Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 листопада 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоПанталієнка П.В.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» (далі - Залізниця) до Луцького прикордонного загону Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі - регіональне управління ДПСУ, ДПСУ відповідно) про скасування постанови,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2011 року Залізниця звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати постанову регіонального управління ДПС від 29 листопада 2011 року

№ 711095 про накладення на неї штрафу у розмірі 17 000 грн за правопорушення, пов'язане зі здійсненням перевізником міжнародних пасажирських перевезень

(далі - постанова № 711095).

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що згідно з підпунктами 2.5 та 2.6 Технології прикордонного та митного контролю у пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон для залізничного сполучення, затвердженої спільним наказом ДПСУ, Державної митної служби України та Міністерства транспорту і зв'язку України від 6 жовтня 2009 року № 745/926/1032

(далі - Технології), провідник пасажирського вагону не виконує функції прикордонного контролю, а лише попереджає пасажирів про необхідність мати документи, необхідні для перетину кордону. Посилаючись на те, що відповідач не несе відповідальності у випадку відсутності у пасажирів документів, необхідних для виїзду за межі України, просив суд скасувати постанову № 711095.

Волинський окружний адміністративний суд постановою від 3 січня 2012 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 вересня

2013 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про задоволення позовних вимог.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 травня 2015 року скасував постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2013 року та залишив у силі постанову Волинського окружного адміністративного суду від

3 січня 2012 року.

Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про те, що перевірка документів пасажирів здійснена працівником Залізниці неналежним чином, а тому постанова № 711095 є правомірною.

4 серпня 2015 року Залізниця звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд вказаної ухвали суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). У заяві Залізниця просить скасувати рішення касаційного суду, а постанову суду апеляційної інстанції залишити в силі.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України, зокрема, від 6 березня 2014 року (№ К/800/38398/13), 31 липня 2014 року (№ К/800/18213/13), 22 січня 2015 року (№ К/800/14772/14), 17 лютого 2015 року (№ К/9991/43402/12), 24 та 31 березня 2015 року (№№ К/9991/142243/12, К/800/38409/13 відповідно), які, на думку Залізниці, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України від 10 січня

2002 року № 2920-III «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень» (далі - Закон № 2920-III) та статті 22-1 Закону України від 4 липня 1996 року № 273/96-ВР «Про залізничний транспорт», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В ухвалі від 24 березня 2015 року Вищий адміністративний суд України погодився із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, ухвалюючи спірну постанову про накладення стягнення на позивача, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством, як того вимагає стаття 19 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_56/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>, тому підстав для задоволення позовних вимог і скасування зазначеної постанови суб'єкта владних повноважень немає. При цьому, закриваючи касаційне провадження у цій справі, зазначив, що постанова суду першої інстанції у справі є остаточною і оскарженню не підлягає, а тому вона не підлягає розгляду в порядку як апеляційного, так і касаційного провадження.

Подібний висновок міститься й в ухвалах суду касаційної інстанції від

3 вересня, 1 листопада 2012 року, 27 січня, 17 лютого, 31 березня 2015 року.

У рішенні від 21 травня 2014 року Вищий адміністративний суд України погодився із висновком судів попередніх інстанцій про те, що факт відсутності у громадянки України належним чином оформленого документа, необхідного для перетину державного кордону, а саме оригіналу свідоцтва про народження, не дає права на перетинання державного кордону України та свідчить про порушення Львівською залізницею вимог чинного законодавства у сфері міжнародних перевезень залізничним транспортом.

У рішеннях від 6 березня, 31 липня та 2 жовтня 2014 року, 22 січня 2015 року, суд касаційної інстанції, зокрема, зазначив, що обов'язком перевізника перед початком міжнародного пасажирського перевезення є перевірка наявності у пасажира документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, а відтак дії відповідачів під час винесення постанов та накладення штрафів є правомірними та обґрунтованими.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

За змістом статей 1, 12 Закону № 2920-III рішення посадової особи органу охорони державного кордону України про накладення штрафу за невиконання обов'язку перевізника перевірити перед початком міжнародного пасажирського перевезення наявність у пасажира документів, необхідних для в'їзду до держави прямування або транзиту, що призвело до перевезення чи спроби перевезення пасажира через державний кордон України без необхідних документів, оформлюється постановою.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону № 2920-III цю постанову про накладення штрафу може бути оскаржено протягом десяти днів з дня її винесення до місцевого суду за місцезнаходженням відповідного органу охорони державного кордону України, рішення якого є остаточним.

Пунктом 2 частини першої статті 18 КАС визначено, що місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

До того ж, за правилами статті 171-2 КАС рішення місцевого загального суду як адміністративного суду' у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає. <http://pravo.ligazakon.ua/document/view/T102453?edition=2010_07_07>

Разом з цим, Конституційний Суд України рішенням від 8 квітня 2015 року

№ 3-рп/2015 визнав неконституційними положення частини другої статті 171-2 КАС.

У справі, яка розглядається, спір виник з приводу оскарження постанови про притягнення Залізниці до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу за порушення, передбачене частиною першою статті 1 Закону № 2920-III. Залізниця скористалась правом на оскарження спірної постанови про притягнення її до адміністративної відповідальності.

Волинський окружний адміністративний суд розглянув цю справу, а суди апеляційної та касаційної інстанцій переглянули постанову окружного адміністративного суду, ухвалену за результатами розгляду цієї справи.

Оскільки Волинський окружний адміністративний суд, ухвалюючи рішення по суті позовних вимог, не звернув увагу на те, що ця справа предметно підсудна іншому суду, а саме місцевому загальному суду як адміністративному суду за місцезнаходженням регіонального управління ДПСУ, то визнати таке рішення законним неможливо.

Регіональне управління ДПСУ знаходиться у м. Луцьку, тому ця справа підсудна Луцькому міськрайонному суду Волинської області.

З урахуванням наведеного, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено неповноважним судом, то всі рішення, ухвалені у цій справі, підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд до відповідного місцевого загального суду як адміністративного суду, а саме до Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» задовольнити частково.

Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 3 січня

2012 року, постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня

2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 травня 2015 року скасувати, а справу передати на розгляд до Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий П.В. Панталієнко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. Коротких О.В. Кривенда В.В. Кривенко В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький