П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року м. Київ

Судова палата у господарських справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Берднік І.С.,

суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., -

за участю представників:

товариства з обмеженою відповідальністю Васильєва А.О.,

сільськогосподарського підприємства Петрова В.-П.С.,

«Нібулон» -

державного підприємства «Одеська залізниця» - Ротаря І.В.,

Генеральної прокуратури України - Рудак О.В., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства «Нібулон» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 червня 2016 року у справі № 916/4345/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства «Нібулон» до державного підприємства «Одеська залізниця», за участю прокуратури Одеської області, про відшкодування збитків у сумі 9 470 340,00 грн,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство «Нібулон» (далі - ТОВ СП «Нібулон») звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до державного підприємства «Одеська залізниця» (далі - ДП «Одеська залізниця) про відшкодування збитків у сумі 9 470 340, 00 грн, завданих втратою вантажу пшениці другого класу загальною масою 2 714 220 кг.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням відповідачем зобов'язань за договором від 23 вересня 2013 року № 412713 про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги (далі - договір № 412713). При цьому ТОВ СП «Нібулон» посилалося на приписи статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК), частини 2 статті 924 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), статей 115, 117, 131 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457 (далі - Статут).

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Одеської області від 21 грудня 2015 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16 березня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Вищий господарський суд України постановою від 21 червня 2016 року залишив без змін постанову Одеського апеляційного господарського суду від 16 березня 2016 року і рішення Господарського суду Одеської області від 21 грудня 2015 року

Вищий господарський суд України погодився з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення збитків з ДП «Одеська залізниця».

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що положення статті 131 Статуту як спеціальної норми законодавства у сфері залізничних перевезень не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 червня 2016 року, поданої з підстав, передбачених пунктами 1-3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), ТОВ СП «Нібулон» посилалося на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 117 Конституції України, частин 2 і 5 статті 307 ГК, частини 2 статті 9, частини 2 статті 908, частини 3 статті 909 ЦК, статті 6, частини 1 статті 131 Статуту, Закону України «Про залізничний транспорт», абзацу 12 статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції», статей 42 , 25, пункту 4 частини 1 статті 84 ГПК, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах; на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права і на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права; просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2016 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 16 березня 2016 року, рішення господарського суду Одеської області від 21 грудня 2015 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування своїх доводів ТОВ СП «Нібулон» долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі № 26/348, від 23 листопада 2006 року у справі № 21/11-06, від 23 квітня 2009 року у справі № 14/540, від 16 липня 2009 року у справі № 31/377, від 16 липня 2009 року у справі № 31/381, від 28 січня 2010 року у справі № 22/409-06, від 08 липня 2010 року у справі № 25/94-09-3447, від 16 грудня 2014 року у справі № 924/183/14, від 02 липня 2014 року у справі № 33/5005/10741/2012, від 13 березня 2008 року у справі № 19/160 (30/332)-07, від 24 травня 2011 року у справі № 10/178-10-4650, від 19 травня 2011 року у справі № 10/175-10-4555, від 24 травня 2016 року у справі № 916/2694/15, від 09 листопада 2010 року у справі № 48/14-14/618, від 01 липня 2015 року у справі № 910/14542/14, від 04 серпня 2016 року у справі № 905/1021/16, від 19 травня 2016 року у справі № 908/4916/15, від 15 липня 2015 року у справі № 908/5543/14, від 19 вересня 2013 року у справі № 5017/782/2012, копії ухвал Вищого господарського суду України від 15 грудня 2015 року у справі № 922/3264/15, від 10 березня 2016 року у справі № 905/2959/15, від 18 травня 2016 року у справі № 905/200/15 та копії постанов Верховного Суду України від 16 травня 2006 року у справі № 17/160 (3-1645к06), від 23 березня 2016 року у справі № 6-2086цс15, від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10 (3-20гс14), від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15 (3-194гс16), від 17 лютого 2009 року у справі № 21-1828во08.

Вищий господарський суд України прийняв постанови від 16 грудня 2014 року у справі № 924/183/14, від 2 липня 2014 року у справі № 33/5005/10741/2012, від 13 березня 2008 року у справі № 19/160 (30/332)-07, від 09 листопада 2010 року у справі № 48/14-14/618, від 01 липня 2015 року у справі № 910/14542/14, від 19 травня 2016 року у справі № 908/4916/15, від 19 вересня 2013 року у справі № 5017/782/2012, а Верховний Суд України ухвалив постанови від 23 березня 2016 року у справі № 6-2086цс15, від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10 (3-20гс14), від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15 (3-194гс16) у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

Зі змісту зазначених рішень суду касаційної інстанції та Верховного Суду України, а також оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним в постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Постанови Верховного Суду України від 16 травня 2006 року у справі № 17/160 (3-1645к06) і від 17 лютого 2009 року у справі № 21-1828во08 не є підтвердженням підстав, передбачених статтею 11116 ГПК.

Ухвали Вищого господарського суду України від 15 грудня 2015 року у справі № 922/3264/15, від 10 березня 2016 року у справі № 905/2959/15, від 18 травня 2016 року у справі № 905/200/15 про заміну сторони у справі не є підтвердженням підстави, передбаченої пунктом 2 статті 11116 ГПК, для перегляду рішень господарських судів Верховним Судом України, оскільки не перешкоджають подальшому провадженню у справі та не є такими, що прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ.

Разом із тим, у постановах від 18 червня 2009 року у справі № 26/348, від 23 листопада 2006 року у справі № 21/11-06, від 23 квітня 2009 року у справі № 14/540, від 16 липня 2009 року у справі № 31/377, від 16 липня 2009 року у справі № 31/381, від 28 січня 2010 року у справі № 22/409-06, від 08 липня 2010 року у справі № 25/94-09-3447, від 24 травня 2011 року у справі № 10/178-10-4650, від 19 травня 2011 року у справі № 10/175-10-4555, від 24 травня 2016 року у справі № 916/2694/15, від 04 серпня 2016 року у справі № 905/1021/16, від 15 липня 2015 року у справі № 908/5543/14 Вищий господарський суд України зазначив, що залізнична накладна є письмовою формою угоди про перевезення вантажу, а при вирішенні питання відповідальності залізниць за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу застосовуються положення Статуту.

Отже, у зазначених постановах суд касаційної інстанції за подібних обставин справи та однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов протилежних правових висновків щодо застосування норм матеріального права.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що подана ТОВ СП «Нібулон» заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка розглядається, встановлено, що 23 вересня 2013 року між державним підприємством «Донецька залізниця» (далі - ДП «Донецька залізниця») (перевізник) і ТОВ СП «Нібулон» (вантажовласник) укладено договір № 412713, предметом якого є надання залізницею вантажовласнику послуг, пов'язаних з перевезенням вантажів, та проведення розрахунків за ці послуги (пункт 1.1).

Додатковою угодою від 18 червня 2014 року № 6 до договору № 412713 строк його дії було продовжено із 01 липня 2014 року до 30 вересня 2014 року.

На виконання умов договору № 412713 ДП «Донецька залізниця» прийнято від ТОВ СП «Нібулон» до перевезення насипом вантаж (пшеницю другого класу) загальною масою 2 714 220 кг за маршрутом зі станції Старобільськ Донецької області на станцію Миколаїв- вантажний Одеської залізниці, що підтверджується залізничними накладними від 05 липня 2014 року № 50593748 і № 50619246, від 06 липня 2014 року № 50641109, № 50641190 і № 50657907.

Вантажовідправником і вантажоодержувачем вантажу є ТОВ СП «Нібулон».

Однак прийнятий залізницею вантаж за цими залізничними накладними не прибув на станцію призначення Миколаїв-вантажний, про що свідчать відмітки станції Миколаїв-вантажний на зазначених накладних про те, що вантаж не прибув, акти загальної форми від 12 липня 2014 року № 2009, № 2010, від 14 липня 2014 року № 2029, № 2031, № 2032, від 12 серпня 2014 року № 2334, № 2335, № 2336, № 2337, № 2338, а також не заперечує відповідач.

