Історія справи

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

1 липня 2015 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., Лященко Н.П.,

за участю представника Генеральної прокуратури України - Сахно Наталії Вікторівни та представника ОСОБА_10 - ОСОБА_11,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_10, треті особи: управління Держкомзему у м. Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Жанна Михайлівна, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Корпало Ганна Василівна, приватне підприємство «Галицький достаток», про скасування рішення, визнання недійсними державних актів про право власності на землю та витребування майна, за зустрічним позовом ОСОБА_10 до Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради про визнання добросовісним набувачем та визнання права власності на земельні ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У травні 2011 року прокурор Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради звернувся до суду із зазначеним позовом.

На обґрунтування позову прокурор зазначав, що на підставі рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року № 619, прийнятого на виконання вимог рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року, селищною радою та приватним підприємством «Буддизайн» (далі - ПП «Буддизайн») 5 листопада 2008 року укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 8,9965 га, з яких: 5,0360 га для громадсько-житлового будівництва та 3,9605 га для будівництва об'єктів дошкільного спортивно-навчального центру.

11 серпня 2009 року ПП «Буддизайн» відчужило на підставі договору купівлі-продажу приватному підприємству «Галицький достаток» (далі - ПП «Галицький достаток») та ОСОБА_10 земельну ділянку загальною площею 5,0360 га для громадсько-житлового будівництва.

25 вересня 2009 року ОСОБА_10 та ПП «Галицький достаток» уклали договір про поділ придбаної земельної ділянки.

На підставі зазначених договорів ОСОБА_10 зареєстрував право власності на земельні ділянки шляхом оформлення державних актів на право власності.

Посилаючись на відсутність у Брюховицької селищної ради права на відчуження земельних ділянок, які відносяться до лісів першої групи, та з огляду на скасування рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року прокурор Шевченківського району м. Львова просив: поновити строк для звернення до суду; скасувати рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року № 619; визнати недійсним укладений 5 листопада 2008 року договір купівлі-продажу земельної ділянки; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2009 року в частині передачі у власність ОСОБА_10 частини земельної ділянки загальною площею 5,0360 га; визнати недійсним договір поділу земельної ділянки, що є спільною частковою власністю, від 25 вересня 2010 року; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_10; витребувати в останнього земельні ділянки та зобов'язати повернути їх у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

ОСОБА_10 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати його добросовісним набувачем спірних земельних ділянок та визнати за ним право власності на них. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_10 посилався на те, що на підставі укладеного з ПП «Буддизайн» договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2009 року та договору про поділ земельної ділянки від 25 вересня 2009 року він є добросовісним набувачем. Укладаючи угоди, він не знав і не міг знати про те, що Брюховицька селищна рада не мали права на відчуження спірних земельних ділянок, а тому останні не можуть бути витребувані в добросовісного набувача відповідно до частини другої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 лютого 2013 року, залишим без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 7 жовтня 2013 року, в задоволенні позовних вимог прокурора відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_10 задоволено частково: визнано за ним право власності на земельні ділянки, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 2,036 га; у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_10 добросовісним набувачем відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року касаційні скарги Кабінету Міністрів України, першого заступника прокурора Львівської області задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 7 жовтня 2013 року в частині задоволення зустрічного позову скасовано та в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У січні 2015 року заступник Генерального прокурора України подав до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування зазначеної ухвали, рішень судів першої та апеляційної інстанцій та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог прокурора, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини сьомої статті 122, статей 149-150 та пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України), пункту 5 розділу VII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України), а також частини першої статті 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції зазначених вище норм матеріального права заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 січня 2012 року (справа № 6-38351св11), 18 липня 2013 року (справа № 6-15571св13), 15 січня 2014 року (справа № 6-41903св13), 3 березня 2014 року (справа № 6-9124ск14), 13 листопада 2014 року (справа № 6-38268св14).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року.

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон №192-VII)заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із цим заява заступника Генерального прокурора України підлягає розгляду за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_2901/ed_2012_05_16/T041618.html?pravo=1> суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_2839/ed_2012_05_16/T041618.html?pravo=1>, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядається, судами встановлено, що рішеннями Брюховицької селищної ради від 11 березня 2004 року № 245 та 18 березня 2004 року № 263 було вилучено земельні ділянки - ліси першої групи у кварталі 44 з державного лісового фонду Брюховицького лісництва Львівського державного лісового господарства загальною площею 19,1 га і віднесено їх до земель селища рекреаційного призначення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2005 року визнано неправомірними та скасовано зазначені рішення Брюховицької селищної ради від 11 березня 2004 року № 245 та 18 березня 2004 року № 263 з тих підстав, що за нормами частини дев'ятої статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, лісів першої групи площею понад 10 га, а також земельних ділянок природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення належить виключно до компетенції Кабінету Міністрів України; порядок погодження питань, пов'язаних із вилученням цих земельних ділянок, установлено статтею 151 ЗК України.

