упродовж трьох місяців з дати повідомлення про це рішення надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти;

(c) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

6. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3300 (три тисячі триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 700 (сімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пані О. Єнакієвої;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.