Вантаж було втрачено на станції Лутовинівське Селище, яка належить до сфери діяльності ДП «Донецька залізниця», що підтверджується листом управління транспортної міліції МВС України від 04 грудня 2014 року № 23/2-722 із доданою до нього довідкою у кримінальному провадженні № 12014130610000317, листом станції Миколаїв-вантажний Одеської залізниці від 12 серпня 2014 року № 322/М із доданою до нього довідкою щодо останніх операцій з вагонами, в яких перевозили втрачений вантаж.

Відповідач у добровільному порядку не відшкодував позивачеві завданих втратою вантажу збитків, що і послужило підставою для звернення ТОВ СП «Нібулон» із позовом у цій справі.

Предметом спору у справі, що розглядається, є вимога ТОВ СП «Нібулон» про стягнення з відповідача суми 9 470 340,00 грн, яку позивач обґрунтовує як збитки, завдані втратою вантажу за договором № 412713.

Відповідно до статті 909 ЦК і статті 307 ГК за договором перевезення вантажу залізниця зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення та видати його одержувачу.

Статтею 908 ЦК, яка кореспондується зі статтею 307 ГК, і статтею 920 ЦК встановлено, що загальні умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами та правилами.

Умови перевезення вантажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено кодексами, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами.

Таким чином, права та обов'язки сторін виникають як з умов укладеного сторонами договору, так і на підставі норм, встановлених актами законодавства, в тому числі нормативно-правовими актами, які регулюють відносини у певних випадках.

Згідно зі статтею 314 ГК перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.

Статтею 924 ЦК встановлено, що перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

За змістом статті 110 Статуту залізниця несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.

У статті 111 Статуту наведено перелік обставин, наявність яких звільняє залізницю від відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу. Відповідно до статті 113 Статуту залізниця може бути звільнена від відповідальності, якщо вона доведе й інші обставини, що свідчать про відсутність її вини.

Виходячи зі змісту статті 909 ЦК, статті 307 ГК і статті 6 Статуту, залізнична накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу. У випадку, коли у залізничній накладній зазначено залізницю призначення вантажу, ця залізниця є учасником договору перевезення вантажу і, відповідно, є перевізником.

Статтею 131 Статуту передбачено, що претензії, які виникли з приводу перевезення вантажів, заявляються залізниці призначення вантажу.

Таким чином, згідно з наведеними нормами ЦК і ГК відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу регулюється Статутом, норми якого є спеціальними у сфері залізничних перевезень і не суперечать положенням ЦК і ГК.

Однак Вищий господарський суд України в оскаржуваній постанові дійшов висновку, що зазначені положення цього підзаконного акта до спірних відносин не застосовуються.

При цьому суд касаційної інстанції послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 19 квітня 2012 року у справі № 3-22гс12, не врахувавши, що у зазначеній постанові висловлено правову позицію щодо застосування норм матеріального права, які регулюють строки позовної давності, визначені в Статуті по-іншому, ніж у ГК.

Загальними вимогами процесуального права, наведеними у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи (наявність чи відсутність підстав для відповідальності ДП «Одеська залізниця» згідно з положеннями Статуту) перешкоджає ухвалити нове рішення залежно від встановлених обставин.

З огляду на викладене подана ТОВ СП «Нібулон» заява підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 21 червня 2016 року, постанова Одеського апеляційного господарського суду від 16 березня 2016 року та рішення Господарського суду Одеської області від 21 грудня 2015 - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11116 , 11123 , 11124 , 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України,

п о с т а н о в и л а:

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства «Нібулон» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2016 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 16 березня 2016 року та рішення Господарського суду Одеської області від 21 грудня 2015 скасувати.

Справу № 916/4345/14 передати на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий І.С. Берднік

Судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок