Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоКривенка В.В.,суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Шепетівської виправної колонії № 98 управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Хмельницькій області (далі − Шепетівська ВК № 98) до Контрольно-ревізійного управління в Хмельницькій області [далі - КРУ, правонаступник - Державна фінансова інспекція в Хмельницькій області (далі - Інспекція)] про визнання недійсними та скасування пунктів вимоги,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2010 року Шепетівська ВК № 98 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати недійсними та скасувати пункти 3, 5 вимоги КРУ від 29 липня 2010 року № 19-33\967 щодо: стягнення в порядку та розмірах, встановлених статтями 127 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_784/ed_2013_10_15/pravo1/KD0001.html?pravo=1>, 136 Кодексу законів про працю України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_847/ed_2013_10_15/pravo1/KD0001.html?pravo=1> (далі − КЗпП), зайво виплачених коштів з осіб, які їх отримали безпідставно, проведення перерахунку та взаємозвірок щодо сум внесків до державних цільових фондів та повернення зайво сплачених коштів у сумі 108 831 грн 95 коп.

Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 21 червня 2011 року, залишеною без змін ухвалами Вінницького апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2011 року та Вищого адміністративного суду України від 23 січня 2014 року, позовні вимоги задовольнив частково: скасував пункт 3 вимоги КРУ від 29 липня 2010 року № 19-33\967 в частині щодо стягнення в порядку та розмірах, встановлених статтями 127 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_784/ed_2013_10_15/pravo1/KD0001.html?pravo=1>, 136 КЗпП, 299 433 грн 69 коп. зайво виплачених сум з осіб, які їх отримали безпідставно. В задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо неможливості виконання спірного 3 пункту вимоги, оскільки статтею 127 КЗпП встановлені обмеження відрахувань із заробітної плати, зокрема при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника (чого не було встановлено судами), а статтею 136 КЗпП встановлений порядок покриття такої шкоди.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Інспекція звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) та просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 січня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до цього ж суду.

На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13 червня 2013 року (справа № К/9991/12895/12), у якій цей суд, погодившись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, зазначив, що вимога КРУ є правомірною, зокрема, в частині незаконного встановлення посадових окладів за завищеними тарифними розрядами не атестованим працівникам, а твердження позивача про те, що його зобов'язано здійснити відшкодування вже з нарахованої завищеної заробітної плати є безпідставним, оскільки пунктом 3 вимоги чітко передбачено, що повернення коштів повинно бути здійснено відповідно до положень статей 127, 136 КЗпП.

У справі, рішення касаційного суду від 10 вересня 2013 року (справа № К/9991/54163/12), в якій також додано до заяви, цей суд, погодившись із рішенням суду апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що вимога КРУ є правомірною, оскільки, зокрема, при прийнятті на посаду головного бухгалтера за сумісництвом позивач порушив вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, і організацій», тому повернення зайво сплачених коштів повинно бути здійснено у порядку та розмірах, встановлених статтями 127, 133, 136 КЗпП та статтями 1212 - 1215 Цивільного кодексу України.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував норми статей 127, 136 КЗпП.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом цих норм матеріального права у подібних відносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України від 26 січня 1993 року № 2939-XII «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2939-XII) головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно < … >, виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

За змістом пунктів 1, 7, 10 статті 10 Закону № 2939-XII контрольно-ревізійним управлінням в областях надається право перевіряти у підконтрольних установах грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо); пред'являти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Відповідно до підпункту 3.1.12 пункту 3.1 Положення про Контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, затвердженого наказом Головного контрольно-ревізійного управління України від 9 січня 2001 року № 111 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 січня 2001 року за № 37/5228; чинного на час виникнення спірних відносин), управління, відповідно до покладених на нього завдань, а також через підпорядковані йому контрольно-ревізійні підрозділи, має право, зокрема, звертатись до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджету та у разі виявлення порушень законодавства пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.

При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на приведення роботи підконтрольної організації у відповідність із вимогами законодавства у майбутньому і є обов'язковою до виконання. Що ж стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово відшкодовані шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення органу державного фінансового контролю до суду з відповідним позовом.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність у органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов'язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути кошти на відшкодування виявлених в ході перевірки збитків.

В порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке породжує безпосередньо права чи обов'язки для позивача.

У справі, яка розглядається, КРУ пред'явило вимогу від 29 липня 2010 року № 19-33\967 про усунення порушень, виявлених під час ревізії Шепетівської ВК № 98.

При цьому оскаржувана вимога КРУ вказує, зокрема, на необхідність стягнення в порядку та розмірах, встановлених статтями 127, 136 КЗпП, зайво виплачених коштів з осіб, які їх отримали безпідставно, а у разі пропуску встановленого строку - відшкодування за рахунок винної особи, що допустила зайві грошові виплати, відповідно до статті 133 КЗпП.

Зважаючи на те, що збитки відшкодовуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю, правильність обчислення їх розміру перевіряє суд, який розглядає цей позов.

За таких обставин касаційний суд дійшов правильного висновку щодо необґрунтованості оскаржуваної вимоги КРУ.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви Державної фінансової інспекції в Хмельницькій області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: М.Б. ГусакО.А. КороткихО.В. КривендаП.В. Панталієнко О.Б. ПрокопенкоО.О. Терлецький Ю.Г. Тітов