Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 березня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Самсіна І.Л.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом державного підприємства (далі - ДП) «Сокирянське лісове господарство» (далі - Лісгосп) до Сокирянської районної державної адміністрації Чернівецької області (далі - РДА), треті особи: ОСОБА_9, товариство з обмеженою відповідальністю «Сварог-Буковина», державне територіально-галузеве об'єднання «Львівська залізниця» (далі - Залізниця), про визнання протиправними та скасування розпоряджень,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2012 року Лісгосп звернувся до суду з адміністративним позовом до РДА про визнання протиправними та скасування розпоряджень.

Вимоги обґрунтовані тим, що перший заступник голови РДА прийняв незаконні, на думку позивача, розпорядження від 13 жовтня 2006 року № 485-р «Про затвердження технічної документації по передачі земельних ділянок в постійне користування ДТГО «Львівська залізниця» та від 3 листопада 2006 року № 523-р «Про внесення змін до розпорядження першого заступника голови районної адміністрації від 13 жовтня 2006 року № 485-р «Про затвердження технічної документації по передачі земельних ділянок в постійне користування ДТГО «Львівська залізниця» (далі -розпорядження №№ 485-р, 523-р відповідно).

Спірні розпорядження вважає незаконними, оскільки на порушення чинного земельного законодавства попередньо не було погоджено межі зазначених земельних ділянок між Лісгоспом та Залізницею. Крім того, рішень, необхідних для вилучення спірних земельних ділянок з державного лісового фонду та земель автотранспорту для передачі їх в користування Залізниці, відповідні органи не приймали.

У зв'язку з наведеними обставинами позивач просив визнати спірні розпорядження протиправними та скасувати їх.

Суди встановили, що 13 жовтня 2006 року заступник голови РДА прийняв розпорядження № 485-р, відповідно до якого Залізниці було надано в постійне користування земельні ділянки загальною площею 343,0007 га, а саме по відповідних сільських радах: Гвіздівецькій - 52,9260 га, Грубнянській - 43,6972 га, Романковецькій - 115,1119 га, Сербичанській - 77,8612 га, Шишковецькій - 53,4044 га.

У зв'язку з уточненням площі земель Залізниці на території Сербичанської сільської ради відповідач виніс розпорядження № 523-р.

На підставі спірних розпоряджень Залізниця отримала державні акти на право постійного користування відповідними земельними ділянками.

Вважаючи зазначені розпорядження РДА незаконними, Лісгосп оскаржив їх до суду.

Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 14 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалами Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 23 липня 2014 року, позов задовольнив у повному обсязі.

Задовольняючи позов та визнаючи оскаржені розпорядження незаконними, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що Залізниці було незаконно передано 0,7 га земель автомобільного транспорту та 0,23 га земель державного лісового фонду, які знаходилися в користуванні ДП «Хотинський лісгосп», а в подальшому були передані до Лісгоспу, і які призначені для лісогосподарського використання. При цьому рішень щодо вилучення земель з державного лісового фонду та земель автотранспорту для передачі їх в користування Залізниці відповідні органи не приймали.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Залізниця звернулася до Верховного Суду України з заявою про його перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), посилаючись на неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та статті 17 КАС.

У поданій заяві Залізниця просить скасувати у повному обсязі ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 липня 2014 року і закрити провадження в адміністративній справі.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 12 червня 2012 року, 2 квітня 2013 року та 18 червня 2015 року, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах.

В ухвалі від 18 червня 2015 року Вищий адміністративний суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку виник спір про право цивільне, а відтак і захищати свої права та інтереси особи повинні у способи, визначені у статті 152 ЗК та статті 16 ЦК.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 червня 2012 року зазначено, що колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що Срібнянською районною державною адміністрацією було правомірно надано СТОВ «Батьківщина» дозволи на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки на умовах оренди СТОВ «Батьківщина» на земельних ділянках державної власності на території ряду сільських рад Срібнянського району, оскільки позивач мав переважне право на поновлення договорів оренди земельних ділянок.

Отримавши розпорядження, які надавали дозвіл на розробку технічної документації для поновлення вищевказаних договорів оренди землі, позивач уклав договори зі спеціалізованою організацією для розробки такої технічної документації.

За таких обставин, приймаючи оскаржувані розпорядження, відповідач порушив право позивача на поновлення договорів оренди землі (стаття 33 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі», абзац вісімнадцятий частини другої статті 134 ЗК), яке визнане постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2011 року в адміністративній справі № 2-а-4798/10/2570.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2013 року цей суд погодився з висновком апеляційного суду стосовно доводів третьої особи - І.Л. Самсін про те, що з 2008 року вона є власником житлового будинку, розташованого в м. Ялті, смт Кореїз, парк Місхорський, 12а, який існував на час створення парку (будинок побудований до 1917 року), тому спірна земельна ділянка передана для обслуговування житлового будинку, однак остання не позбавлена права на отримання земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з дотриманням вимог природоохоронного законодавства.

Враховуючи наведене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків про відсутність у відповідача повноважень відносно розпорядження землями Місхорського парку, який є парком-пам'яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, та наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Спір у справі, що розглядається, стосується права постійного користування Залізницею земельними ділянками, яке підтверджується державними актами на право постійного користування земельними ділянками, тобто суб'єктивного цивільного права Залізниці на володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, а отже, суди дійшли помилкового висновку щодо вирішення його в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у постійне користування (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року та 13 січня 2016 року (справи №№ 21-173а15, 21-5421а15 відповідно).

Оскільки суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, то відповідно до пункту «б» частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» задовольнити.

Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 14 червня 2013 року, ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 23 липня 2014 року скасувати, провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий ОСОБА_1Судді: О.Ф. ВолковМ.І. Гриців О.В. КривендаВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. Прокопенко О.О. Терлецький