Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.06.2018 року у справі №193/11/17
Постанова ВП ВС від 10.09.2019 року у справі №193/11/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2019 року

м. Київ

Справа № 193/11/17

Провадження № 14-342цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Регул» (далі - ТОВ «Регул»),

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Софіївська районна державна адміністрація Дніпропетровської області (далі - Софіївська РДА),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2017 року у складі судді Шумської О. В. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2018 року у складі колегії суддів Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.

у цивільній справі за позовом ТОВ «Регул» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Софіївської РДА про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку, визнання права оренди земельної ділянки та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ТОВ «Регул» звернулося до суду із вказаним позовом, у якому просило скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно, а саме державного реєстратора Реєстраційної служби Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області (далі - Реєстраційна служба) Товстухи Ю. М. від 25 липня 2015 року № 23147910 про державну реєстрацію оренди земельної ділянки, розташованої на території Ордо-Василівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області (далі - Ордо-Василівська сільрада), кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, за ОСОБА_2 , та визнати за позивачем право оренди земельної ділянки загальною площею 7,930 га, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, відповідно до державного акта на право власності на землю серії ІІ-ДП № 038295, виданого та зареєстрованого Софіївською РДА 20 березня 2001 року за № 321.

На обґрунтування вказаних вимог позивач зазначив, що на підставі договору оренди від 01 вересня 2010 року № 2, укладеного ТОВ «Регул» та ОСОБА_3 , він є орендарем земельної ділянки площею 7,930 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ордо-Василівської сільради, строк оренди - до 01 вересня 2020 року.

18 травня 2011 року зазначений договір оренди зареєстрований у відділі Держкомзему у Софіївському районі Дніпропетровської області, про що вчинено запис за № 122528664000168.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Після смерті орендодавця - ОСОБА_3 право на нерухоме майно, зокрема на орендовану позивачем земельну ділянку, отримала на підставі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1

20 липня 2015 року державний реєстратор Реєстраційної служби Товстуха Ю. М. прийняв від ОСОБА_2 заяву про реєстрацію договору оренди земельної ділянки загальною площею 7,930 га, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, та 25 липня 2015 року ухвалив рішення, індексний номер 23147910, про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за іншим орендарем - ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що державний реєстратор не встановив відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, оскільки на момент державної реєстрації права оренди земельної ділянки за ОСОБА_2 це майнове право оренди вже зареєстровано за позивачем, та здійснив повторну державну реєстрацію права користування земельною ділянкою, власником якої є ОСОБА_1 , позивач вважав такі дії протиправними, а рішення про державну реєстрацію - таким, що підлягає скасуванню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2017 року, з урахуванням ухвали Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2017 року про виправлення описки, позов ТОВ «Регул» задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно державного реєстратора Реєстраційної служби Товстухи Ю. М. від 25 липня 2015 року № 23147910 про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, що розташована на території Ордо-Василівської сільради, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, за ОСОБА_2 Визнано за ТОВ «Регул» право оренди земельної ділянки загальною площею 7,930 га, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ІІ- ДП № 038295, виданого та зареєстрованого Софіївською РДА 20 березня 2001 року за № 321. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції керувався тим, що невикористання належним чином наданих державному реєстратору повноважень, зокрема щодо направлення запиту до органів Держземагентства про отримання правовстановлюючого документа (договору оренди земельної ділянки), нез`ясування певних обставин призвело до прийняття помилкових рішень, якими порушено права ТОВ «Регул» за укладеним раніше та чинним договором оренди, який не припинено і не визнано недійсним.

Суд вважав, що є підстави для визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно, порушення прав позивача як орендаря земельної ділянки її власником та наявними підстави для захисту права шляхом визнання за ТОВ «Регул» права оренди спірної земельної ділянки.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з його висновками про доведеність та обґрунтованість позовних вимог.

Зокрема, апеляційний суд зазначив, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, надав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що спір, який виник між сторонами у справі, не є публічно-правовим, стосується порушених цивільних прав позивача на оренду земельної ділянки і тому не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просили скасувати рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким закрити провадження у справі, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у справі об`єднано в одне провадження вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

Позовна заява не містить вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а тому позов подано до неналежних відповідачів. Разом з цим одним з відповідачів зазначено державного реєстратора Реєстраційної служби, якої в дійсності не існує, оскільки до 2015 року існувала лише юридична особа з найменуванням Реєстраційна служба Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області. На їхню думку, до участі у справі як відповідача необхідно залучити Міністерство юстиції України.

Крім того, вимога щодо скасування рішення Софіївської РДА про державну реєстрацію прав та їх обтяжень має характер публічно-правового спору за позовом юридичної особи до суб`єкта владних повноважень щодо оскарження його рішення, у зв`язку з чим не належить до компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 15 травня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 01 вересня 2010 року ТОВ «Регул» та ОСОБА_3 уклали договір оренди № 2, за умовами якого ТОВ «Регул» отримало на строк з 01 вересня 2010 року по 01 вересня 2020 року у платне користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельну ділянку площею 7,930 га, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, що розташована на території Ордо-Василівської сільради, та належала на праві приватної власності ОСОБА_3

18 травня 2011 року указаний договір зареєстрований у відділі Держкомзему у Софіївському районі, про що вчинено запис за № 122528664000168.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла і право власності на земельну ділянку в порядку спадкування перейшло до ОСОБА_1

13 липня 2015 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 договір оренди земельної ділянки площею 7,930 га, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, яка розташована на території Ордо-Василівської сільради, строком на 7 років.

20 липня 2015 року державний реєстратор Реєстраційної служби Товстуха Ю. М. прийняв від ОСОБА_2 заяву про реєстрацію договору оренди від 13 липня 2015 року земельної ділянки загальною площею 7,930 га, кадастровий номер 1225286600:02:004:0238, та рішенням від 25 липня 2015 року, індексний номер 23147910, здійснив державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за іншим орендарем - ОСОБА_2

Підставою для звернення ТОВ «Регул» до суду з цим позовом зазначено подвійну державну реєстрацію права користування земельною ділянкою ТОВ «Регул» та ОСОБА_2 , тоді як угоди про розірвання чи припинення договору оренди від 01 вересня 2010 року позивач та власник земельної ділянки не укладали, рішення суду щодо припинення чи розірвання зазначеного договору не приймалося.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Згідно зі статтею 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у суді першої інстанції, не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України(у зазначеній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни у редакції від 03 жовтня 2017 року, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, визначено, щосуди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в суді першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 цього Кодексу (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції).

Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 19 та пункті 7 частини першої статті 4 КАС України у редакціївід 03 жовтня 2017 року.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за умови відповідності складу сторін спору статті 4 ЦПК України підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Відносини, пов`язані з набуттям та реалізацію громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок, ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

Спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб`єкта владних повноважень, розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Крім того, оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема право на оренду конкретної земельної ділянки.

Позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою, що передбачено частиною другою статті 118 ЦПК України в редакції на час звернення з позовом.

З огляду на викладене позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому наведені в касаційній скарзі доводи у цій частині є помилковими.

Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), від 10 квітня 2019 року у справі № 487/5565/16-ц (провадження № 14-119цс19).

Стосовно рішень судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке.

Статтею 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено підстави для зміни або розірвання договору, а саме: за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом; за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема, ЗК України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV).

Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 31 цього Закону (у редакції, чинній на час укладення договору) передбачено умови припинення договору оренди землі, а саме: закінчення строку, на який його було укладено; викуп земельної ділянки для суспільних потреб та примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерть фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідація юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці. Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом (за згодою сторін; на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду). Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Новий договір з іншим орендарем може бути укладено лише після припинення дії попереднього договору.

Статтею 16 Закону № 161-XIV визначено порядок укладення договору оренди землі. Так, землі приватної власності передаються в оренду за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати його прав. Такою особою є орендодавець, який належно виконує умови договорів відповідно до частини першої статті 33 цього Закону з урахуванням дотримання ним порядку повідомлення про це орендодавця відповідно до статті 33 названого Закону.

Спірний договір не передбачає припинення договору оренди у зв`язку зі смертю орендодавця. Не зазначено такої підстави припинення договору оренди земельної ділянки і у статті 31 Закону № 161-XIV та у статті 141 ЗК України.

Разом з тим відповідно до статей 1216 та 1218 ЦК України до спадкоємця перейшли право власності на земельну ділянку та права й обов'язки орендодавця за договором оренди.

Оскільки строк дії договору оренди від 01 вересня 2010 року не закінчився, правові підстави для припинення цього договору не зазначені та не доведені, а сторони не дійшли згоди про його розірвання, орендодавець не мав законних підстав укласти договір оренди цього ж предмета з іншою особою - орендарем на той же часовий проміжок, що і чинний договір оренди.

Правовідносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, урегульовані Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-ІV).

Згідно зі статтею 2 Закону № 1952-ІV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 1952-ІV, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» установлено, що до 01 січня 2013 року державна реєстрація права власності, права користування (сервітут) земельними ділянками, права постійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок; права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); права забудови земельної ділянки (суперфіцій) проводиться територіальними органами земельних ресурсів.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону № 1952-ІV права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої Законом, якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Згідно з частиною другою статті 9 Закону № 1952-ІV для виконання покладених на нього обов`язків державний реєстратор, у тому числі:

- встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом), відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону, наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;

- приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

- у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;

- під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 01 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент реєстрації законодавства проводили таку реєстрацію, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов`язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки;

- здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Статтею 15 Закону № 1952-ІV визначено, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку:

- прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;

- встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

- прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;

- внесення записів до Державного реєстру прав;

- видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;

- надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (частини перша, третя статті 10 цього Кодексу, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції).

За приписами статті 57 ЦПК України (у зазначеній редакції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У частині другій статті 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Аналогічні вимоги містяться у статті 78 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до вимог частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У справі, що розглядається, суди на підставі зібраних у справі доказів установили, що договір оренди земельної ділянки № 2, укладений 01 вересня 2010 року ТОВ «Регул» та ОСОБА_3 , зареєстрований у відділі Держкомзему у Софіївському районі Дніпропетровської області відповідно до вимог законодавства, яке діяло на момент проведення такої реєстрації, про що вчинено відповідні записи. Указаний договір не розірваний, не визнаний у встановленому законом порядку недійсним.

Установивши, що 20 липня 2015 року державний реєстратор Реєстраційної служби Товстуха Ю. М. прийняв заяву від ОСОБА_2 про реєстрацію договору оренди цієї самої земельної ділянки та здійснив державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за іншим орендарем - ОСОБА_2 , тобто вчинив це під час дії договору оренди землі від 01 вересня 2010 року № 2, укладеного ТОВ «Регул» та ОСОБА_3 , суди зробили правильний висновок, що такими діями державний реєстратор порушив вимоги закону.

Також порушено право позивача, оскільки перед проведенням реєстрації державний реєстратор Реєстраційної служби Товстуха Ю. М. не встановив відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами, а саме правом позивача на підставі укладеного та зареєстрованого договору оренди користуватися спірною земельною ділянкою.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно керувався тим, що невикористання належним чином наданих державному реєстратору повноважень, зокрема щодо направлення запиту до органів Держземагентства про отримання правовстановлюючого документа (договору оренди земельної ділянки), нез`ясування певних обставин призвело до прийняття помилкових рішень, якими порушено права ТОВ «Регул» за укладеним раніше та чинним договором оренди.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права.

Зокрема, безпідставним є посилання у касаційній скарзі щодо складу учасників справи, належних відповідачів, зважаючи на характер спірних правовідносин, предмет і підстави позову, заявлені позовні вимоги.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У такому випадку розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргуОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова В. С. Князєв

С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

Д. А. Гудима О. С. Ткачук

В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська