Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 819/362/16

Провадження № 11-519апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3а до державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Зборівського районного нотаріального округу ОлійникОксани Євгенівни (далі - державний реєстратор), треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про скасування рішень і зобов'язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Бруновської Н.В., Гулида Р.М., Шавеля Р.М.),

УСТАНОВИЛА:

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив:

- скасувати рішення державного реєстратора від 25 березня 2015 року № 20272876 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права приватної власності на земельну ділянку, що розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер № НОМЕР_1 (далі - спірна земельна ділянка);

- скасувати рішення державного реєстратора від 25 березня 2015 року № 20274181 про державну реєстрацію права приватної власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_6;

- скасувати рішення державного реєстратора від 5 лютого 2016 року № 28105098 про державну реєстрацію права приватної власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_7;

- зобов'язати державного реєстратора внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про скасування державної реєстрації прав власності третіх осіб на зазначену спірну земельну ділянку.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначив, що Апеляційний суд Тернопільської області рішенням від 14 липня 2015 року в цивільній справі № 599/392/15-ц, окрім іншого, визнав недійсним державний акт серії НОМЕР_2 від 22 серпня 2012 року на право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку площею 0,15 га. Цим рішенням також установлено, що частина земельної ділянки в розмірі, що дорівнює 0,10 га, належить на праві власності ОСОБА_3

У зв'язку зі скасуванням апеляційним судом документів, на підставі яких було зареєстровано право власності ОСОБА_5, відповідне рішення державного реєстратора від 25 березня 2015 року, на думку позивача, підлягає скасуванню згідно із частиною другою статті 26 Закону Українивід 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Рішення ж відповідача про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку спочатку за ОСОБА_6, а потім і за ОСОБА_7, на думку позивача, підлягають скасуванню, оскільки перехід цих прав відбувся за наслідками укладання правочинів після недійсного правочину.

Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 16 серпня 2016 року позов задовольнив.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції зазначив, що рішення відповідача від 25 березня 2015 року про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 підлягає скасуванню у зв'язку зі скасуванням 14 липня 2015 року апеляційним судом документів, на підставі яких здійснено державну реєстрацію. Водночас суд указав, що оскаржувані рішення від 25 березня 2015 року та 5 лютого 2016 року про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 також необхідно скасувати та внести до державного реєстру записи про скасування державної реєстрації, оскільки договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 25 березня 2015 року та 1 лютого 2016 року укладені після недійсного правочину і їх визнання недійсними (скасування) як спосіб захисту порушених прав чинним законодавством не передбачено.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 1 лютого 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

У ході розгляду справи суди встановили таке.

25 березня 2015 року державний реєстратор прийняв рішення № 20272876, яким зареєстрував за ОСОБА_5 право власності на спірну земельну ділянку.

У цей же день ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, а відповідач - приватний нотаріус Зборівського районного нотаріального округу Олійник О.Є., яка посвідчила договір, прийняла рішення № 20274181 про реєстрацію за ОСОБА_6 права власності на цю земельну ділянку.

14 липня 2015 року Апеляційний суд Тернопільської області ухвалив рішення у справі № 599/392/15-ц, яким визнав недійсними:

- рішення 17 сесії 5 скликання Залозецької селищної ради від 28 грудня 2007 року № 405 про надання ОСОБА_5 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд за рахунок земель житлової та громадської забудови орієнтованою площею 0,15 га на АДРЕСА_1;

- рішення 5 сесії 6 скликання Залозецької селищної ради від 28 квітня 2011 року № 54 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 та надання дозволу на видачу їй державного акта;

- державний акт серії НОМЕР_2 від 22 серпня 2012 року на право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку;

а також скасував державну реєстрацію та зобов'язав реєстраційну службу Зборівського районного управління юстиції внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку.

1 лютого 2016 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, а відповідач - приватний нотаріус Зборівського районного нотаріального округу Олійник О.Є., яка посвідчила договір, прийняла рішення № 28105098 про реєстрацію за ОСОБА_7 права власності на цю земельну ділянку.

Під час розгляду зазначеної справи апеляційний суд установив, що 0,10 га спірної земельної ділянки належить на праві власності ОСОБА_3

Закриваючи провадження у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції вказав на те, що спір у цій справі не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Не погодившись із таким рішенням апеляційного суду, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі та направити справу до цього ж суду для продовження розгляду.

У скарзі ОСОБА_3 зазначив, що заявлений ним позов має розглядатися саме адміністративним судом, оскільки в цьому випадку не існує будь-яких спорів про право, адже суд у порядку Цивільного процесуального кодексу України вже визнав недійсним державний акт на право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку, тому відпала правова підстава для державної реєстрації цього права, а отже, рішення державного реєстратора про первинну реєстрацію в державному реєстрі цього права та подальші рішення про державну реєстрацію переходу цього права до інших осіб підлягають скасуванню.

Інші учасники справи заперечень (відзивів) на апеляційну скаргу не подали.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. &?ц;…&?л; Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, який не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, що не мала регулювання законом.

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Позивач посилається на відсутність у цій справі спору про право у зв'язку зі скасуванням у іншій справі державного акта на право власності ОСОБА_5 Водночас за змістом позову та касаційної скарги вимоги про скасування рішень щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 покликані на відновлення порушеного права власності позивача на частину спірної земельної ділянки, перехід права власності на яку до вказаних третіх осіб відбувся за наслідками укладання правочинів після недійсного правочину.

Тобто звернення позивача до суду із цим позовом пов'язане з необхідністю захисту його прав у приватноправових відносинах, а не у сфері публічно-правових відносин. При цьому вирішення питання правомірності набуття третіми особами - ОСОБА_6 та ОСОБА_7 права власності на спірну земельну ділянку внаслідок укладання правочинів з ОСОБА_5 та один з одним є поза межами компетенції суду адміністративної юрисдикції.

Отже, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, правильно застосував норми права та обґрунтовано дійшов висновку про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 у зв'язку з тим, що такий спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

За правилами частини першої статті 350 чинної редакції КАСсуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу ОСОБА_3 слід залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року - без змін.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3залишити без задоволення.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанова складена й підписана 19 червня 2018 року

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв