Рішення ЄСПЛ - Кузьменко проти України

Аналізуйте судовий акт: Огляд судової практики ЄСПП щодо умов тримання в місцях позбавлення волі та поводження з ув’язненими

Державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "СУК проти України" (Заява № 10972/05)

Підписка про невиїзд тривала 9 років, і тільки завдяки рішенню ЕСПЛ – пропозиції про дружнє врегулювання була скасована слідчим суддею ( Дзержинський районний суд м. Харкова від 05 грудня 2016р. у справі № 638/18641/16-к)

"Бочан проти України" - друге рішення Велика Палата ЄСПЛ від 5 лютого 2015р. у справі № 22251/08

Європейський суд з прав людини

П’ята секція

Справа Кузьменко проти України

(Заява № 49526/07)

Судове рішення

Страсбург

9 березня 2017 року

Остаточне

09.06.2017

Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути предметом редакційного перегляду.

У справі "Кузьменко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої входять:

Анжеліка Нюссбергер, президент

Ганна Юдківська,

Андре Потоцький

Фарис Вехабович,

Сіфора О'Лірі,

Карло Ранзоні,

Мартіньш Міц, судді

і Мілан Блашко, заступник Секретаря Секції,

Обговоривши за зачиненими дверима 31 січня 2017 року,

Приймає таке рішення, яке було прийнято на цю дату:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа виникла по заяві (№ 49526/07) проти України, поданої до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином України Анатолієм Васильовичем Кузьменко ("заявник"), 1 листопада 2007 року.

2. Заявник був представлений паном Д.Є. Піддубко, адвокатом, який практикує у Чернігові. Український уряд ("Уряд") останнім часом був представлений їх агентом паном І. Лищиною.

3. Заявник стверджував, зокрема, про те, що він не мав доступу до суду, щоб перевірити його скаргу щодо незаконного обшуку його квартири.

4. 23 жовтня 2013 року заявка була передана уряду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1974 році та проживає у місті Чернігові.

6. 25 січня 2007 року Деснянський районний суд м. Чернігів ("районний суд") видав ордер обшукати квартиру заявника на предмет виявлення мобільного телефона, про який повідомлялося як про вкрадений. Відповідна частина постанови звучала:

«Слідчий звернувся до суду з проханням надати дозвіл на обшук житла [заявника] ... з метою встановлення місцезнаходження мобільного телефону «Nokia 7270», викраденого у приватного підприємця [K.] ... [крадіжка ] якого відбулася 2 грудня 2006 року вночі.

Під час слухання слідчий і прокурор підтримали своє прохання ...

Заслухавши слідчого і прокурора та вивчивши матеріал кримінальної справи, суд робить висновок, що ... [він] отримав достатні дані, котрі вказують на можливість того, що мобільний телефон Nokia 7270 може бути в місці проживання [заявника]».

7. 30 січня 2007 року поліція обшукала квартиру заявника у його присутності та вилучила три мобільні телефони, які, на думку заявника, належали йому та його членам сім'ї. Як випливає з погано розбірливої копії списку вилучених предметів, підготовленого поліцією, два з цих телефонів, очевидно були Samsung, а один – марки Nokia. За словами заявника, в невизначену дату вилучені телефони були повернуті, і ні йому, ні будь-кому з членів його сім'ї ніколи не були пред'явлені обвинувачення або вони жодним іншим чином не були причетні до кримінального провадження, що лягли в основу ордера на обшук.

8. 3 березня 2007 року заявник подав до районного суду адміністративну скаргу, стверджуючи, що його будинок обшукали свавільно, та вимагав моральної шкоди за порушення недоторканності своєї домівки.

9. 5 березня 2007 року районний суд відмовився розглянути вищенаведену скаргу, посилаючись на відсутність юрисдикції. Він зазначив, що всі скарги щодо неправомірності процесуальних дій правоохоронних органів у зв'язку з кримінальним розслідуванням повинні були бути подані в рамках відповідного кримінального провадження на підставі статей 234 та 236 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК), чинного на той час.

10. Заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що він не мав реальної можливості отримати відшкодування на підставі положень КПК, оскільки кримінальний суд міг розглядати лише скарги щодо дій слідчих органів у контексті розгляду кримінальної справи. У ситуації заявника такий спосіб правового захисту був би неефективним, оскільки він не мав процесуального статусу в кримінальних справах, що розглядалися, і ніколи не був проінформований про хід розгляду справ. Крім того, було незрозуміло, чи дійде справа до стадії судового розгляду, і коли. Однак, оскільки заявник вважав себе жертвою свавільного обшуку, незалежно від результатів відповідного кримінального розслідування, він також вважав, що має право подати адміністративну скаргу відповідно до статей 2 та 4 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ).

11. 15 травня 2007 року Київський апеляційний адміністративний суд відхилив скаргу заявника, фактично підтвердивши висновки суду першої інстанції.

12. Заявник подав касаційну скаргу. Він повторив аргументи, висунуті в його звичайній апеляційній скарзі, і крім того додав, що його вимога до міліції за моральну шкоду не могла розглядатися та вирішуватися в рамках кримінального провадження проти третьої сторони.

13. 13 травня 2009 року Вищий адміністративний суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України

14. Відповідні положення Конституції України зазначають:

Стаття 30. «Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку».

Стаття 55. «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Б. 1960 Кримінально-процесуальний кодекс України ("КПК") (втратив чинність з 19 листопада 2012 року)

15. Відповідні положення КПК, як вони сформульовані на той час, звучать: Стаття 110. Оскарження дій і постанов органів дізнання

Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду.

Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Стаття 177. Підстави для проведення обшуку

Обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину… а також інші предмети і документи, які мають значення для справи, знаходяться в певному приміщенні…

Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді…Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає.

Стаття 234. Оскарження дій слідчого

… Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом…

Стаття 236. Оскарження дій прокурора

…Дії прокурора можуть бути оскаржені до суду.

Скарги на дії прокурора розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

С. 2005 р. Кодекс адміністративного судочинства України (КАСУ)

16. Відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства визначають:

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади…

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах

…. 2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно- правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням владних управлінських функцій… суб'єктом владних повноважень

…. 3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно- правові справи:

….. 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;…»

ЗАКОН

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявник скаржився на те, що він не мав доступу до суду з метою розгляду його вимоги стосовно явної незаконності обшуку його квартири. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої говорить:

«При визначенні його цивільних прав та обов'язків… кожен має право на справедливий … розгляд його справи …. незалежним і безстороннім судом, встановленим законом».

А. Прийнятність

18. Уряд стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою. Зокрема, судовий розгляд стосовно незаконних обшуків повинен був бути поданий у порядку, встановленому статтею 234 та іншими відповідними положеннями КПК. Звернення заявника до адміністративних судів були апріорі неефективними, і компетентні вітчизняні суди невідкладно сповістили його. Не намагаючись подати скаргу відповідно до спеціальної процедури, встановленої КПК, заявник не міг стверджувати, що це було неефективним, або що у нього не було можливості подати свою скаргу в національних судах.

19. Заявник не погодився. Він повторив аргументи, висунуті в його зверненнях до національних судів у адміністративному провадженні. Зокрема, він стверджував, що кримінальний суд міг розглядати його скаргу лише за умови і тоді, коли відповідна кримінальна справа досягла стадії судового розгляду, і навіть припускаючи, що суд постановив, що обшук був незаконним, ніщо у вітчизняному законодавстві не передбачало, що судочинство надає йому право вимагати будь-яку фінансову або іншу компенсацію. Крім того, було надзвичайно малоймовірним, щоб його скарга була прийнята для розгляду, оскільки процедурно він не мав жодної позиції у кримінальній справі, що розглядалася.

20. Суд, по-перше, зазначає, що цивільний характер права, яке заявник намагався відстоювати у національному провадженні, і, відповідно, застосовність пункту 1 статті 6 щодо його цивільної позиції до цієї скарги, не є суперечкою між Сторонами. З огляду на свою практику Суд дійшов висновку, що пункт 1 статті 6 застосовується (див. Veeber проти Естонії (№1), № 37571/97, § 69, 7 листопада 2002 року; Шаповалов проти України, № 45835/05, §§ 42-45, 31 липня 2012 р., та Ravon та інші проти Франції, № 18497/03, § 24, 21 лютого 2008 р.).

21. Далі Суд зауважує, що Уряд, по суті, стверджує, що заявник не скористався належним способом відшкодування, і тому не вичерпав доступного національного способу для вирішення його цивільного позову. Він вважає, що це твердження тісно пов'язане з суттю розгляду скарги. Тому Суд вирішує приєднати його до суті.

22. Далі він вважає, що дана скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 (а) статті 35 Конвенції, і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

В. Суть

23. Заявник стверджував, що внаслідок відмови національних судів розглянути його скаргу, подану відповідно до статей 2 та 4 КАСУ, йому було свавільно відмовлено у його праві в судовому порядку визначити суть його скарги щодо заявленої незаконності обшуку його квартири.

24. Уряд не погодився.

25. Суд повторює, що право на доступ до суду, тобто право подавати позов до суду у цивільних справах, є елементом, який невід’ємно властивий праву, викладеним у пункті 1 статті 6 Конвенції (див. Golder проти Сполученого Королівства, 21 лютого 1975 р., § 36, серія А, № 18, і як недавній доказ – Baka проти Угорщини [GC], № 20261/12, § 120, 23 червня 2016 р.). Проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, що не обмежують або зменшують доступ, який надається особі, таким чином чи в такій мірі, щоб сама сутність права була порушена (див. Markovic та інші проти Італії [GC], № 1398/03, 99, ЄСПЛ 2006 р. XIV та Станєв проти Болгарії [GC], № 36760/06, § 230, ЄСПЛ 2012 р.).

26. Оскільки заявник у даній справі скаржиться на те, що національне судове право неправильно тлумачило національне законодавство, позбавивши його можливості розглядати свою скаргу відповідно до статей 2 та 4 КАСУ, Суд не повинен замінити власну думку на думку національних судів. Передусім для національних судів необхідно вирішити проблеми тлумачення національного законодавства. Роль Суду зводиться до з'ясування того, чи наслідки такого тлумачення є сумісними з Конвенцією (див., серед інших доказів, Waite та Kennedy роти Німеччини [GC], № 26083/94, § 54, ECHR 1999 I).

27. Як випливає з вищезазначених рішень національних судів у справі заявника (див. абзац 9, 11 та 13 вище) та зауважень Уряду, вимоги заявника, висунуті відповідно до статей 2 і 4 КАСУ, не були прийняті до розгляду на тій підставі, що існувала інша внутрішня процедура визначення цих вимог: а саме процедура, передбачена статтею 234 та іншими супутніми положеннями КПК. Заявник ніколи не вдавався до цієї процедури, стверджуючи, що вона не відповідає вимогам статті 6.

28. Отже, Суд має розглянути цю процедуру з метою визначення того, чи справді він може надати заявникові доступ до суду за результатами статті 6 Конвенції.

29. Суд зазначає, що він уже розглянув оскаржувану процедуру КПК в різних інших ситуаціях та встановив, що вона не може вважатися доступною, і може призвести до визначення скарг заявників, висунутих відповідно до статей 6 та 8 Конвенції і статті 1 Протоколу № 1.

30. Зокрема, у справі Меріт проти України Суд встановив, що звернення до вищезгаданої процедури КПК не вважається ефективним засобом правового захисту у значенні статті 13 Конвенції стосовно скарги заявника за статтею 6 Конвенції враховуючио тривалість кримінального провадження у його справі (див., наприклад, Меріт проти України, № 66561/01, §§ 65-66, 30 березня 2004 р.). У справі Котій проти України Суд дійшов висновку, що процедура, про яку йдеться, не дала можливості заявникові своєчасно вирішити свою скаргу за статтею 8 Конвенції стосовно законності та пропорційності вилучення його паспорта та його підписку під зобов’язанням не переховуватися (див. Котій проти України, № 28718/09, § 69, 5 березня 2015 р.). У справі Зосимов проти України Суд нещодавно встановив, що процедура, про яку йде мова, не є ефективним засобом правового захисту у значенні статті 13 Конвенції стосовно скарг заявника відповідно до статті 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 про нібито незаконний обшук та вилучення майна заявника (див. Зосимов проти України, № 4322/06, §§ 94-96, 12 липня 2016 р. У всіх вищезгаданих випадках Суд основував свої висновки на аргументах, подібних до тих, що були висунуті заявником у даній справі (див. абзац 19 вище). Більш конкретно, він встановив, що процедура, що розглядається, не надавала заявникам можливості безпосереднього та оперативного визначення їх вимог.

31. Суд вважає, що ці міркування є доречними у цій справі в контексті скарги заявника за пунктом 1 статті 6 щодо відсутності доступу до суду. Уряд не представив ніяких доказів того, що заявник, який не був учасником кримінальної справи, в рамках якого було здійснено обшук його квартири, мав право порушити судове провадження за статтею 234 КПК або що його скарга, подана відповідно до цієї процедури, може бути негайно розглянута судом незалежно від того, чи встановить слідчий орган злочинця та передасть його чи її до суду і коли. Також не було доведено, що кримінальний суд мав відповідну компетенцію для відшкодування шкоди по скарзі заявника, у тому числі, при необхідності, шляхом відшкодування збитків або застосування іншого відповідного цивільного засобу правового захисту.

32. Таким чином, Суд визнає, що заявник не був зобов'язаний вичерпати засоби правового захисту, передбачені статтею 234 КПК, перед поданням цієї скарги, та відхиляє заперечення Уряду з цього приводу (див. абзац 18 вище).

33. Беручи до уваги той факт, що національні суди відмовилися розглядати скаргу заявника, подану відповідно до статей 2 і 4 КАСУ, посилаючи його до процедури, яка не була ні доступною, ні здатною привести до безпосереднього та оперативного вирішення цивільного позову заявника, Суд вважає, що заявникові було відмовлено в самій суті права на доступ до суду.

34. Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. Стверджуване порушення статті 8 та статті 13 у поєднанні з статтею 8 Конвенції

35. Спираючись на статті 8 та 13 Конвенції, заявник також скаржився, що обшук його квартири був свавільним і що він не мав ефективних засобів правового захисту щодо зазначеної скарги.

36. Уряд не надав ніяких деталей стосовно кримінальної справи, в рамках якої було проведено оскаржуваний обшук, повідомивши Суд, що відповідна справа більше не є доступною.

37. Беручи до уваги особливі обставини справи та подання сторін, Суд вважає, що головне юридичне питання в цій заяві стосувалося неможливості заявника отримати судовий перегляд суті своєї скарги, поданої відповідно до статті 8. Розглянувши це питання відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби видавати окрему постанову щодо цієї частини заяви (див. Центр юридичних ресурсів від імені Валентина Кампейну проти Румунії [GC], no. 47848/08, § 156, ECHR 2014, з подальшими посиланнями).

ІІІ. Застосування статті 41 Конвенції

38. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

39. Заявник вимагав 35 000 грн. (Гривень) відшкодування моральної шкоди.

40. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.

41. Суд вважає, що заявник повинен був зазнати муки та страждань у зв'язку з фактами, що стали причиною висновку про порушення статті 6 Конвенції у цій справі. Суд постановляє на справедливій основі і присуджує йому 1500 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди.

B. Витрати

42. Заявник не подавав жодної скарги під цим заголовком. Відповідно, Суд вважає, що не існує жодної причини присуджувати відшкодування.

C. Відсоткова ставка

43. Суд вважає за доцільне встановити, що відсоткова ставка повинна базуватися на граничній ставці кредитування Європейського центрального банку, до якої слід додавати три відсоткових пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Постановляє одноголосно приєднати до суті скарги, порушеної відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту та відхиляє його;

2. Заявляє одностайно, що скарга, порушена відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, є прийнятною;

3. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє п'ятьма голосами проти двох, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті скарг згідно зі статтею 8, взятих окремо та у поєднанні зі статтею 13 Конвенції;

5. Постановляє, одноголосно

(А) що держава-відповідач зобов’язана сплатити заявнику протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 1500 євро (одна тисяча п'ятсот євро) плюс будь-який податок, який може бути стягнуто, моральної шкоди для конвертації у валюту держави-відповідача за курсом, що застосовується на дату розрахунку;

(Б) що після закінчення вищезгаданого трьох місяців до розрахунку простий відсоток сплачується на зазначену вище суму за ставкою, яка дорівнює граничній ставці кредитування Європейського центрального банку протягом періоду несплати плюс три відсоткові пункти;

6. Відхиляє, одноголосно, решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.