Указане рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2005 року, залишено без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 25 квітня 2005 року та ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 серпня 2005 року.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 26 квітня 2005 року, Брюховицьку селищну раду зобов'язано прийняти рішення про продаж ПП «Буддизайн» орендованої ним для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру земельної ділянки, загальною площею 8,9965 га за адресою: АДРЕСА_1.

З метою виконання судового рішення 23 жовтня 2008 року Брюховицькою селищною радою прийнято рішення № 619, на підставі якого 5 листопада 2008 року між нею та ПП «Буддизайн» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка складається з 5,0360 га земель для громадсько-житлового будівництва та 3,9605 га земель для будівництва об'єктів дошкільного спортивно-навчального центру.

11 серпня 2009 рокку між ПП «Буддизайн» та ОСОБА_10, ПП «Галицький достаток» було укладнено договір купівлі-продажу земельної ділянки загальною площею 5,0360 га в таких частинах: 20360/50360 частин земельної ділянки у власність ОСОБА_10 та 30360/50360 - у власність ПП «Галицький достаток».

25 вересня 2009 року між ОСОБА_10 та ПП «Галицький достаток» було укладено договір поділу земельної ділянки, що є спільною частковою власністю.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2009 року та договору її поділу від 25 вересня 2009 року ОСОБА_10 видано 11 державних актів на право власності на земельні ділянки.

Судами також установлено, що ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 липня 2010 року рішення цього ж суду від 19 листопада 2004 року було скасовано за нововиявленими обставинами, зокрема у зв'язку з ліквідацією ПП «Буддизайн».

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що на час винесення рішення від 23 жовтня 2008 року № 619 та укладення договору купівлі-продажу від 5 листопада 2008 року розмежування земель державної й комунальної власності в межах смт Брюховичі Львівської обл. не проводилось, передана у власність ПП «Буддизайн» земельна ділянка розташована в межах зазначеного населеного пункту, а тому право розпорядження спірною земельною ділянкою належало Брюховицькій селищній раді відповідно до пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України. Крім того, рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року № 619 було прийнято на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 19 листопада 2004 року, яке набрало законної сили після його перегляду судом апеляційної інстанції та підлягало обов'язковому виконанню Брюховицькою селищною радою. Рішення Мукачівського районного суду Закарпатської області від 13 липня 2010 року, яким скасовано рішення цього ж суду від 19 листопада 2004 року, не може бути підставою для задоволення позову прокурора, оскільки було прийняте вже після виконання оспорюваного рішення селищної ради.

Частково задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_10 про визнання права власності за ним на спірні земельні ділянки, суди керувались тим, що оформивши у встановленому порядку державні акти на право власності, позивач за зустрічним позовом набув право власності на них.

Переглядаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з їх висновками про відмову в задоволенні позову прокурора. Разом з тим касаційний суд, урахувавши те, що право власності на земельні ділянки ОСОБА_10 на час звернення до суду з позовом уже зареєстроване у встановленому законом порядку й позивач за первісним позовом не оспорює добросовісності набуття ОСОБА_10 права власності, скасував судові рішення в цій частині.

Надана заступником Генерального прокурора України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2014 року не вказує на неоднакове застосування норм матеріального права, оскільки нею вирішено спір у справі з відмінними від справи, рішення в якій переглядається, обставинами.

Разом з тим в інших судових рішеннях, наданих для порівняння, суд у тотожних правовідносинах для визначення правового статусу земельної ділянки та належності її до лісового фонду застосував пункт 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, пункту 5 розділу VII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Згідно зі статтею 13 ЗК України саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина перша статті 17 ЛК України).

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Таким чином, ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання земельних ділянок.

Правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру.

Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Отже, при розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення.

Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Водночас земельні ділянки, зайняті земельними насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до території лісів, не належать до земель лісогосподарського призначення (пункт «а» частини другої статті 55 ЗК України).

Отже, земельні ділянки в межах населеного пункту, зайнятті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин положення 5 розділу VII «Прикінцеві положення» ЛК України та дійшов висновку про законність рішень селищної ради про надання земельних ділянок у власність без урахування порядку їх цільового призначення та використання.

Таким чином, рішення касаційного суду є незаконним, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для його скасування і передачі справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Судді А.Г. Ярема Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко